Борис Тарасюк: «Від нас очікують реальних дій»

Тетяна СИЛІНА    

Дзеркало тижня, № 15 (543) 23 квiтня - 6 травня 2005 http://www.zn.kiev.ua

Світ розкрився для України. Україна розкрилася для світу. За всіма пересуваннями представників нової української влади по країнах і континентах та візитами численних закордонних гостей в Україну вже стало важко встежити. От лише один приклад: минулий четвер Президент Ющенко провів у Бухаресті, глава МЗС Тарасюк — у Вільнюсі, віце-прем’єр Рибачук — у Брюсселі, секретар РНБОУ Порошенко — у Москві, а міністр внутрішніх справ Луценко — у Мінську. Тільки цього тижня Україна вела переговори з Грузією, Росією та Румунією, брала участь у засіданнях Комісії Україна—НАТО, ГУУАМ, СНД, зустрічі Вишеградської групи. Про таку насичену й плідну зовнішню політику мріяли всі міністри закордонних справ незалежної України. Але шанс утілити мрії в реальність дістався Борису ТАРАСЮКУ. Навіть трьох годин не вистачило нам із міністром, щоб обговорити всі насущні проблеми та завдання, котрі стоять сьогодні перед Україною в зовнішній політиці — від євроатлантичної інтеграції до захисту прав людини. Тому ми торкнулися лише деяких із них.

— Борисе Івановичу, цього тижня у Вільнюсі між Україною та НАТО було розпочато інтенсифікований діалог (ІД). У чому він полягає і які його відмінності від Плану дій, котрий Україна давно вже має з альянсом?

— Зустріч у Вільнюсі можна вважати етапною. Вона стала продовженням знаменної події — саміту Україна—НАТО, що відбувся 22 лютого в Брюсселі. Фактично у Вільнюсі матеріалізувалися концептуальні речі, закладені у виступі Президента на саміті.

Інтенсифікований діалог — це крок на шляху до Плану дій щодо членства (ПДЧ). Його повна назва — інтенсифікований діалог із питань членства. Чому не відразу ПДЧ? Тому що в НАТО входить 25 країн, і вони досі не досягли консенсусу стосовно надання Україні найвищого формату співробітництва, яким є ПДЧ. Інтенсифікований діалог — це крок, що свідчить про напрям нашого руху.

Україна, на відміну навіть від деяких країн — членів альянсу і країн-кандидатів, має досить розвинену програму співробітництва в рамках щорічних планів, індивідуальних програм партнерства, а з 2002 р. — у рамках Плану дій Україна—НАТО. Згадаймо: тодішня влада просила альянс перевести відносини у формат ПДЧ. Але через відомі події та несприйняття авторитарних методів режиму Кучми НАТО пішло на компроміс у вигляді Плану дій Україна—НАТО і щорічних цільових планів.

Сьогодні НАТО йде на крок далі. ІД — це форма співробітництва, котра, на відміну від інших форматів, містить мету й передбачає конкретні віхи на шляху її досягнення.

— Чи домовилися ви у Вільнюсі про те, що вже цього року обидві сторони розпочнуть роботу над підготовкою ПДЧ?

— План дій щодо членства — це лише справа часу. І, на мою думку, приєднатися до ПДЧ ми зможемо наприкінці цього року або в першій половині наступного. Власне, перехід України до ПДЧ уже не такий важливий, як саме рішення НАТО й України про перехід до формату інтенсифікованого діалогу, оскільки він має ту ж мету, що і ПДЧ.

— Що ж Україні потрібно зробити ще, аби країни, котрі досі не бажають допускати нашу країну до ПДЧ, усе ж погодилися на цей крок?

— Я гадаю, крім помаранчевої революції, котра приємно здивувала весь демократичний світ, прагматичні партнери з НАТО очікують демократичних і економічних змін, які повинні відбутися і вже йдуть в Україні. Натовці втомилися від декларацій і добрих намірів, не підкріплених справами. Сьогодні ми повинні довести: Україна не лише декларує, а й робить конкретні кроки в напрямі досягнення проголошених цілей. А це, насамперед, щоденна домашня робота, котру ми повинні виконати, передусім, для себе, а не для того, аби задовольнити НАТО.

