ЗОДЧІ ЄС БУДУЮТЬ НОВУ БЕРЛІНСЬКУ СТІНУ?

У 1996 році офіційний Київ вперше конкретно і чітко окреслив свою позицію щодо процесів загальноєвропейської інтеграції. Наша країна бачить себе у європейських і євроатлантичних структурах, а пріоритетна мета – вступ до ЄС. Чи готові ми до такого кроку, яких меж сягає політична щирість Заходу по відношенню до України, зрештою, якою є українська перспектива у цьому контексті – тема розмови кореспондента “УіСС” з відомим львівським філософом і політологом, фахівцем з питань європейської інтеграції та міжнародного регіонального співробітництва Тарасом Возняком.

– На початку липня цього року німецька газета “Frankfurter Rundschau” оприлюднила висновки експертів зовнішньоекономічних відомств Німеччини і Франції про те, що членство Росії в ЄС призведе до його руйнування. А відтак Україну і Білорусь також не слід запрошувати в ЄС, аби не дратувати Росію, котра відразу ж поставить питання про те, що її хочуть ізолювати. Натомість з Києва лунають бадьорі заяви, мовляв, Україна у 2008 році буде готова до інтеграції в Європейський Союз.

– Я не поділяю такого оптимізму, позаяк це ілюзія. За великим рахунком ми не готові ані політично, ані економічно. На жаль, нам не вдалося багато з того, що вдалося Польщі, Угорщині, Чехії та Словаччині. Тільки один приклад: за роки незалежності в Україну надійшло близько $ 3 млрд. прямих іноземних інвестицій, тоді як, скажімо, Польща отримала $ 38 млрд. Позитивним, дуже важливим результатом рішення рухатися в Європу є лише те, що воно політично зблизило нас із цими країнами.

– Тарасе Степановичу, у вас немає відчуття, що в найближчому майбутньому очікується розбудова нової Берлінської стіни на західних кордонах Росії, України і Білорусі? Причому, двом останнім планується роль буфера між “цивілізованим Заходом” і “дикою Азією”.

– Знаєте, після падіння Берлінської стіни був період ейфорії, надій на те, що єдина Європа можлива. Однак невдовзі виявилося, що навіть на Сході Європи є європейці більш європейськіші, а є і зовсім неєвропейські. Що Європа – це тільки ЄС. Тобто, не члени цього “клубу багатих” не є європейцями. Більше того, всередині майбутньої розширеної ЄС уже виокремлюють певну “серцевинну” Європу (з центром у Франції та Німеччині) та “санітарною периферією” у вигляді Польщі, Чехії, Угорщини.

Цілком очевидно, що ми спостерігаємо процес формування нового протистояння в Європі. З цього приводу чітко висловилася Росія, не менш визначену позицію займає Білорусь. І на роздоріжжі перебуває Україна. З одного боку вона стукає в двері “спільного європейського дому”, а з іншого – і США, і Росія не дають їй до нього аж надто наблизитися. Можливий такий варіант розвитку подій, коли Україна опиниться поміж двох великих сил – НАТО та Росії з її сателітами, перетвориться у величезний полігон. Це буде певна “нічийна нейтральна територія”, в яку ніхто не ризикуватиме вкладати капітали. Зрозуміло, це станеться в тому випадку, якщо Україна так і залишиться розмінною картою у великій грі США, ЄС і Росії. Необхідно усвідомити просту річ: ніхто, окрім нас самих, про наші інтереси не дбатиме. Для того, щоб грати яку-небудь роль у світі, треба приймати власні рішення, а не йти у фарватері інших, які б милі серцю обіцянки вони не давали.

– Щось ви малюєте дуже сумну картину.

– Картину малюють європейські, американські і російські стратеги. Я лише конкретизую очевидні деталі, котрі є її складовими.

– Якщо матимемо волю і можливості нанесення своїх фарб, то картину, чи бодай кілька її фрагментів, можна буде змінити?

– Безумовно, якщо нас із різних причин, в тому числі в результаті великих політичних ігор, не пускають у Європу, так би мовити, напряму, потрібно шукати інші шляхи.

– Тоді давайте згадаємо про те, що Україна зініціювала створення об'єднання ГУУАМ, політичне та економічне вістря якого спрямоване у Європу.

– Мабуть, читачам треба пояснити про що, власне, йдеться. Політико-консультативний форум чотирьох держав пострадянського простору ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) було утворено 10 жовтня 1997 року в Страсбурзі на зустрічі президентів цих держав. Прийнята на ній декларація зафіксувала рівень політичного зближення й практичного співробітництва між країнами цієї групи, збіг їх позицій з ключових міжнародних проблем і процесів, що відбуваються у пострадянському просторі. Згодом, 24 квітня 1999 року, під час вашингтонського самміту країн-членів і партнерів НАТО до форуму приєднався Узбекистан. Розширене об'єднання держав отримало назву ГУУАМ. Швидкі темпи оформлення нового альянсу обумовлені співпадінням економічних і політичних інтересів його учасників, пов'язаних, зокрема, з пошуком альтернативних шляхів транспортування каспійської нафти, реалізацією проекту створення євразійського транспортного коридору, перспективами співпраці з європейськими та євроатлантичними структурами. У чому полягає вигода для України? Використання її території дасть можливість більш ніж удвічі скоротити довжину шляху транспортування нафти з Близького Сходу в Європу. Українсько-грузинський нафтомаршрут також є значно коротшим, аніж інші запропоновані шляхи. Прибуток від транзиту енергоносіїв з Каспійського регіону дозволить нашій країні компенсувати витрати на їх імпорт та вирішити власні енергетичні проблеми. Укладено тристоронню українсько-грузинсько-азербайджанську угоду щодо прокладання транскавказького транспортного коридору. Передбачається також створення єдиної транспортної лінії для обслуговування пасажирів та вантажопотоків, яка сполучить Баку, Тбілісі, Поті, Одесу й Київ. Ця лінія стане важливою ланкою євроазіатського транспортного коридору (проект ТРАСЕКА).

