Gazeta Wyborcza, 30 травня 2001

Борис Тарасюк: Україні щораз далі на Захід

Російська влада і промислові ґіґанти – насамперед Ґазпром – не збираються відмовлятися від планів контролювання стратеґічних галузей української економіки. Йдеться напередовсім про те, щоб через економічні важелі осягнути контроль над державою, – розповідає колишній керівник українського МЗС.

Марцін Войцєховскі: Ви були найбільш прозахідним керівником МЗС у незалежній Україні. Як змінилася зовнішня політика від часу, коли минулого року Вам подякували за працю в уряді?

Борис Тарасюк: Декларація інтегрування України з Європою повторюється і надалі. Проте, якщо заглянути далі, то видно, що відносини зі структурами, з якими повинні були б інтегруватися, помітно охололи. Внаслідок політичної кризи (після зникнення опозиційного журналіста Ґеорґія Ґонґадзе і оприлюднення записів, з яких можна було зробити висновок про причетність до справи президента Леоніда Кучми – ред.) погіршилися наші стосунки з Європейським Союзом та Радою Європи. Водночас процвітає співпраця з Росією. У цьому немає нічого поганого, за умови, що контакти з Москвою не шкодитимуть інтеграції із Заходом.

М.В.: Україна стала більш проросійською, ніж раніше? Чи можна твердити, що влада зробила вибір, в який бік збирається йти?

Б.Т.: На жаль, так. Про це свідчить минулорічне підписання українсько-російського договору про економічну та військову співпрацю в Дніпропетровську. Нещодавно міністерства оборони Росії та України уклали угоду про координування політики стосовно Європейського Союзу. Це виняткова подія з часу розпаду СРСР.

Російська влада і промислові ґіґанти – насамперед Ґазпром – не збираються відмовлятися від планів контролювання стратеґічних галузей української економіки. Це стосується у першу чергу газопроводів.

Зрозуміло, що йдеться передовсім про те, щоб через економічні важелі осягнути контроль над державою. У цей контекст вписується призначення Віктора Черномирдіна (творця і першого голови Газпрому – ред.) послом Росії в Києві.

М.В.: Російські газети пишуть, що буде губернатором і фактичним прем’єром.

Б.Т.: Це явне перебільшення. Можливо, росіяни хотіли б, щоби так було, але наразі це лише їхні бажання. Безсумнівно, Черномирдін, який переїжджає до Києва, матиме необмежений доступ до президента Кучми, з яким приятелює. А завдяки контактам з українською елітою – і більше можливостей впливу на ситуацію, ніж інші дипломати.

М.В.: Чи буде Черномирдін боротися за контроль над українськими газопроводами і побудову комунікацій, що оминатимуть територію України? Чи його призначення означає, що Київ програв Москві війну за газ?

Б.Т.: У справі газу трапились два парадокси. Спочатку президент і уряд дуже негативно ставилися до ідеї росіян щодо побудови газопроводу, який оминав би Україну. Раптово президент змінив свою думку. Другий парадокс полягав у тому, що поляки виявилися більше зацікавлені в захисті стратеґічних інтересів України, ніж самі українці. Проте говорити про перемогу чи поразку Києва надто рано. Україна програла перший раунд, проте матч іще не закінчився. Дуже багато залежить від осіб, які проводитимуть переговори у цій справі. Цілком ймовірно, що росіянам вдасться запропонувати такі варіанти розв’язку, щоби їм не довелося будувати нового газопроводу. Адже є можливість збільшення обсягів транзиту російського газу через Україну, хоча це й потребує ремонтів та інвестицій.

М.В.: Чи стане такою особою Анатолій Кінах, новий прем’єр?

Б.Т.: Поважаю його, знаю багато років, проте не Кінах вирішуватиме питання пов’язані з газом. У цій справі останнє слово належить президентові. Кінах буде узгоджувати з ним усі починання.

М.В.: На початку своєї першої каденції президент Кучма виступив із гаслом європейського вибору та інтеґрації України з Європейським Союзом. Виявилося, що це лише слова. Чи охолодження стосунків із ЄС – виключно вина України?