Я взагалі дотримуюся думки, що НАТО і ЄС не повинні бути для нас самоціллю. Найвищою ціллю діяльності української влади має бути задоволення потреб наших громадян. Забезпечення високих стандартів демократії, верховенства права, добробуту, соціального захисту — от мета, заради якої має трудитися будь-яка влада. Саме так вона і працює в країнах Європейського Союзу та НАТО, але дотепер не працювала в Україні. Тому від того, наскільки успішною буде нова українська влада, і залежить просування в досягненні задекларованої мети — членства в ЄС і НАТО. Тільки в цьому запорука успіху.

— Ще одна обговорювана зовнішньополітична тема цього тижня — саміт ГУУАМ. Скажіть відверто, ну навіщо Україні реанімувати об’єднання, котре так і не змогло ефективно почати працювати (втім, як і всі інші утворення на пострадянському просторі — СНД, ЄврАзЕС, ЄЕП)? Навіщо витрачати час, сили і засоби? Чи не краще сконцентрувати всі зусилля на інтеграції в ЄС?

— У Кишиневі, на мій погляд, сталася важлива геополітична подія. Наше об’єднання набуло нового дихання. Ні в кого не викликала сумніву ідея трансформації цього утворення в повноцінну регіональну міжнародну організацію заради демократії та розвитку.

Примітно, що в роботі саміту як спостерігачі брали участь президенти Румунії та Литви, а також високий представник США. На саміті прийнято декларацію, котра визначає основні цілі діяльності цієї організації. Підписано угоди, що стосуються співробітництва країн-учасниць у галузі охорони здоров’я та торгівлі.

Навіщо потрібна подібна субрегіональна організація? Можу відповісти запитанням: а навіщо створювалася Вишеградська група?

— Так, по-перше, у країн цієї четвірки була спільна головна мета — членство в ЄС і НАТО, а по-друге, вони всі перебували приблизно в рівних умовах і на приблизно однаковому рівні політичного й економічного розвитку. У ГУУАМі ж зібралися «різнокаліберні» учасники. І цілі у них не завжди збігаються, та й Україна явно випереджає своїх партнерів Азербайджан, Грузію та Молдову (про Узбекистан, який призупинив членство, ми сьогодні не говоримо) як за рівнем демократії, так і за розвитком економіки. Але чи вистачить у нас сил і здібностей, щоб бути локомотивом? Чи потрібно нам це?

— У країн Вишеградської групи теж були різні стартові позиції. Словаччина за часів недемократичного Мечіара різнилася від інших учасників. Однак Вишеградська група працювала, і в результаті Словаччину вдалося підтягти до загального рівня. І навіть після того як Вишеградська група виконала своє головне завдання — усі її учасники стали членами ЄС і НАТО, вона продовжує існувати. Отже, у держав субрегіону є в цьому необхідність. Адже є багато спільних питань, наприклад, транскордонного, екологічного та й політичного співробітництва. От, скажімо, у мене у Вільнюсі відбулася зустріч із колегами в цікавому форматі: Вишеградська група плюс Литва. Можу повідомити, що є плани залучення України до зустрічей у рамках Вишеградської групи. Подібною пропозицією раніше вже скористався міністр оборони Анатолій Гриценко.

Гадаю, створення на базі ГУУАМ нової організації, що сповідує принципи економічного розвитку та демократії, буде кроком до більш тісного співробітництва з країнами Центрально-Східної Європи, до якого ми прагнемо.

Наші чотири держави об’єднує багато спільного. Не забувайте, що це утворення виникло не на основі якихось закулісних домовленостей, як це було у випадку з СНД чи ЄЕП. І не на основі бажання втягти когось в організацію й таким чином закріпити своє домінування. Це співробітництво було природним політичним процесом, що виник на основі спільної стурбованості, викликаної дискомфортом у галузі безпеки. Згадайте: в середині 90-х років саме це підстьобнуло до зближення наші чотири країни, котрі опинилися в зоні так званих флангових обмежень відповідно до релікта холодної війни — Договору про скорочення звичайних збройних сил у Європі. Сьогодні мало хто про це пам’ятає, але нас об’єднав саме аспект безпеки, а не бажання діяти проти когось чи кувати лихо Москві, як підозрював дехто. Пізніше це об’єднання перейшло до реалізації економічних інтересів. Згадайте ідею створення зони вільної торгівлі в рамках ГУУАМ...

