Париж і Берлін у пошуках вислизаючої Європи

Олександр Сушко

Дзеркало тижня, № 32 (507) 14-20 серпня 2004 http://www.zn.kiev.ua

На початку 90-х років у Європі часто говорили про створення (відродження) «Веймарського трикутника» у складі Франції, Німеччини та Польщі — своєрідного стрижня, що надає міцності конструкції нової об’єднаної Європи. У деяких трактуваннях трикутник перетворювався на квадрат, а точніше, на вісь, що складається з чотирьох елементів, куди, крім трьох перерахованих держав, включали Україну. Вісь Париж—Берлін—Варшава—Київ була проектом гармонійної та цілісної Європи, позбавленої розділювальних ліній, здатної на практиці виступити сильним гравцем у глобальній політиці.

Зараз, через 15 років після завершення «холодної війни», можна стверджувати, що проект не удався. У «трикутнику» намітилася тріщина між «старою» (Франція й Німеччина) і «новою» (Польща) Європою. Четвертий же елемент — Україна — внаслідок власної неспроможності випав із європейської політики і нині є сусідом Європейської спільноти націй, який географічно наближається, але політично віддаляється.

Горизонти європейського консенсусу

Травневі урочистості, викликані безпрецедентним (10 нових членів) розширенням ЄС, вже вщухли. І стало очевидно для всіх, що підстави торжествувати вичерпалися, а причин для роздумів про майбутнє Європи тільки додалося.

Париж і Берлін переживають період явного політико-психологічного дискомфорту: їхня роль у глобальних питаннях вже давно не відповідає їхньому економічному потенціалу, останніми ж роками обидві столиці втрачають монополію і в європейських справах. Польща, замість того, щоб бути дисциплінованим союзником «старших» європейців, стала активно грати роль другої (після Британії) трансатлантичної зв’язки, що в очах Німеччини та Франції є у кращому разі «п’ятим колесом», у гіршому — «п’ятою колонною» Вашингтона. Позиція Варшави щодо проблем східної політики ЄС також виходить за рамки планів Берліна й, особливо, Парижа, які бажають поставити остаточну крапку на Бузі.

У цьому сенсі питання подальшого інституційного будівництва Європейського Союзу і його подальшого розширення значною мірою залежать від здатності Німеччини та Франції знайти новий формат лідерства в рамках Євросоюзу-25.

Із закінченням «великого розширення» завершується період широкого європейського консенсусу щодо прийняття нових членів. І якщо прийняття Болгарії, Румунії та, можливо, Хорватії в період 2007—2008 рр. лише завершить сьогоднішнє розширення і великих суперечок не викличе, то всі подальші заявки на членство стануть (вже стали!) предметом гарячих дебатів. І якщо вже президент Романо Проді наговорив багато неприємних для України фраз, то слід знати, що турки, наприклад, за час своїх наполегливих претензій на членство в ЄС (з 1963 року!) таких висловлювань із різних вуст почули значно більше і почують ще не раз. Проте членами ЄС стануть рано чи пізно, оскільки є таке поняття, як «політична воля» нації.

Природні регіонально-політичні пріоритети двох європейських гігантів, на жаль для Європи, не збігаються. Якщо для Німеччини розширення ЄС на схід було ключовим інтересом з часу возз’єднання і щонайменше до 1 травня 2004 року, то для Франції основним пріоритетом традиційно є середземноморська політика. Особливість останньої полягає в тому, що країни Південного Середземномор’я не мають (і не можуть мати внаслідок приналежності до Африканського континенту) перспектив членства в ЄС. Тому опіка над цими країнами не має особливих структурних ризиків, чого не можна сказати про країни Західних Балкан та Туреччину, а в перспективі — і про Україну.

Внутрішня ситуація у Франції та Німеччині турбує уряд Туреччини, який очікує отримати у грудні поточного року рішення про початок переговорів про членство в ЄС. Якщо в Німеччині стійкість шансів Анкари залежить від стійкості лівоцентристської коаліції (найбільша опозиційна партія ХДС виступає проти членства Туреччини в ЄС), то у Франції справи значно гірші: тут важко знайти політичну силу, яка б беззастережно підтримувала євроінтеграційні амбіції Анкари. Саме від Парижа (і латентно співчуваючого Бенілюксу) Туреччина з тривогою чекає підніжки на саміті ЄС у Нідерландах наприкінці поточного року.

Нині, особливо після завершення «великого розширення», Франція взагалі втрачає інтерес до європейського (не-єесівського) сходу, крім Росії, тоді як Німеччина переносить свою увагу на південний схід, намагаючись реалізувати свій лідерський потенціал у стабілізації Балкан і підтягненні країн колишньої Югославії до вже визнаної перспективи членства в ЄС.

Для Сербії, Македонії, Боснії і Герцеговини, Албанії перспектива членства — це плата за неспроможність європейської балканської політики 90-х років. Обіцянки треба виконувати, і головний розрахунок тут — на Німеччину. Париж пасивно підтримуватиме процес, виявляючи цікавість насамперед до питань міграції з регіону, боротьби з торгівлею людьми та іншими видами «процвітаючої» на Балканах злочинності.

Європейська політика сусідства і досвід України

При формуванні пакета Європейської політики сусідства (ЄПС) саме голос Франції виявився вирішальним для зміни спочатку запропонованої «політики нового сусідства», призначеної для нових східноєвропейських сусідів: України, Білорусі та Молдови. На наполягання Парижа до рамок «політики сусідства» було включено країни Північної Африки та Близького Сходу. У результаті політику сусідства поширили на весь периметр кордонів Євросоюзу (за винятком країн-кандидатів, у тому числі потенційних).

