...Не минуло й сорока років
Чи стане Туреччина членом ЄС?
Віра КОВТИХА, «День»
№188, 19 жовтня 2004
За два місяці на саміті Європейського Союзу 17 — 18 грудня керівниками
країн-членів ЄС буде поставлено крапку в питанні, що протягом багатьох
років дискутувалося у брюссельських кулуарах — чи розпочнуться й коли
саме переговори з Туреччиною щодо її вступу до ЄС. Попередню позицію-рекомендацію
уже висловила Європейська Комісія. На початку жовтня вона оприлюднила
звіт, у якому визнала, що Анкара готова розпочати переговори з Брюсселем.
Однак Комісія завбачливо залишила для ЄС можливість «заднього ходу», наголосивши,
що переговори можуть бути перервані, щойно поставиться під сумнів незворотність
упровадження реформ із дотримання прав людини. Саме ця заувага заважає
Туреччині вповні насолодитися хоч і маленькою, але перемогою після понад
сорокарічного оббивання порогів ЄС.
Однак саме ця ремарка була, як видається, найнеобхіднішою для того, аби
запобігти вибуху ЄС зсередини. Поза оптимістичним звітом Єврокомісії,
до консенсусу між країнами-членами щодо Туреччини дуже далеко. Рекомендація
до початку переговорів може наштовхнутися на незгоду бодай однієї країни
— й усі зусилля Гюнтера Ферхойгена будуть марними.
Насамперед йдеться про Францію. Спочатку міністр фінансів Ніколя Саркозі,
якого вважають «престолонаслідником» Жака Ширака, потім міністр закордонних
справ Мішель Барньє, а за ними й сам президент Франції Жак Ширак оголосили
про те, що їхня країна винесе питання вступу Туреччини до ЄС на всенародний
референдум. Така консолідована позиція французького керівництва свідчить
про те, що рішення Парижа справді залежатиме від волевиявлення народу.
За останніми соціологічними опитуваннями прагнення Анкари вступити до
ЄС підтримують лише 26% французів, 61% — проти. З огляду на це Жак Ширак
заявив, що Франція зберігає за собою право вето при голосуванні на саміті
ЄС у грудні.
Точаться дискусії довкола Туреччини й у Німеччині. Опозиційний блок християнських
партій ХДС/ХСС закликає до збору підписів проти членства Туреччини в ЄС,
а натомість пропонує їй «привілейоване партнерство». Зате канцлер Герхард
Шредер з прем’єр-міністром Італії Сильвіо Берлусконі днями зробили спільну
заяву про те, що вони виступають за початок переговорів з Анкарою без
затримки.
Відтак погляди на питання Туреччини у двох найбільших країн ЄС протилежні.
Європейська сім’я сьогодні підходить до межі розколу. Позиції Бельгії,
Люксембургу, Великої Британії, Італії, Угорщини суголосні з німецькою.
Більшість країн-новачків, ймовірно, проголосують за початок переговорів
з Туреччиною, аби не загострювати стосунків зі старими членами ЄС. Однак
позицію Франції підтримують Австрія, Нідерланди та Кіпр, який теж погрожує
використати право вето під час голосування.
Одним із головних аргументів, якими оперують противники вступу Туреччини
до ЄС, є економічна сторона проблеми. На їхню думку, ЄС просто буде не
в змозі оплатити таке злиття, оскільки Туреччина одна потребує стільки
ж коштів, скільки всі десять країн, що вступили до ЄС 1 травня цього року.
Рівень турецької економіки далекий від європейського. Туреччина продовжує
залишатися небагатою країною з великим розривом у рівні життя між жителями
великих міст та селянами, що живуть фактично за середньовічними стандартами.
Відтак, за підрахунками, тільки турецький аграрний сектор потребуватиме
,3 млрд. щорічно, а загальна сума необхідних Туреччині дотацій перевищуватиме
млрд. Єврокомісар із питань внутрішнього ринку ЄС Фріц Болкештейн, відомий
своїми різкими висловлюваннями, заявив, що вступ Туреччини призведе до
«внутрішнього вибуху ЄС».