— І де ж вона?

— Чому ГУУАМ не почав працювати? Тому що у колишньої української політичної верхівки не було інтересу, тому що вона отримувала вказівки згори (ви знаєте, про що я) і не робила нічого, аби ГУУАМ почав працювати. А без активної участі України ГУУАМ ефективно працювати не міг. Необхідна динамо-машина, якою, наприклад, були в повоєнний період Німеччина та Франція для Європейського Союзу. Так само і для ГУУАМ потрібна динамо-машина, якою, може бути, і вже є Україна.

— То у чому ж, конкретно, наш інтерес у відродженні ГУУАМ?

— В економічному співробітництві. В усіх наших країн вигідне географічне розташування для того, щоб брати участь у транспортуванні енергоносіїв із Каспійського регіону, бути дуже важливою ланкою для реалізації проекту TRASECA. У нас є спільні інтереси в районі Чорного моря, існують транспортні проекти. Достатня близькість політичних поглядів на чимало міжнародних проблем також об’єднує наші країни. З Молдовою ми сусіди: спільний кордон, спільна історія, велика українська діаспора в цій країні. З Грузією й Азербайджаном нас об’єднує приналежність до регіону Чорного та Каспійського морів. Усе це об’єктивно сприяє зближенню наших країн.

А от у військово-політичній галузі ми вже втратили ту мотивацію, котра нас усіх звела. Нині військово-політичні питання відійшли на другий план, і немає ніяких приводів комусь хвилюватися щодо цього об’єднання. Водночас нас усіх має згуртувати стурбованість із приводу існування заморожених конфліктів — у Придністров’ї в Молдові, у Нагірному Карабаху в Азербайджані, в Абхазії в Грузії. І оскільки СНД довів свою неспроможність розв’язувати ці проблеми, що хвилюють конкретні країни — його учасниці, це також стимулює нас об’єднуватися.

— А, окрім Придністров’я, Україна братиме участь у розв’язанні інших заморожених конфліктів?

— Що стосується, наприклад, проблем сепаратизму в Грузії, то українське керівництво вже висловило готовність надати свої послуги у внутріполітичному врегулюванні. Ми висловили заінтересованість у тому, щоб Україна була залучена до роботи так званої Групи друзів генерального секретаря ООН щодо Абхазії. Грузинська сторона підтримує цю пропозицію. Звісно, потрібно працювати і з Абхазією. Крім того, ми готові розглянути можливість створення разом із Європейським Союзом, зокрема з деякими балтійськими державами, місії спостереження на ділянці грузино-російського кордону для забезпечення моніторингу ситуації. Там була місія ОБСЄ, але через незгоду однієї з країн вона фактично завершує свою діяльність. Це небезпечно, оскільки може призвести до ситуації, коли безконтрольність може бути розцінена як сигнал для провокацій, котрі, у свою чергу, можуть викликати нестабільність і конфлікт. Усі ці питання було обговорено на нашій зустрічі з грузинським колегою Саломе Зурабішвілі під час її візиту до Києва минулої середи.

Ну а порівнювати ГУУАМ із СНД, ЄврАзЕС чи ЄЕП ніяк не можна, оскільки всі ці утворення організовувалися задля втягування України в геополітичні проекти, які не мають нічого спільного з економікою.

Також не варто думати, що наші чотири країни об’єдналися нібито для того, аби заповнити поки існуючу прогалину — відсутність перспективи членства в ЄС. Нічого подібного. Це об’єднання саме й повинно допомогти, як і Вишеградська група, нашому руху до Європейського Союзу. Ми маємо допомагати одне одному. І якщо Україна перебуває на більш високому економічному та демократичному рівні, отже, вона мусить допомагати й підтягувати інших. У цьому полягає роль України як регіонального лідера, котру вона об’єктивно повинна відігравати.

