№77 29.04.2004 «День»

Наша спільна Європа...

Влодзімеж ЦІМОШЕВИЧ, міністр закордонних справ Польщі

Польща стає членом Європейського Союзу. З перспективи Варшави — стався дуже важливий крок у напрямку остаточної і безповоротної ліквідації поділу Європи. Багато країн нашого регіону очікували цього дня впродовж багатьох років. Але радіючи, ми не повинні забувати про тих наших сусідів, які по праву належать до Європи і висловлюють свої європейські прагнення, проте в найближчому майбутньому залишатимуться за межами сім’ї народів Європейського Союзу. Польща, як це вже неодноразово підкреслювалося, вступає до ЄС не для того, щоб відвернутися від своїх східних сусідів, а навпаки — для того, щоб представляти інтереси їх інтеграції з Європою.

Схід Європи — це трохи більше ніж європейське сусідство — це Європа. Події, які там відбуваються, мають безпосередній вплив на стабільність і добробут країн-членів Європейського Союзу.

Майбутнє наших східних сусідів важливе для нас iз двох причин.

По-перше, завданням моменту для всіх нас є не допустити негативних наслідків, які могли б постати в результаті збільшення розриву в розвитку ЄС і його східних сусідів. Цей розрив може викликати наступні негативні соціальні явища: міграційні тенденції, фрустрацію і негативне ставлення до Заходу населення країн Східної Європи. Польща, розташована на кордоні Європейського Союзу, першою відчула б їхнi негативні наслідки.

Тому Польща вважає, що пріоритетом ЄС у відносинах зі Східною Європою має бути підтримка її модернізації, з урахуванням прийнятих в ЄС стандартів демократії, ринкової економіки, законності і соціальної справедливості. Ми повинні зробити все, щоб синдром відсталої провінції не наклав відбиток на ментальність мешканців Східної Європи. Членство в ЄС є найефективнішим і найшвидшим способом модернізації держави. Не існує «третього шляху» реформ і змін у цій частині Європи.

Друга передумова має стратегічний характер. Східна Європа — це не лише джерело стратегічної сировини для Європейського Союзу, такої, як нафта чи природний газ.

Слід також пам’ятати, що якщо Європа прагне відігравати стратегічну роль у глобалізованому світі — вона повинна прийняти східних сусідів, як законних членів своєї родини. Таким чином, вони збільшать активи ЄС — замість того, щоби стати для неї тягарем.

Нарешті, існує фактор культури, історії і спільної свідомості. Понад триста років поляки жили в одній державі з литовцями, українцями і білорусами. Двісті років тому ця спільна держава зникла з карти Європи. Однак люди, які проживали на території поділеної Речі Посполитої, ніколи не втрачали західного коріння своєї свідомості. У випадку білорусів і українців це проявлялося у їх способі життя, ставленні до приватної власності на землю, самоврядування і підприємливості. Ще нині, після семи десятків років так званого реального соціалізму, який призвів до значного спустошення людської свідомості, близько 70 відсотків українців, білорусів і молдаван вбачають майбутнє своїх країн і своїх сімей у тісних зв’язках з Європейським Союзом, cприймають ЄС як джерело безпеки, стабільності і добробуту. Ці люди напевно не багато знають про європейську інтеграцію, але інстинктивно відчувають, що вона може покращити якість їхнього життя і гарантувати краще майбутнє їхнім дітям.

Запропонована Польщею ідея проста. Вона передбачає паралельну реалізацію двох завдань: перше — це встановлення, запропонованих минулого року під час наради на найвищому рівні у Санкт-Петербурзі чотирьох спільних просторів між Росією і Європейським Союзом; друге — це створення умов для майбутнього членства в Євросоюзі України, Молдови і в трохи дальшій перспективі Білорусі, а також наполегливе прямування до цієї мети, навіть якщо її реалізація вимагатиме багаторічних зусиль. Вважаємо, що відбудеться синергія цих двох процесів.

Одночасно політика ЄС стосовно країн Східної Європи повинна стати більш креативною і краще реагувати на зміни ситуації. Польща є однією з найбільш заангажованих у розробку і реалізацію Східної Політики Європейського Союзу держав. Свою позицію у цій справі визначаємо як «Східний Вимір».

Наведу три головні положення цієї позиції:

По-перше, виділяємо Східну Європу серед інших сусідніх територій ЄС.

По-друге, підкреслюємо необхідність регіонального співробітництва, замість обмеження себе двосторонніми контактами між ЄС і окремими східними сусідами.

По-третє, не розглядаємо цю концепцію як мету заради мети, а як засіб, який полегшить інтеграцію наших сусідів з ЄС. Це не стосується Росії, яка не прагне членства в ЄС.