Однак не менш важливим за економічне є питання релігійне. Той же Фріц
Болкештейн заявив, що в разі «якщо Туреччина принесе із собою ісламізацію
Європи, то перемога над Османською імперією в 1683 році була марною».
Європейський Союз — світське об’єднання, критерії членства в ЄС не обумовлюють
конфесійної належності кандидатів на вступ, до проекту Євроконституції
не включено фрази про те, що саме християнські цінності є одним із основних
факторів, що об’єднали Європу. Але у свідомості європейців та європейська
ідентичність, що склалася історично, є оплотом саме християнської цивілізації.
56% французів заявляють, що вони проти вступу Туреччини до ЄС саме з принципових
міркувань. Європейська ідентичність сьогодні й так похитнулася після прийняття
десяти нових країн, однак вступ Туреччини бачиться пересічним європейцем
як тотальна загроза її існуванню.
Позиція прихильників вступу Туреччини до ЄС мотивується здебільшого тим,
що їм видається можливим укорінити в Європі «сучасний» поміркований демократичний
іслам турецького типу, орієнтований на європейські цінності та збереження
прав людини. Таким чином, мається на меті створити показовий приклад противаги
радикальному ісламу з надією на подальшу його трансформацію в «демократичний»
європейський. Але Туреччина як країна, що підтримує політику США та є
членом НАТО, давно не має такого авторитету в арабо-ісламському світі,
щоб стати взірцем для наслідування та навряд чи зможе якимось чином убезпечити
ЄС від тероризму чи стати містком між двома культурними цивілізаціями.
Хоч би яким було рішення грудневого саміту, Євросоюз залишив собі шлях
для відступу — можливість перервати переговори у будь- який момент. Поза
тим, сам факт готовності ЄС розпочати переговори з Туреччиною є знаковим.
Принаймні для України, пересічному жителю якої буде важко погодитися з
тим, що Туреччина є більш європейською країною, ніж Україна, яку до ЄС
поки що не беруть. За це Брюссель можна було б не зрозуміти. Та з другого
боку, Туреччина намагалась демонструвати послідовність у своєму прагненні
до європейського об’єднання. 1963 року вона стала асоційованим членом
ЄС і протягом всього цього часу терпляче вислуховувала відмови Брюсселя,
змінювала карний кодекс, урізала владу військових, але не змінювала курсу.
Саме перспективи європейської інтеграції об’єднали різні політичні сили
в Туреччині і стимулювали проведення прогресивних реформ. Саме категорична
відмова ЄС у вступі може зруйнувати цю єдність, зупинити реформи й дати
привід радикальним силам стверджувати, що Захід не прагне до мирного співіснування
з ісламським світом. Відтак можна чекати поширення в Туреччині екстремістських
ідей, у чому Захід аж ніяк не зацікавлений. Тож Європі таки доведеться
вибирати, і хто сказав, що цей вибір буде легким?
Зелене світло для Туреччини
З Анкарою почнуть переговори про вступ до Євросоюзу
Георгіос ПАПАНДРЕУ. Проект Синдикат для «Дня»
День, №181, п'ятниця, 8 жовтня 2004
Туреччина готова до початку повномасштабних переговорів про вступ до
Європейського Союзу. Про це офіційно оголосила Єврокомісія, виконавчий
орган ЄС. Представники Комісії доповіли про той прогрес, якого Туреччина
вже досягла, — нарівні з Болгарією та Румунією. Останні дві країни отримали
добро на вступ до ЄС у 2007 році, а Хорватія заручилася обіцянкою з боку
Комісії на початок переговорів у 2005-му. Остаточне рішення щодо Туреччини
мають прийняти лідери всіх 25 країн-членів Євросоюзу, і рішення це обговорюватимуть
у грудні, коли закінчиться річний термін, який дали Анкарі на виконання
вимог із боку Союзу. Проте рекомендація Комісії стала помітною віхою на
фоні запеклих дебатів про те, чи повинна Туреччина стати членом об’єднаної
Європи і на яких умовах. Одну з думок загальноєвропейської дискусії пропонуємо
вашій увазі.