— Після зовнішньої благодаті у взаєминах офіційних Києва та Москви останнього періоду кучминської епохи нині в україно-російських відносинах намітилася відразу сила-силенна гострих кутів — це і незакрита кримінальна справа проти Тимошенко, і політичний «дах» для Бакая, Чорноморський флот, вибухонебезпечна нафтова тема — перелік можна продовжити. Кремль явно дуже роздратований, адже Київ став лякаюче невпізнанним. Скажіть, наскільки, на вашу думку, Росія здатна і чи буде вона намагатися економічно, енергетично впливати на Україну, аби зірвати «український експеримент», домогтися провалу реформ нової влади напередодні виборів?

— Я завжди скептично ставився і ставлюся до тверджень, що Україна залежна від Росії з енергетичної точки зору. Вона настільки залежна від Росії, наскільки Росія сьогодні залежна від України. Бо у нас є такий серйозний важіль, як газо- і нафтотранспортна системи, і ми є одним із найбільших споживачів російського газу. У нормальній економіці продавець завжди заінтересований у тому, щоб догодити своєму споживачу. Тим більше споживачу стабільному, котрий оплачує товар. Хіба Росія нам дарує газ чи нафту? Ні. Чи ми щось винні Росії? Давайте подивимося, які тарифи Україна встановила для транзиту російського газу. Вони відповідають світовій практиці? Звісно, ні. Тож казати, мовляв, Україна залежна від Росії — це від лукавого. Цей міф використовують ті, хто не обтяжує себе глибоким і серйозним аналізом того, що відбувається в україно-російських відносинах. Безвідповідально і з боку російських, і з боку українських політиків лякати, нібито Росія може, умовно кажучи, «перекрити кран».

Росія й Україна після зміни влади в нашій країні вчаться жити в нових умовах, у котрих немає закулісних домовленостей, але має бути відкритість і зрозумілість для суспільства та бізнесу. Наш Президент демонструє новаторські підходи. Перший свій візит, попри всі драматичні події виборчої кампанії та виборів, він здійснив у Москву і простягнув руку дружби. Він запропонував перегорнути ту сторінку і думати про майбутнє наших відносин. Фактично лише яструби в російському політикумі виступають із різкими заявами, щоб не допустити нового демократичного розвитку відносин між Україною та Росією. Що стосується наших президентів, то, наскільки мені відомо, вони заінтересовані в нормальному і стабільному їхньому розвитку. І я глибоко вірю в те, що саме їхнє лідерство не допустить погіршення і загострення відносин між нашими країнами.

Так, список гострих кутів, які ви назвали, на жаль, можна продовжити. Але хіба такого ніколи не було в історії україно-російських відносин? Згадаймо хоча б драматичний початок 90-х років. Скільки у нас тоді було проблем! І були вони значно гострішими й вибухонебезпечнішими, аніж сьогодні. Як учасник і свідок розвитку відносин із РФ на всіх етапах, я пам’ятаю періоди, коли дехто вже казав про неминучість воєнного зіткнення. Але ми, дякувати Богу, успішно пройшли той період і продемонстрували всьому світу, що здатні розв’язувати безпрецедентні за своїми масштабами проблеми, як, наприклад, ядерна зброя, Чорноморський флот. Ми зуміли тоді без серйозних ускладнень побудувати відносини на нових засадах.

— Що стосується Чорноморського флоту, то недавно ви заявили: порушення російською стороною домовленостей щодо ЧФ «мають системний характер». Але Віктор Черномирдін в одному з інтерв’ю повідомив, що «ніяких переговорів по ЧФ не ведеться, і така тема не стоїть». Чи маєте ви намір виносити проблеми з ЧФ на обговорення РНБОУ, а також «поставити» «таку тему» на переговорах із російською стороною?