Польща вважає, що Східний Вимір повинен стати однією із головних підвалин глобальної політики ЄС. Це полегшить Євросоюзові налагодження стратегічного партнерства з сусідніми країнами, з такими важливими регіонами, як Середня Азія, а також територіями розташованими між Каспійським і Чорним морем та Перською затокою. Крім того, співробітництво з державами Східної Європи, з урахуванням спільних інтересів і цінностей, є взаємовигідним. Європа і Трансатлантична Співдружність потребують союзників у Східній Європі для боротьби з такими спільними небезпеками, як тероризм, розповсюдження зброї масового знищення і організована злочинність. Маємо спільну мету. Нас об’єднують спільні цінності. Ми повинні спільно формувати простір стабільності і свободи, де кордони втратять своє геополітичне значення, а всі почуватимуться як вдома.

Андерс Ослунд

Присмерк розширеної Європи

The Washington Post, 26 квітня 2004. Переклад ИноСМИ.ru

У суботу Європейський Союз прийме до своїх лав десять держав, вісім з яких — колишні члени комуністичного табору. Це справді варто відзначити — за 12 років після падіння Радянського Союзу ці країни стали цілком демократичними, і всі різною мірою нині інтегровані в західне суспільство.

Однак з економічного погляду варто замислитися, що все ж таки відбувається. За останні п’ять років зростання економіки в нових центральноєвропейських країнах Союзу — Польщі, Чехії, Словаччині та Угорщині — становило вельми скромні цифри, близько трьох відсотків за рік. У цих чотирьох країнах проживає 90 відсотків населення всіх держав, які приймають до Союзу. (Решта — Естонія, Латвія, Литва, Словенія, Мальта і Кіпр — усі разом ледве нараховують 10 мільйонів людей.)

Членство в ЄС надає великі переваги, але в них вже немає хорошої економічної динаміки. Щоб їх визнали гідними вступу до Союзу, країни-кандидати повинні виконати всі бюрократичні правила ЄС, включно з найбільш застарілим — Спільною сільськогосподарською політикою, що є системою субсидій фермерам країн ЄС. Як наслідок економічне зростання нових країн-членів ЄС може уповільнитися: цього року 15 «старих» країн Союзу показали загальне зростання менше двох відсотків, у той час як економіка Сполучених Штатів і світова економіка загалом виросли на 4,5 відсотка.

Припустимо, що нові члени Союзу з Центральної Європи виграють від надання їм доступу на ринки ЄС. Обсяг торгівлі «нових» країн з ЄС вже перевищив обсяг торгівлі «старих» його членів між собою. Однак країни Центральної Європи вже отримали від вступу до ЄС все, що могли, і їх очікує стагнація, якщо вони зважаться прийняти економічну модель ЄС.

А в цей час, хоча це й мало хто помітив у захваті від економічних подій в Європі, східні країни колишнього Радянського Союзу з 1999 року переживають економічний бум. Дев’ять членів колишнього Радянського Союзу, в яких були здійсненi ринкові перетворення (Росія, Україна, Казахстан, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан і Таджикистан), в останні п’ять років демонстрували середні темпи зростання не менше нiж 7 відсотків за рік.

Нові «тигри» — це Росія, Україна й Казахстан, а не Польща, Угорщина або Чехія. Три держави Балтії розвиваються краще, ніж їхні центральноєвропейські побратими, але все ж таки не так добре, як їхні східні сусіди.

Стався різкий економічний розворот. У першому десятиріччі економічних перетворень після падіння комунізму вважали, що Польща, Угорщина й Чехія все роблять правильно — вони швидко побудували нову ринкову економіку, приватизували державні підприємства та встановили нормальний демократичний устрій. Після чого, звісно, виникло й стабільне економічне зростання.

На відміну від них більшість колишніх республік Радянського Союзу потроху просували реформи, повільно проводили приватизацію і мало що робили для встановлення демократії та верховенства закону. Їхні показники знижувалися аж до 1998 року, коли жорстока економічна криза винесла свій вердикт половинчастим економічним реформам.

Якщо говорити прямо, то Росія справді багато виграла від високих цін на нафту та девальвації (рубля. — Пер. ). Але економічне зростання прискорюється в усіх пострадянських країнах, хоча нафту експортують тільки Росія, Казахстан й Азербайджан. Зрозумiло, що відбувається ще дещо. У пострадянських державах починається економічне зростання, бо в них нарешті починають працювати ринкові реформи. Вони приватизували більшість державних підприємств і впорядкували свої фінанси.

Чому ж економіки пострадянських країн зростають швидше, аніж в Центральній Європі?

Частина правди насамперед у тому, що пострадянські країни були біднішими і набагато менше розвиненими, а за інших рівних умов бідні країни зростають завжди швидше, ніж багаті. Однак цим пояснюється аж ніяк не все.

Можливо, ця правда вас шокує, але річ у тому, що у пострадянських країнах ефективніша економічна модель, ніж у центральноєвропейських, оскільки вона не несе на собі тягаря шкідливих впливів ЄС. Найсильніше це виявляється в державній фінансовій системі.