– Але поки що все це перебуває на рівні добрих намірів, які не набрали реальних рис.

– Так, однак головне, що зроблено перші кроки. Далі все залежатиме від того, чи вистачить учасникам ГУУАМ волі, наполегливості та політичного мистецтва витримати тиск з одного боку Росії, а з іншого – США.

-Вагомий інтеграційний ресурс – це регіональне співробітництво. Свого часу ЄС задекларував: однією з умов вступу в наше співтовариство є активний розвиток співпраці на рівні регіонів.

– Це дійсно так. Юридично такий напрямок розвитку ЄС зафіксовано в Хартії регіоналізації. Згодом було навіть створено Раду європейських регіонів та відповідні структури у Європарламенті.

– А як конкретно це може виглядати у нас?

– Такими регіональними об'єднаннями можуть бути: українсько-польська Галичина, українсько-молдовська Бессарабія, українсько-румунська Буковина чи українсько-словацько-угорський трикутник, що прилягає до Закарпаття. Тут не йдеться, ясна річ, про втрату політичного суверенітету чи утворення якихось нових понаддержавних територіально-адміністративних одиниць, а насамперед про налагодження найтіснішої взаємовигідної співпраці в економічній галузі.

До речі, Львівська облдержадміністрація виступила з ініціативою створення у західному регіоні України спеціальної зони вздовж майбутнього кордону з ЄС. Мета цієї ініціативи – відпрацювання стратегії співпраці з розширеним Євросоюзом, спроба залучити для здійснення трансформаційних процесів у регіоні потенціал європейських інвестиційних програм типу PHARE (ці програми поки що чинні лише на території посткомуністичних держав Центральної Європи).

У цьому контексті важливо також і те, що Президент України підтримав проект перетворення Львова у своєрідні ворота в Європу, “вітрину” нашої держави на західному кордоні. Є відповідна державна програма. Вона включає не лише підготовку матеріальної бази та інфраструктури міста та кордону, але й формування окресленого іміджу регіону та Львова, як місця зустрічей на найвищому рівні керівників держав Центрально-Східної Європи.

– Два роки тому, відомий американський політик Збігнєв Бжезінський під час візиту до Львова сказав таке: “Польщу ми можемо вважати магнітом, який притягуватиме посткомуністичні країни до процесів європейської інтеграції, а також до євроатлантичного союзу”. Чи справді ми можемо розраховувати на нашого найближчого сусіда як на локомотив у процесі зближення України з ЄС?

– Було кілька спроб конкретизувати формат співпраці держав центральноєвропейського регіону. Перманентно ця співпраця набувала то форми Вишеградської трійки-четвірки, то Балто-Чорноморської дуги, то Центральноєвропейської ініціативи, то концепції Тримор'я. У всіх цих моделях країни-учасниці бачили себе по-різному. Але Польща була і залишається безумовним лідером регіону. Ба більше, упродовж останніх років вона активно долучає до процесу багатосторонніх контактів свого східного сусіда – Україну. Безумовно, і для України Польща є важливим стратегічним партнером. Свідчення цього – численні зустрічі та плідна співпраця між Президентами Леонідом Кучмою і Александром Кваснєвським, розвиток взаємовигідних стосунків у економічній, політичній, культурній сферах, фактичне лобіювання Польщею нафтогазових українських інтересів. Прикметний факт: практично вперше за останнє століття у польської громадськості швидкими темпами формується позитивний образ українця, а їхні засоби масової інформації приділяють Україні підвищену увагу, якої вона не має в жодній іншій європейській країні.

– Тарасе Степановичу, підіб'ємо підсумки?

– Гадаю, що треба бути реалістом: чимало найрізноманітніших чинників зумовлюють той факт, що в найближчі десятиліття Україна залишатиметься поза рамками Європейського Союзу. Однак це не означає, що між нами і західним сусідом таки повинен постати новий Берлінський мур. Найоптимальніший, на мою думку, варіант розвитку майбутніх стосунків ЄС та України: так зване “інституційне переплетення інтересів”, тобто встановлення настільки тісних економічних, зокрема фінансових, військових, зрештою, міжперсональних пов'язань, що можливість розриву їх стала б загрожувати національним інтересам кожної зі сторін. Подібний процес конвергенції суспільств неминуче закінчиться політичною конвергенцією, а от коли це станеться – залежить від нашої волі і рішучості втілювати процес комплексних господарських і соціальних реформ в Україні.

Розмову вів Олександр Шипов