Європейський Союз, 25 країн-членів якого представляють близько 456 мільйонів
громадян, є найбільшим і найсміливішим експериментом багатостороннього
управління в історії людства. Побудований на попелищі війни, наш Союз
є силою, спрямованою на мир і співробітництво в умовах зростаючої нестабільності
та поляризації у світі.
Дехто стверджує, що, успішно інтегрувавши десять нових країн-членів
у травні поточного року, включно з вiсьмома колишніми комуністичними країнами,
які перебувають на значно нижчому рівні економічного розвитку, ЄС мусить
зупинитися. Але підведення риски під процесом розширення було б як упущеною
можливістю для ЄС, так і жорстоким ударом для тих країн на Балканах і
в інших регіонах, для яких перспектива вступу є важливим стимулом для
проведення реформ і розвитку.
Справді, нові члени ЄС з-поміж посткомуністичних країн показали, що
членство в ЄС надає країнам можливість подолати конфлікти і швидше та
безболісніше здійснити перехід до сталої демократії й ринкової економіки.
Нам слід пишатися, а не боятися, що інші країни прагнуть приєднатися до
нашої спільноти цінностей. Нові кордони ЄС не повинні перетворитися на
нові лінії розділу, що відділяють багатих від бідних, демократію від диктатури
і стабільність від конфліктів.
Греції це дуже добре відомо. Саме наша віра в Європу як каталізатор
миру і процвітання привела нас до примирення з Туреччиною і до підтримки
її прагнення стати членом ЄС. Коли уряд PASOK (Всегрецького соціалістичного
руху) почав вести політику відновлення відносин між Грецією та Туреччиною
під час мого перебування на посаді міністра закордонних справ, наші політичні
опоненти засуджували нас за «підрив» національних інтересів. Багато людей
з підозрою ставилися до відновлення зв’язків з давнiм ворогом. Змінити
міцно укорінені погляди за один день неможливо — це поступовий процес,
спрямований на встановлення довіри як на рівні простих громадян, так і
на вершинах політичної влади.
П’ять років потому результати промовляють самі за себе. Греція й Туреччина
підписали десятки взаємовигідних угод у різноманітних сферах, починаючи
з торгівлі й енергетики та закінчуючи охороною навколишнього середовища
й боротьбою з організованою злочинністю. Немає жодних сумнівів у тому,
що міцні двосторонні зв’язки корисні для економіки й безпеки Греції. Але
наша активна політика відновлення дружніх відносин була покликана служити
не тільки національним інтересам. Вона була частиною регіонального бачення,
спрямованого на встановлення стабільності в сусідніх країнах — від Балкан
до Близького Сходу.
У результаті Греція й Туреччина співпрацювали під час гуманітарної місії
в Косово і спільно діяли в урегулюванні кризи в Ізраїлі та Палестині.
Стратегічний союз між Грецією й Туреччиною допоміг запобігти поширенню
насильства в Іраку на сусідні країни та створив базу для ближчих відносин
між Туреччиною та ЄС.
Внутрішні реформи, здійснені внаслідок «Документа про партнерство в
питаннях вступу Туреччини до ЄС», відбулися на диво швидко і матимуть
серйозні наслідки. Однак ще багато треба зробити, і початок переговорів
про вступ — це лише частина політичного процесу, який триватиме багато
років.
Порушення прав людини й національних меншин у Туреччині, а також надмірна
влада військових є найбільшими перешкодами до її вступу в ЄС. Чіткі та
ясні стандарти і цілі, поставлені ЄС, стануть додатковим стимулом для
здійснення Туреччиною реформ у цих сферах. Ось чому Греція виступала за
реальну, а не «віртуальну» можливість для Туреччини стати кандидатом на
вступ до ЄС й отримання нею всіх прав і обов’язків.
Нинi завдання правлячої в Туреччині Партії справедливості й розвитку
(AKP) — виконати всі взяті країною зобов’язання. AKP обрали на проєвропейській
платформі, що стало відображенням потреби суспільства в модернізації й
демократизації. Але туркам добре відомо, які пристрасті розпалює в Європі
питання про вступ їхньої країни до ЄС. Деякі лідери ЄС стверджують, що
вступ Туреччини викличе хвилю міграції й негативно позначиться на європейській
економіці. Інші просто вважають, що мусульманській країні немає місця
в Європі.
