http://www.spectator.co.uk 8 лютого 2003

Шахрайська конституція

Пол Робінсон (Paul Robinson) про те, чому європейська конституційна угода стала ”мрією бюрократа", на відміну від філадельфійської конституції 1787 року.

(подається зі скороченнями)

Колись я чув про професора, який написав більше 50 конституцій. Всі вони, включно з конституцією яхт-клубу коледжу, зазнали краху. Якщо зараз на чолі конвенту, який займається укладанням проекту конституційної угоди, перебуває не той самий професор, то, принаймні, хтось дуже схожий на нього.

На відкритті конвенту в березні 2002 року його президент Валері Жескар д'Естен сміливо порівняв брюссельський конвент з філадельфійським конвентом, на якому була укладена конституція Сполучених Штатів 1787 року. Так само на згадку прийшли конференції, на яких було укладено канадську конституцію. На відміну від професора, про якого йшлося на початку, ці конституції витримали випробування часом. Чи можемо ми сподіватися, що через 100 років люди будуть подорожувати, користуючись послугами аеропорту імені Жескара д'Естена та трансєвропейською трасою імені Жескара д“Естена, так само як ми зараз користуємось Міжнародним аеропортом імені Вашингтона та автострадою Мак Дональда-Картьє, які вшановують творців конституції? Я впевнений, що особисто не зможу пересвідчитись у власній правоті чи помилці, проте я вважаю, що шанси на це дуже незначні.

Порівняння конституційних процесів, які відбувалися в США, Канаді та відбуваються зараз в ЄС дає змогу побачити те, що умови потрібні для успіху конвенції на даному етапі відсутні.

Мета філадельфійського конгресу та трьох конференцій, що призвели до створення Канади в 1867 році, була чіткою: написати конституцію для нової федеральної держави. Натомість європейська конвенція досі не впевнена щодо власної мети. Деякі делегати вважають, що їхнім завданням є створення нової конституції; інші вважають, що вони лише узгоджують існуючі договори. Ті, хто хоче писати конституцію, перемагають, проте досі не визначили, що ж вони мають на увазі під конституцією...

Брак чіткості завдання, частково, зумовлюється самою структурою та розміром європейського конгресу. Американці та канадійці зустрічалися на регулярних сесіях та присвячували себе виключно справі написання конституції. На філадельфійському конвенті було лише 55 делегатів (щоправда, не всі з них відвідували засідання конвенту). У випадку Канади – 23 делегати відвідали конференцію у Шарлоттауні, 33 конференцію в Квебеку та 16 у Лондоні. Більше того, делегати знали один одного на час засідань та знайомились ближче на добре організованих публічних заходах. На відміну від цих прикладів європейський конгрес більший і у ньому менше особистих зв'язків – у ньому більш як 200 членів з понад 20 країн. Крім того, делегати входять та виходять з конвенту, а робота забирає лише частину їхнього часу.

Про результати можна судити з засідань європейського конвенту. Члени конвенту ходять залою засідань, розмовляють, читають газети, користуються ноутбуками. Звучать більш як десять мов. Атмосфера не є діловою, немає і піднесених дебатів. Промовці мають лише по три хвилини для того, щоби висловити свою позицію. Як сказав один з делегатів: "Всі лише проголошують свої промови, а діалогу немає". В результаті справжня робота конгресу перемістилася в малі робочі групи...

Таким чином, влада втрапила у руки Жескара, його президії і його секретаріату, які не були обрані конгресом, а були призначені головами урядів і не є підзвітними нікому.

Підзвітність делегатів конгресу відповідає способу, яким вони обиралися. Якщо учасники філадельфійського конвенту були обрані парламентами штатів, а всі учасники канадійських конференцій були делегатами від місцевих провінційних парламентів, то делегати європейського конвенту набули членство різними шляхами.

Членами євроконвенту є члени національних парламентів, члени Єврокомісії, члени комітетів з питань економіки та соціальної політики, комітету регіонів, і, нарешті, кілька представників урядів національних парламентів. Багато з них не посідають виборні посади, а керує ними всіма Жескар, чиєю “вірчою грамотою” є те, що колись він був кимось важливим.