Б.Т.: 15 березня Європейський Парламент ухвалив історичну резолюцію, у якій вперше сказано, що Україна може увійти до Євросоюзу за умов виконання всіх вимог. Для нас це надзвичайно важлива постанова, бо витворює певну перспективу. Ніхто не має права викреслити з карти Європи 50-мільйонного народу, який проживає у другій за величиною країні континенту. Однак виконавча влада ЄС того не бачить. Європейська Комісія не збирається співпрацювати з Україною, використовуючи кожну нагоду для того, аби продемонструвати, що ми не є частиною Європи. Минулого тижня в “International Herald Tribune” було опубліковано спільну статтю керівника Європейської Комісії Романо Проді та прем’єра Швеції Ґорана Перссона, де висловлюється думка, що ставити питання про статус України як держави – асоційованого члена ЄС явно зарано. Цікаво, що ставити таке саме питання про статус зруйнованих війною балканських держав зарано не видається.

Дійсно, Україна не виконує всіх вимог ЄС, зробила вдосталь помилок, змарнувала багато років. Уряд Валерія Пустовойтенка (1997-1999 – ред.) не надавав жодної ваги співпраці з Брюсселем, 22 рази порушив угоду про партнерство і співпрацю. Йоого наступник Віктор Ющенко привів ці відносини до норми, але результатом стало повернення до вихідної позиції. Наша виконавча влада, міністерські чиновники, не розуміють, що європейського вибору слід дотримуватися щоденно, а не раз на півроку, коли зустрічаємося з представниками Євросоюзу на консультаціях.

М.В.: Більш-менш відомо, чому пост-комуністичні держави хочуть вступити до ЄС. Що може запропонувати Брюсселю Україна?

Б.Т.: Не менше, ніж Польща. У кількох сферах – насамперед маю на увазі ракето- та літакобудування, космічну галузь – лише декілька держав у світі можуть зрівнятися за потенціалом з Україною. При відповідних інвестиціях мали б високий рівень землеробства, але кому ж, як не полякам знати, що ЄС дивиться на це дещо під іншим кутом зору. Україна відіграє важливу роль для безпеки і стабільності в Європі. Не останньою справою є також і наш ринок, який, зрештою, вже значною мірою зорієнтований на Євросоюз.

М.В.: Зустрівся із судженням високого представника українських адміністративних кіл, що ЄС це той самий СРСР, лише з іншою ідеологією.

Б.Т.: Це свідчить про цілковите нерозуміння ситуації. Через політичну кризу Україна тепер робить значно менше для інтеґрації із Євросоюзом, ніж наприклад два роки тому. Події останніх місяців показали, що наша демократія нестабільна, закон не діє. Багато справ вирішується за допомогою телефонів, а не через прозорі процедури. Під загрозою свобода слова. Влада віддалює Україну від Європейського Союзу, заявляючи водночас, що інтеграція для нас – це справа стратегічної ваги.

М.В.: В одному з інтерв’ю, вже після відставки, Ви сказали, що, працюючи в уряді, змушені були діяти всупереч свого сумління.

Б.Т.: Не приймав рішень супроти сумління, проте доводилося виконувати вказівки, з якими не погоджувався. Згідно з конституцією, зовнішня політика належить до компетенції президента, тож повинен був цього дотримуватися. Пробував переконувати його у своїй правоті. Коли це не вдавалося, був змушений приймати його рішення. Про що сперечалися? Я наполягав на тіснішій співпраці України і НАТО, підтримці санкцій Ради Безпеки щодо Іраку, не подобалися мені деякі кадрові рішення.

М.В.: Після Вашої відставки газети писали, що президент запропонував Вам посаду радника з питань міжнародної політики. Чому Ви не погодилися?

Б.Т.: Ніхто ніколи мені цього не пропонував. Президент навіть не зустрівся зі мною і не пояснив, чому звільнив з посади. Це демонструє рівень політичної культури на Україні. Не отримав жодної конкретної пропозиції, а навіть якби отримав, не погодився би. Вирішив, що за теперішньої влади не повернуся на державну службу. Прикро, бо дипломатія для мене – це те, що найбільше люблю.

переклав Андрій Кирчів