— Хочу нагадати: після двох зустрічей президентів і моїх зустрічей із міністром Лавровим було домовлено: обидві сторони повернуться до переговорів за всіма питаннями, що становлять проблеми в україно-російських відносинах. Це стосується і делімітації морського простору в Азовському і Чорному морях та Керченській протоці. І проблем, пов’язаних із Чорноморським флотом. До речі, зустріч двох делегацій з цієї тематики вже відбулася. Тож я не згоден із паном послом стосовно того, що переговори нібито не ведуться. Інша річ, що одна сторона бажає від цих переговорів подальших поступок, які не базуються на спільних документах і, отже, на зобов’язаннях. А друга сторона хоче, щоб обидві сторони дотримувалися укладених угод і своїх зобов’язань. Хіба ми вимагаємо неймовірного? Ми хочемо, щоб було наведено лад у реалізації укладених угод. Це перше. Досягнемо цього — підемо далі. І ми готові розглядати будь-які реалістичні й конструктивні пропозиції з боку Росії. Але давайте наведемо спочатку лад у тому, що у нас уже є сьогодні. А сьогодні буквально сотні гектарів території Севастополя використовуються з порушенням домовленостей. Фактично в односторонньому порядку російська сторона використовує нашу територію і на цьому заробляє. А куди ж дивиться міська влада? Адже це ті гроші, які не надходять у бюджет Севастополя. Фактично обкрадаються жителі міста. А що коїться з приміщеннями, виділеними в тимчасове користування Чорноморському флоту? Їх використовують не за призначенням: здають у суборенду різним бізнесовим структурам. Цілі вулиці українського міста Севастополя перегороджені російськими патрулями. Озброєний російський патруль ходить по місту, у Севастополі працюють прокуратура, суди сусідньої держави...

— І, як повідомлялося, міжвідомча робоча група на чолі з вашим першим заступником В.Огризком зовсім недавно була не допущена на об’єкти ЧФ, утім, як і всі їхні попередники, котрі робили аналогічні спроби. Чи існують у нашої країни якісь важелі впливу на Росію, здатні змусити її виконувати підписані угоди?

— Необхідно нагадати, що йдеться про українську територію, де сувереном є Україна в особі її державних органів. Потрібно дотримуватися досягнутих домовленостей. Якщо російська сторона чинитиме саме так, із нашого боку не буде жодних проблем. Але не можна очікувати поступок із боку України й водночас ігнорувати власні зобов’язання! Як ми можемо миритися з тим, що нам категорично відмовляються передати навігаційне обладнання — власність України? Як ми можемо терпіти те, що радіочастоти використовуються російським ЧФ без якихось дозволів і ліцензій, у тому числі і з комерційною метою? Такого не буває в країнах, які поважають себе і власні закони.

Тож у попередньої влади потрібно поцікавитися: як вони все це допустили? Адже коли б ми завжди співробітничали з РФ виключно на правових засадах, у нас не було б сьогодні ніяких ускладнень. А тепер, коли ми починаємо звертати увагу на порушення, нам кажуть, що це недружній акт стосовно Росії.

У міжнародному праві є таке правило: pacta sunt servanda (договори слід виконувати). Має виконувати їх і російська сторона.

— А якщо вона цього не робитиме?

— Ми будемо наполягати. І тут є багато важелів впливу.

— Наприклад? ООН, Міжнародний суд?

— Міська влада Севастополя повинна виконувати свої функції й бути хазяїном на території, котру сьогодні використовують не за цільовим призначенням. Крім того, центральні органи влади повинні стежити, щоб у відносинах із іноземною державою домовленості виконувалися.

Я не думаю, що рівень взаємопорозуміння, досягнутий нашими президентами, може допустити, що ми будемо змушені звертатися до міжнародних структур. Колись гарячі голови в Російській Федерації порушили питання про правовий статус Севастополя, і ви знаєте, якою була відповідь із боку Ради безпеки ООН. РБ однозначно підтримала суверенітет України. Це було 20 липня 1993 р. До речі, це питання залишається на порядку денному РБ ООН. Тож, якщо в РФ знову знайдуться гарячі голови, то ми знову можемо про це нагадати.

— Та ці ж голови вже в Україні! Ви ж знаєте: депутат Держдуми РФ В.Алксніс цього тижня заявив у Сімферополі, що у відповідь на намір України вступити в НАТО Росія повинна порушити питання про статус Криму. До речі, на тому ж мітингу виступили і Наталія Вітренко з колишнім генпрокурором Геннадієм Васильєвим.

— По-перше, у кожного закордонного гостя має бути відчуття міри. А у супроводжуючих їх українських політиків — відчуття приналежності до цієї країни й необхідності захищати її інтереси, а не потурати порушенню українських законів іноземними гостями. Якщо ж у закордонних гостей немає відчуття міри, то потрібно їм нагадувати про наше законодавство і міжнародне право, котре передбачає такий захід, як оголошення персоною нон-грата. Він уже використовувався в українській практиці стосовно деяких російських візитерів. Не хотілося б повторення цього.