Жодне з цих заперечень не видається переконливим. Туреччина та ЄС мають
тривалий досвід розв’язання спільних проблем і досягнення взаємовигідних
результатів. За умов правильного керування міграція може збагатити культурне
різноманіття Європи та задовольнити потреби ринку праці, з огляду на падіння
рівня народжуваності в ЄС та старіння його населення. Іммігранти прибувають
до Європи здебільшого тому, що Європа має потребу в них.
Водночас відмовити Туреччині в європейському майбутньому на релігійних
підставах — все одно, що відмовитися від існуючого розмаїття в нашому
Союзі. Демократія — це універсальна цінність, а не приналежність певних
релігій. Як грек, який відчув на собі й диктатуру, й демократію, я знаю,
що це не лише вияв расизму, а й цілком невірний підхід.
Прийняття країни, що поділяє наші демократичні цінності, повагу до прав
людини і прихильність принципу верховенства закону, незалежно від етнічної
приналежності або релігії, стане позитивним сигналом для мусульманського
світу. Це послабить зростаючу напруженість між християнством та ісламом,
яку підігріває міжнародний тероризм і спалахи націоналізму.
Дуже соромно, що через 15 років після того як у всій Європі впали штучні
бар’єри «холодної війни», «берлінська стіна» все ще розділяє християнські
й мусульманські громади у столиці Кіпру Нікосії. Але європейська модель
інтеграції довела свою ефективність у розв’язанні таких затяжних конфліктів
і проблем. Так само як розділення Кіпру є сумним прецедентом для регіонального
співробітництва, об’єднаний Кіпр лише зміцнить стабільність у регіоні.
Нинi, коли Туреччина отримала зелене світло на початок переговорів про
вступ до ЄС, вирішувати потенційні проблеми регіону, швидше за все, буде
набагато легше. На відміну від «війни з тероризмом», європейська інтеграція
може послугувати моделлю для врегулювання близькосхідних криз й усунення
насильства в усьому регіоні.
Під час переговорів, які триватимуть кілька років, в інтересах міжнародної
спільноти продовжувати підтримувати європейське майбутнє Туреччини, роблячи
при цьому конструктивний внесок у подолання розділення Кіпру. З релігійного
й етнічного конфлікту Європа може ще раз створити зразок мирного співробітництва
— цього разу шляхом формування інтегрованої зони стабільності у Східному
Середземномор’ї.
Георгіос ПАПАНДРЕУ — міністр закордонних справ Греції з 1999 по 2004
рік і голова Всегрецького соціалістичного руху.
Німецька Хвиля, 07.10.2004
Вступ Туреччини – кінець ”старого” ЄС?
На сторінках німецьких видань триває критичне обговорення майбутнього
Європейського союзу. Чимало оглядачів сприймають рекомендацію Єврокомісії
почати переговори з Туреччиною про вступ як початок кінця спільноти у
тому вигляді, в якому вона проіснувала кілька десятиліть.
Але спочатку – про суть рекомендацій Єврокомісії щодо Туреччини. Газета
ФАЙНЕНШЛ ТАЙМС ДОЙЧЛАНД з Гамбурга пише:
Комісару Євросоюзу з питань розширення Ґюнтеру Фергойґену вдалося втримати
золоту середину у дуже непростій ситуації. Попри гарячі дебати між противниками
й прихильниками всередині ЄС, йому вдалося відчинити Туреччині двері,
але не зробити з них ворота. Тобто переговори почнуться, але це ще нічого
не означає. Такий підхід влаштовує як противників вступу, так і саму Туреччину.
Рекомендація містить дуже суворі, місцями майже образливі формулювання...
Чи справді треба було чітко вказувати на те, що переговори може бути перервано,
якщо Туреччина не порушуватиме європейські норми демократії?