Результатом подібного кроку стало розчарування європейського сходу: Росія відкинула політику сусідства внаслідок її не-ексклюзивності (Москва настійно домагається особливих, привілейованих стратегічних відносин без членства в ЄС); Україна і Молдова, хоча й беруть участь у практичному наповненні цієї політики, але по суті не приймають її філософію, яка не передбачає перспективу членства відповідно до статті 49 Договору про Європейський Союз.

Для країн Північної Африки перспективи політики сусідства також неясні: значною мірою пропозиції ЄПС схожі на вже існуючі механізми Барселонського процесу (з 1995 р.).

У результаті контури східноєвропейської політики розширеного ЄС залишаються туманними й аморфними, а процес її практичного наповнення — суперечливим.

Поневіряння, що випали на долю «Плану дій» Україна—ЄС, можуть слугувати лише ілюстрацією проблеми. За наявною інформацією, саме уряд Франції виступив навесні нинішнього року головним критиком дій робочої групи Єврокомісії з розробки планів дій зі східними сусідами, звинувативши її в «перевищенні мандата». «Перевищення» полягало в тому, що до розроблених текстів включили деякі положення, які під певним кутом зору з великою часткою умовності можна було потрактувати як гіпотетичну можливість переходу в майбутньому до нового типу відносин, що передбачають, можливо, перспективу членства. У результаті процес підготовки цих основоположних документів відклали майже на два місяці, після чого з проекту Плану дій Україна—ЄС було вилучено положення, включені туди раніше на наполягання української делегації.

Як наслідок у червні переговорний процес зайшов у глухий кут, а українська делегація відмовилася підписувати вихолощений з подачі Франції за підтримки країн Бенілюксу План дій, що не передбачає нічого нового порівняно з уже наявними документами, насамперед з Угодою про партнерство і співробітництво.

Німеччина в цьому диспуті займала нейтральну позицію, але все ж більшою мірою схилялася підтримати позицію України.

Зрештою українській стороні все ж вдалося відстояти свої позиції з найважливіших питань (початок переговорів про лібералізацію візового режиму, перспектива нових договірних відносин), але питання особливої думки Франції не зняте з порядку денного.

Скандальне рішення президента України щодо Воєнної доктрини (як і загалом скандальний зміст усієї української політики) не знімає головного концептуального питання «про сенс життя» у відносинах України та ЄС: чи отримає Україна визнання перспективи членства в Євросоюзі? Париж відповість «ні». Варшава — «так». Берлін попросить звернутися з цим питанням пізніше.

Париж, Берлін і російське питання

У Франції особливо сильні русофільські настрої та зумовлений ними москвоцентричний підхід до того, що відбувається у Східній Європі. У разі подальшого розвитку процесів на сході за «єепівським сценарієм» Париж у принципі не заперечуватиме проти побудови двополюсної Європи з відповідним розмежуванням сфер впливу. Впливові люди з Москви в цьому цілком впевнені й тому вважають Францію своїм головним союзником у ЄС. Партнери по Веймарському трикутнику, що не відбувся, Францію, звісно, не підтримають: Польща — голосно й категорично, Німеччина — тихо та стримано.

Париж уже нині попереду всієї Європи в наданні преференцій Кремлю: останнім досягненням російської дипломатії можна назвати російсько-французьку угоду про лібералізацію візового режиму, що передбачає багаторазові візи за спрощеною процедурою для багатьох категорій російських громадян. Україні такий договір не світить ще багато років. У Москві це перекладають українцям так: «ви також можете мати це, якщо працюватимемо разом». І ось ми вже «працюємо разом», заморозивши власний вступ до СОТ заради «ЄЕП разом із Росією».

Німеччина, навпаки, вже зжила те розчулення, що існувало ще кілька років тому, перед хазяїном Кремля, який володіє німецькою мовою. Сумнівно, що Берлін, навіть у разі збереження напруженості зі США, колись повернеться до ідеї осі Париж—Берлін—Москва. І хоч Америку в Німеччині, як і раніше, не люблять, авторитарна Росія довіри тут також не викликає. Як, утім, й авторитарна Україна. Після того, як росіяни й українці разом «кинули» німців у справі про газотранспортний консорціум (щоб потім зайнятися тим самим стосовно одне одного), жодних загальних масштабних проектів тут немає і не буде.

Однак Німеччина в особі своїх кращих представників розуміє небезпеку остаточної рерадянизації простору, який має назву пострадянського. Берлін має у своєму арсеналі дещо, що називається українською (а також, наприклад, молдавською) політикою, яка відрізняється від політики щодо Росії. Тому Німеччина не соромиться критикувати реставраційну політику пострадянських еліт: від ЄЕПу до демонтажу демократичних інститутів. Саме керівництво Німеччини ризикнуло одного разу заявити президенту Путіну про те, що російська економіка внаслідок внутрішніх демпінгових цін на енергоресурси не може претендувати на вступ до СОТ. Щоправда, потім цю думку скоректували і Москві дали «зелене світло» на пільгових умовах. Політична доцільність?..

ОТЖЕ, і Веймарський трикутник, і тим більше чотирикутник сьогодні належать до розряду геополітичних мріянь. Лише невелика група польських інтелектуалів щиро намагається пожвавити проект, скликаючи наукові конференції в живописних інтер’єрах Кракова — центральноєвропейського міста, яке символізує природну історико-культурну єдність Старого Світу — єдність, до якої в цьому столітті Європа поки що ближчою не стала.