Але, з другого боку, держава, у даному разі РФ, в особі її органів влади не несе відповідальності за дії таких осіб. Тож і нам не варто стріляти з гармат по горобцях. Ми повинні розуміти: навіть депутат Держдуми не має мандата представляти державу. Відповідно до Віденської конвенції про дипвідносини, це роблять лише три особи — глава держави, прем’єр-міністр і міністр закордонних справ.

— Однак ми чудово пам’ятаємо, яку роль відігравали ті ж Жириновський чи Кобзон, вояжуючи по Україні під час недавніх президентських виборів. Невже ви має намір допустити черговий приїзд цих «агітбригад» на чергових виборах? Адже перші ластівки, чи, як ви кажете, «горобці», он уже потяглися.

— Ми теж усе чудово пам’ятаємо. Але ж на минулих виборах усе це робилося за потурання і за бажанням минулої влади. А ми не маємо наміру спокійно спостерігати за рецидивами. Нагадати заїжджим панам про те, що існують межі гостинності, про норми міжнародного права, відповідно до яких дотримуватися законів і звичаїв країни перебування необхідно будь-якій іноземній особі, включаючи й панів депутатів, — це обов’язок держави. Водночас ми повинні пам’ятати: і в Росії, і в Україні існують політичні сили, не заінтересовані в нормалізації україно-російських відносин. І вони робитимуть усе можливе, щоб погіршити їхню атмосферу. Тому ми не повинні перебільшувати значення подібних заяв. Їх варто сприймати, безумовно, критично, але не переносити на всю тканину україно-російських відносин. Це було б помилкою, чого від нас як раз і очікують наші опоненти.

— Ваша прес-служба цього тижня повідомила, що Україна допускає можливість дострокового виведення ЧФ РФ із Криму з ініціативи російської сторони. Що, на вашу думку, може породити у росіян таку ініціативу? Що може змусити українську сторону виступити з подібною пропозицією?

— Гадаю, прес-служба дещо перестаралася. Немає підстав говорити про дострокове виведення ЧФ — ні з російського боку, ні з українського. Наскільки мені відомо, російська сторона зацікавлена не лише в повному використанні строку тимчасового перебування, тобто до 2017 р., а й у його подовженні. Тож хочу нагадати: українська сторона взяла зобов’язання лише до 2017 р., далі ж набирають сили положення Конституції, що не допускають перебування іноземних військ на території України. І потрібно бути щирими й чесними у відносинах із нашими російськими партнерами. Коли ми будемо діяти саме так, ні у росіян, ні в українців не виникатиме жодних проблем із цього приводу.

Що ж стосується процитованого вами висловлювання, очевидно, малися на увазі можливі зміни фінансових умов перебування ЧФ РФ. Вони повинні бути приведені у відповідність із вимогами часу, оскільки угоди розробляли в середині 90-х. Час минає, вартість усього, в тому числі землі та комунальних послуг, зростає, і це має відбитися й на ціні за перебування російського флоту на українській території. В усякому разі, те, що сьогодні відбувається, тривати більше не може. Звісно, ми будемо звертати увагу Президента на ці порушення. А далі все залежатиме від його вказівок і рішень РНБОУ, котра, як ми сподіваємося, розгляне на одному зі своїх засідань проблеми перебування ЧФ РФ на території України.

— Яким угодам щодо ЄЕП, підготовленим вашими попередниками, ви збираєтеся дати життя?

— ЄЕП — ідея, котра належить попередній влади. Ми не зобов’язані були приймати її сходу в тому вигляді, в якому вона була підготовлена нашими попередниками. З самісінького початку було заявлено: ми повинні проаналізувати, що являють собою угоди, підготовлені на розвиток рамкового документа, якою мірою ми можемо співробітничати, наскільки це відповідає нашим національним інтересам. Результат аналізу, проведений міністерствами закордонних справ, економіки, неурядовими організаціями, свідчить: не суперечить інтересам України і відповідає їм розвиток співробітництва в рамках ЄЕП у частині зони вільної торгівлі. Усе, що не перешкоджатиме вступу України в СОТ і ЄС, нами сприймається. Створення ж наднаціонального органу, в якому Україні приділяється роль статиста, ми сприйняти не можемо.

