«Бути поряд чи стати частиною?»

Досвід Норвегії та Польщі у відносинах iз ЄС

Ольга КОРНІЙЧУК, «День»
№223, 2 грудня 2005 http://www.day.kiev.ua

Обережні відповіді представників Євросоюзу на запитання про безпосередню участь України у європейській спільноті наштовхують на невтішні висновки. Проте в даній ситуації варто реально оцінити можливості участі України в життєдіяльності ЄС. Днями в Києві відбулася наукова конференція, присвячена розгляду обох можливих сценаріїв більш тісної співпраці України і ЄС, у якій взяли участь спеціалісти з Норвегії та Польщі.

Ці дві країни були обрані недаремно. Норвегія — розвинута європейська країна, яка не є членом Євросоюзу. На обох референдумах у різні роки щодо вступу країни в Євросоюз норвежці відповідали «ні». На те в них були свої причини. Головна з них — страх бути поглинутими величезним об’єднанням і втратити контроль, в першу чергу, над національними запасами нафти і газу, які лежать в основі економіки країни. До речі, такі настрої панують у норвезькому суспільстві і по сьогодні, тому уряд вирішив відкласти розгляд питання про членство у Євросоюзі щонайменше на чотири роки.

Натомість Норвегія продовжуватиме підтримку традиційних тісних економічних зв’язків. Відомо, що країна є членом EFTA (Угоди про європейську вільну торгівлю). У 1960 році під цією угодою підписалися Австрія, Велика Британія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія. До них у 1970 році приєдналися Фінляндія та Ісландія. Проте по мірі розширення Євросоюзу з EFTA виходили її члени, і сьогодні в ній залишаються Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн та Швейцарія. Але це не означає, що EFTA і ЄС торгують окремо одне від одного. Відтоді, як у 1992 році ЄС запровадив єдиний внутрішній ринок, EFTA розпочала переговори щодо участі в ньому в 1994 році підписала відповідну угоду. Вона стала головним інструментом Норвегії у відносинах з ЄС. Завдяки Угоді про європейську економічну зону країна є частиною європейського внутрішнього ринку. Це передбачає створення спільного ринку товарів, послуг, робочої сили і капіталу. Тут діють спільні стандарти, правила та інструменти регулювання цих ринків. Спільні правила передбачаються також у галузях конкуренції та розподілі державних субсидій. Водночас Угода про європейську економічну зону має динамічний характер. Кожного разу, коли Євросоюз змінює свою політику в тій чи іншій галузі, відповідні зміни вносяться до угоди. Щоправда, дехто з норвезької сторони нарікає на те, що країна «грає роль виконавця, а не законодавця». Втім, згідно з угодою, Норвегія не бере участі ще в низці сфер діяльності ЄС. Вона не є частиною ані митного, ані валютного союзів, не впливає на зовнішню політику ЄС і не займається вирішенням питань оборони. Крім того, немає спільної політики в сільському господарстві та рибному промислі. В цілому завдяки Угоді Норвегія завоювала доступ до європейського ринку і протягом десятиріч має стабільні і передбачувані показники імпорту і експорту товарів.

Такий сценарій норвежці вбачають цілком прийнятним для України. По-перше, він не вимагає якихось глобальних зрушень, адже неможливо зробити все й одразу. По-друге, участь у цій угоді коштує все ж таки дещо менше, ніж в ЄС, нехай це і не вирішальний аргумент на користь такого варіанту співпраці з Євросоюзом.

Для України здійснення такого варіанту виглядає досить реальним вже у найближчому майбутньому. Голова Представництва Єврокомісії в Україні Ієн Боуг уже говорив, що після вступу України до Світової організації торгівлі ЄС розпочне переговори про створення зони вільної торгівлі. Вдалі результати могли б 2008 року відобразитися в новій розширеній угоді про співробітництво — за підсумками виконання Плану дій Україна — ЄС та після закінчення терміну дії Угоди про партнерство та співпрацю. Таким кроком могло б стати приєднання України до Угоди про європейську економічну зону.

За безпосередній вступ України до Євросоюзу тримає руку Польща. На основі власного досвіду (нагадаємо, Польща стала повноправним членом ЄС 1 травня 2004 року) поляки вважають, що українцям не варто опускати руки — потрібно домагатися членства саме в ЄС (на пару з НАТО), а не в якихось інших утвореннях. У першу чергу тому, що стандарти вступу до ЄС є дуже вимогливими, що в кінцевому результаті позитивно впливає на розвиток країн, які заявили про свій європейський вибір, і потребують ґрунтовних змін. Так свого часу було з Польщею і рештою східноєвропейських країн останньої хвилі розширення. Причому, зазначають поляки, важливий, скоріше, процес інтеграції, ніж його результат. Скажімо, до останніх кандидатів вступу до ЄС висувалася вимога мати стабільні державні інститути, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини, захист національних меншин. У країні повинна функціонувати ринкова економіка, здатна витримувати конкуренцію всередині союзу, також країна-кандидат мусить бути в силі виконувати умови, до яких її зобов’язує участь у політичному, економічному та валютному союзі. Порівняльні аналізи розвитку країн різних хвиль розширення ЄС свідчать про позитивні досягнення в процесах демократизації суспільства, ефективності роботи влади і успішності економічних реформ. Такі результати зумовлюються жорсткою політикою ЄС щодо вступу до його лав — не приймається ні половинчатість реформ, ні так звані реформи на папері. Яскравим прикладом цього може слугувати Туреччина, яка багато років поспіль однією ногою стоїть у Євросоюзі, проте ніяк не може переступити цей поріг.

Яку планку поставить для себе Україна, залежить від того, наскільки готова до змін українська влада.