Всі делегати з наведених північноамериканських прикладів були змушені тримати у свідомості політичні реалії свого життя. Серед них була більшість чільних політичних фігур того часу, осіб, що створювали систему правління, яку вони планували в майбутньому контролювати. З членів філадельфійського конгресу двоє стали президентами, один – віце-президентом, четверо – міністрами федеральних кабінетів, 13 були обрані в сенат, а ще чотири стали федеральними суддями. Так само і у випадку Канади – ця держава була створена “найбільшими рибами в невеличкому канадському ставку”...

Фундаментальною базою будь-якої багаторівневої конституції є поділ влад. У Філадельфії делегати вперше втілили поділ компетенцій між центром та штатами згідно з абстрактними принципами. Щоправда, невдовзі вони вирішили, що такий підхід створить забагато потенційних можливостей для конфлікту, оскільки вони є відкритими для інтерпретації. Замість цього в законодавстві було встановлено перелік повноважень центрального уряду. Згідно з філадельфійською конституцією, всі інші повноваження належать штатам. Згідно з тим самим підходом, канадійці встановили федеральний “каталог повноважень”, що дає перелік установ та сфер їхніх повноважень. Такий підхід робить поділ влад надзвичайно чітким, а тому дає максимальний захист владам місцевого рівня від втручання центру.

Не дивно, що євроскептики на євроконвенті підтримали створення саме такого каталогу; так само не дивно, що переважаюча більшість делегатів, будучи більшими інтегралістами, відкинули цю концепцію. Натомість делегати конвенту надали перевагу підходу, який колись відкинули американці – тобто встановили у проекті поділ влад, заснований на неясному, абстрактному принципі. Як пояснив мені один з делегатів: “Невизначеність дозволяє людям продовжувати процес повзучої інтеграції”. Що це означає?

Це означає, що насправді саме євроскептики пропонують класичний “федералістський підхід”, в той час як так звані федералісти зовсім не є федералістами, і краще підходять під означення унітаристи.

Конгрес, очевидно, говоритиме про захист прав країн-членів через встановлення концепції субсидіарності як одного з головних принципів поділу влад. Як висловився професор Алан Дешвуд (Alan Dashwood) у проекті конституції, який він уклав для британського уряду, субсидіарність лише вимагає, “щоби влада була зосереджена на рівні країн-членів, окрім сфер, що відносяться до виключної компетенції Унії, або крім випадків, у яких на рівні Унії може бути досягнута спільна перевага”. Проблема полягає у тому, що будь-що можна інтерпретувати як компетенцію Унії, якщо “спільні переваги” розуміти широко. Субсидіарність мала б захищати права країн-членів, проте практично нічого подібного не відбуватиметься.

Поряд з субсидіарністю є і інший принцип, покладений в основу конституційного проекту, який лякає не менше. Цей принцип – “лояльність”. Знову процитую професора Дешвуда: “Принцип лояльної співпраці вимагає, щоб держави-члени підтримували дії Унії активно та без застережень згідно з духом лояльності та двосторонньої солідарності”. Страшно уявити, що було б, якби такий принцип містився у конституції США, або якби канадський парламент почав вимагати від уряду Квебеку підтримувати його політику “без застережень”.

Цей принцип перетворює ідею про захист конституцією Унії прав держав-членів на брехню.

Такі тенденції не залишилися непоміченими. Багато європейців вже ставляться з підозрою до процесу інтеграції і будуть протестувати проти будь-якої нової конституції, базованої на таких небезпечних принципах, як субсидіарність та лояльність, так само як протестували американці, коли їхні конституції були запропоновані вперше. Конституція США початково була відкинута двома штатами – (Род Айленд та Північна Кароліна), а у інших штатах була прийнята лише через те, що її прихильники пішли на компроміс та додали “Білль про права”. В Канаді проект конституції отримав підтримку лише тому, що зовнішня мілітарна загроза підштовхнула до цього. Можна передбачити, що прийняття європейської конституції буде не менш проблематичним.

Єдиний шлях уникнути ситуації, коли проект конституції зазнає провалу під час процесу ратифікації, це збільшити вплив європейських держав на конвент для того, щоб упевнитися – буде прийнято документ, який захищає їхні права. Нещодавнє призначення у конвент міністрів закордонних справ Франції та Німеччини наводить на думку, що європейські важковаговики нарешті усвідомили, що вони мусять тісніше ангажуватися в цей процес.

Чи “протягне” Жескар конституцію? Він думає, що так. Так само думав і професор.

Переклад журнал “Ї”
Олег Демків