Що стосується проектів угод, розроблених на розвиток рамкового документа про формування ЄЕП, то колишня влада виявилася дуже плодовитою. Сторонами було підготовлено 93 проекти угод, із них 29 вважалися готовими до підписання. Наш аналіз свідчить: ми не можемо підписати всі ці майже три десятки документів. Нас влаштовує приблизно 15—18 із них.

— А що ви можете сказати з приводу того, що під зоною вільної торгівлі російська сторона, судячи із запропонованих документів, насправді розуміє митний союз?

— Ще 2003 року я дуже уважно ознайомився з текстом рамкової угоди і відразу звернув увагу на те, що хоча документ не містить жодної згадки про митний союз, він фактично є угодою про його формування. Ця був викрут, аби приспати пильність українських посадовців. До речі, хочу нагадати: коли приймалося принципове рішення про створення ЄЕП, то і міністр закордонних справ України, і міністр економіки та з питань європейської інтеграції дізналися про нього із засобів масової інформації. Це, до речі, про спосіб і рівень прийняття рішень у державі в той період. Було порушено безліч конституційних норм у прийнятті рішень.

Так от, Угода про формування ЄЕП, якщо її виконувати в повному обсязі, призведе до створення саме митного союзу. І не даремно на момент дискусії, пов’язаної з підписанням цього документа, ми були свідками різночитання українськими учасниками переговорів і російськими. Коли наші казали про те, що, мовляв, Україна має свободу дій і вибиратиме в цій угоді лише те, що їй вигідно, то російська сторона стверджувала: нічого подібного, мова йде про митний союз. Більше того, велися розмови і про спільну валютну політику, і перспективу переходу до єдиної грошової одиниці — рубля.

Нова українська влада прийняла політичне рішення: у нашої країни є інтерес до співробітництва в рамках ЄЕП, але у певних межах, про які я вже казав.

— Ваші колеги по уряду ледь не щодня рапортують про виявлені порушення, допущені попередньою владою. А ви у своєму відомстві проводили якусь ревізію?

— Ми, звісно, проводили аналіз того, що було зроблено попереднім керівництвом. Зокрема не залишили без уваги спроби відкриття 420 виборчих дільниць у РФ. Не залишили без уваги й питання, пов’язані з виділенням земельних ділянок Міністерству закордонних справ. У нас викликають певний сумнів домовленості й особливо умови використання деяких із них. Усі такі справи нове керівництво міністерства має намір передати в правоохоронні органи для перевірки щодо дотримання законності. Є також і питання, пов’язані з використанням держвласності попереднім керівництвом міністерства.

— Ви якось казали про те, що з приходом нової влади будуть змінюватися й українські посли. Але поки з видатних представників вітчизняного дипкорпусу в Україну повернулися лише великий «євроінтегратор» Орел і «вічний посол» Фуркало. З огляду на важливість поставлених перед країною завдань, чи будуть змінюватися посли в Росії, США, Німеччині, Франції, Великобританії? Адже це сьогодні для України ключові держави.

— Ви має цілковиту рацію. Що стосується ротації, котра є звичайним процесом для зовнішньополітичної служби, то, природно, зміна влади має потягти і зміну дипкорпусу, особливо політичних призначень, зроблених попередньою владою. Діяльність цих людей на посольських посадах має бути ретельно розглянута. І буде вжито відповідних заходів. Але далеко не всі з них, працюючи на дипслужбі, припускались якихось порушень. Отримання достовірної оцінки вимагає певного часу. А нам необхідно дуже старанно все вивчити, проаналізувати, і тільки після цього вносити Президенту якісь пропозиції. У Президента Ющенка є чіткі критерії для посольського корпусу. Він вважає, що дипломатичні представництва мають очолювати патріоти, демократи, професіонали. Президент дав мені чіткі інструкції щодо добору кадрів. І ми сьогодні перебуваємо в цьому процесі.

— Політичні призначення будуть? Чи посольства очолять лише професіональні дипломати?