У Центральній Європі, як і в Західній, витратна частина бюджету становить не менше 46 відсотків ВВП. Наслідком цього стають високі податки та надмірні соціальні витрати. Угорський економіст Янош Корнай (Janos Kornai) назвав країни Центральної Європи «соціальними державами, що ще не доросли». Але гірше те, що у країнах Центральної Європи в останні три роки підтримували нестерпний для економіки бюджетний дефіцит у 7 відсотків ВВП. Може, вони вважають, що ЄС витягне їх з цієї ями?

На відміну від них, фінансова криза в Росії примусила колишні радянські республіки різко знизити державні витрати до рівня не вищого 26 відсотків ВВП — тобто практично вдвічі нижче, ніж у Центральній Європі. Податки також знизили — в Росії й Україні прийняли пласку ставку прибуткового податку в 13 відсотків; Казахстан здійснив пенсійну реформу по-чилійськи, приватизувавши свою систему соціального забезпечення. Навіть при цьому в усіх цих країнах бюджети практично збалансовані.

У багатьох колишніх комуністичних країнах низький рівень державних витрат існує поряд із високими темпами економічного зростання. Комунізм породжував корупцію, і чим довше він тривав, тим корупція ставала сильнішою, ось і вийшло, що пострадянські країни були та досі є корумпованішими, аніж країни Центральної Європи. А найкращими ліками держави від корупції є зниження державних видатків і доходів.

Ще одна велика різниця між пострадянськими країнами і країнами Центральної Європи полягає в тому, що в останніх набагато жорсткіше регулюють ринок праці й набагато вищі податки на фонд заробітної плати, оскільки в Центральній Європі прийняли жорсткі вимоги ЄС. Як наслідок у Польщі рівень безробіття перевищив 20 відсотків, у той час як у Росії він становить лише 8 відсотків. Можливо, в деяких пострадянських країнах правила такі самі жорсткі, але їх значно частіше обходять.

Отже позитивна економічна динаміка Казахстану, Росії й України — в жодному разі не просто успіх. Їхня нова економічна модель нагадує ту, яку застосовують у Східній Азії. Японія пішла в гору після Другої світової війни, і так само вийшло у чотирьох «тигрів Східної Азії» — Тайваню, Гонконгу, Сінгапуру та Південної Кореї. Два десятки років тому цим шляхом пішли Китай, Таїланд, Малайзія та Індонезія. Індія відчуває підйом в останні десять років, а тепер і дев’ять вищезгаданих пострадянських держав виграють від моделі відкритого ринку з обмеженим втручанням держави. Президенти Казахстану Нурсултан Назарбаєв та Росії Володимир Путін, можливо, бачать свої економічні ідеали в устрої Сінгапуру або Південної Кореї. В Європі пострадянські країни стикаються з жорсткою політикою протекціонізму, отже вони поставляють свої хімікати та сталь не в ЄС, який не хоче їх купувати, а у Східну Азію, наприклад, на ненаситний ринок Китаю.

А що стосується Центральної Європи, то її погані економічні показники також не з неба впали. Як прямо сказав міністр фінансів Словаччини Іван Міклош (Ivan Miklos), «Європу роз’їдає негнучкість ринку праці, важкий податковий тягар, роздутий державний сектор та інші перепони вільній конкуренції, і безодня між Сполученими Штатами та Європою не тільки не глибшає, а й продовжує зростати».

Не те, щоб я тут розхвалював пострадянські країни. Так, вони авторитарні й корумповані, у той час як країни Центральної Європи багатші й набагато демократичніші. Хтось може зробити з цього сумнівний висновок про те, що демократія заважає економічному розвитку, але те, що правда для Центральної Європи та сама, що й для всього світу — це не так.

Річ в іншому — модель Європейського Союзу забезпечує стабільне демократичне суспільство, але повільне економічне зростання. Сьогодні російські економісти більше не дивляться на Польщу в пошуках моделі розвитку — вони звертаються до ринків, що бурхливо розвиваються — Казахстану, Сінгапуру, Південної Кореї та Чилі. Для них Європа негостинна та занадто спокійна.

Тим, хто обстоює демократію, необхідно гідно відповісти на новий виклик — повільне економічне зростання в Центральній Європі є наслідком не демократичного режиму, а застосування правил ЄС. Союзу необхідно лібералізувати свою економіку й стримати апетити витратної частини бюджету. Такі країни, як Україна, не повинні вибирати між демократією й економічним зростанням.

А Євросоюз, замість того, щоби вимагати від своїх нових членів прийняти кожне правило з 80000-сторінкового зведення загального законодавства, міг би й використати цю можливість для того, щоб позбутися найзгубніших з них, наприклад, від Спільної сільськогосподарської політики. Якщо в цьому союзі буде 25 країн-членів і не буде жодного працюючого політичного інституту, новий ЄС у доступному для огляду майбутньому напевно чекає економічна стагнація.

Андерс ОСЛУНД — директор програми для Росії та Східної Європи Фонду Карнегі. Автор книги «Будуємо капіталізм: трансформація колишнього радянського блоку» (видавництво Cambridge University Press)