- запитує ФАЙНЕНШЛ ТАЙМС ДОЙЧЛАНД і продовжує:
Власне, це й так зрозуміло, що показує приклад Словаччини. Коли до влади
у Братиславі прийшов авторитарний політик Владімір Мечіяр, Брюссель призупинив
переговори про вступ... І все ж таки, хоча тон був недипломатичним, він
був потрібен з двох причин. По-перше, противники вступу всередині ЄС мали
право бути почутими. По-друге, різкі заяви показують Анкарі, що вступ
не буде автоматичним, - виправдовує Єврокомісію ФАЙНЕНШЛ ТАЙМС ДОЙЧЛАНД.
Над майбутнім ЄС розмірковує газета ФРАНКФУРТЕР АЛЬҐЕМАЙНЕ:
Рекомендувавши главам держав та урядів затвердити початок переговорів
з Туреччиною, Єврокомісія ухвалила доленосне рішення з далекосяжними наслідками...
Історичний проект ”Європа”, який замислювався в 50-ті роки ХХ-го століття
як подолання наслідку руйнівних воєн, закінчився б з приєднанням до нього
Туреччини. А після середи вступ Анкари став вірогідним. Можна цього прагнути,
а можна вважати такий розвиток подій невідворотнім, адже розподіл світу
на два блоки теж закінчився. Але тоді треба про це чесно сказати європейським
народам: ідеться не про ”розширення” ЄС, а про його трансформацію, - вважає
ФРАНКФУРТЕР АЛЬҐЕМАЙНЕ.
Газета МЮНХНЕР МЕРКУР звинувачує у зраді історичних засад Євросоюзу
чинних лідерів Німеччини та Франції:
Ґергард Шредер і Жак Ширак зраджують спадщину батьків Європи – Конрада
Аденауера і Шарля де Голля. Політичне об”єднання зруйнованого двома світовими
війнами континенту було найкращим, чого змогла досягти Європа. Після вступу
до Європейського союзу Туреччини, який підтримують Шредер і Ширак, він
уже не буде альянсом держав, які об”єднує спільна доля. ЄС стане просто
зоною вільної торгівлі з необмеженою кількістю країн-членів. Радіють з
цього приводу хіба що економісти й військові стратеги, а також уряди у
Вашингтоні й Лондоні. Єдина Європа їм не треба. Справжні ж європейці бачать
початок історичної трагедії, - сумує МЮНХНЕР МЕРКУР.
Протилежної думки дотримується ТЮРІНҐЕР АЛЬҐЕМАЙНЕ з Ерфурта:
Точно такі ж сумніви, які зараз лунають у зв”язку з Туреччиною, супроводжували
вступ Греції чи Іспанії. Але зрештою ЄС витримав випробування як співдружність
держав, яка не відмежовувалася від оточуючого світу для збереження статусу-кво.
Спільнота чудово пережила протистояння між Заходом та Сходом і знайшла
в собі сили запропонувати перспективу членам колишнього радянського блоку.
Але часу зібратися з думками не залишається. Новою загрозою може стати
тероризм, якщо тільки не вдасться досягти миру в багатих нафтою регіонах.
Туреччина – це міст. Вона може стати орієнтиром для мусульманських народів,
якщо в регіоні, де зустрічаються Схід і Захід, переможе ідеологія співпраці,
а не відмежування, - сподівається ТЮРІНҐЕР АЛЬҐЕМАЙНЕ.
НЮРНБЕРҐЕР ЦАЙТУНҐ бачить у ситуації новий шанс:
Навіть якщо забути про нереальні фінансові витрати, після вступу Туреччини
ЄС більше не був би тим, чим він залишається, не говорячи вже про подальше
політичне об”єднання. Спільнота просто не в змозі підняти цю величезну
брилу, бо надірветься. Але це теж і шанс. Роздутий ЄС (а чому б не прийняти
після Туреччини ще Ізраїль, Марокко, Україну чи Алжир), напевне, лусне.
Це ж призведе до появи нового союзу ”корінних європейців”. Зрештою, саме
так все починалося багато років тому, - нагадує НЮРНБЕРҐЕР ЦАЙТУНҐ.
Ї:
кордон