— Я не виключаю і політичних призначень, вони напевно будуть. Але це є поширеною практикою в усіх країнах: поряд із кадровими дипломатами послами призначають і політиків. Але при цьому необхідно мати на увазі: дипломатична діяльність — специфічна сфера. І коли комусь здається, що кожен відставний політик може бути послом, то це велика помилка.

— Борисе Івановичу, а наскільки ви незалежні в кадровій політиці? Чи була у вас можливість самостійно призначати своїх заступників? Чи виконується дана під час вашого представлення міністерству обіцянка Президента про те, що «єдиним каналом формування дипломатичних відносин буде Міністерство закордонних справ»?

— Що стосується свободи дій у кадрових призначеннях, хочу підкреслити: у нас немає тієї дріб’язкової опіки, котра існувала за часів сумно відомої адміністрації президента Кучми. Президент Ющенко дотримується даної керівному складу МЗС обіцянки. Керівництво міністерства має повну свободу дій у внутрішньовідомчих призначеннях. Водночас існує певна процедура узгодження деяких призначень, які потребують рішень уряду й особисто Президента. Це стосується заступників міністра. Перші заступники міністра були призначені Президентом на мою пропозицію і за узгодженням із Кабміном — це Володимир Огризко й Антон Бутейко. Інші заступники, призначені раніше, продовжують виконувати свої функціональні обов’язки, і немає необхідності порушувати питання про їхню заміну. Але згодом, вони, звісно ж, теж стануть учасниками ротації дипломатичних кадрів.

Можу засвідчити, у нас сьогодні в усіх питаннях зовнішньої політики немає нічого схожого на те, що було раніше, коли кожен крок, кожну заява потрібно було погоджувати з адміністрацією Президента. Сьогодні у нас свобода дій. Але вона повинна передбачати й відповідальність. І коли ми в чомусь помилимося, то Президент, безумовно, також має свободу дій, щоб зробити зауваження чи будь-які висновки, у тому числі й кадрові. Тому я покладаюся на дуже високий професіоналізм нашого дипкорпусу. І в мене є підстави бути упевненим, що ми впораємося зі свободою, наданою нам Президентом, і виправдаємо його довіру, котру ми дуже цінуємо, у здійсненні зовнішньої політики. А керівництво зовнішньою політикою, відповідно до Конституції, здійснює Президент. Тож свої дії ми, звісно, підпорядковуємо його вказівкам і розпорядженням.

Тепер про те, що МЗС має бути «єдиним каналом». На жаль, у період становлення новий уряд дає підстави стверджувати: ще не всі міністри усвідомлюють, що у них мають бути певні рамки в тому, що стосується зовнішньополітичної діяльності. Деякі міністри забувають: МЗС за дорученням Президента здійснює координацію зовнішньої політики. А координація — це не абстракція. Коли ми не знаємо, як діє те чи інше міністерство, той чи інший міністр, то ми не можемо володіти ситуацією в реалізації зовнішньополітичного курсу Президента. Деякі міністри припускаються висловлювань, які фактично створюють зовнішньополітичні проблеми. Але вони не усвідомлюють цього просто через незнання. Це період становлення. Я намагаюся допомогти своїм колегам усвідомити: кожне промовлене ними слово, що стосується закордонних суб’єктів, може призвести до ускладнень у відносинах із іноземними партнерами. Вони поки навіть не розуміють, наскільки це може бути серйозним. І випадок із ракетами (мається на увазі інтерв’ю генпрокурора Піскуна про «контрабанду» Україною крилатих ракет до Ірану та Китаю. — Т.С.), і випадок із відмиванням грошей (мова про висловлювання міністра внутрішніх справ Луценка про відмивання грошей колишньою українською владою в Литві. — Т.С.) — приклади таких необережних слів. Усе це вимагає роз’яснювальної роботи. У зв’язку з цим я вніс пропозицію до відома Президента про необхідність звернути увагу на ці питання. Я вважаю, що всі міністри є розумними та досвідченими людьми, але водночас кожен із них, здійснюючи повноваження у своїй сфері, мусить пам’ятати: все, що стосується закордонного елемента, має бути узгоджено з Міністерством закордонних справ. І це не примха, а нагальна потреба здійснення єдиної зовнішньої політики держави.

У минулому ми також були свідками заяв, котрі давали підстави нашим закордонним партнерам (а вони все відстежують) спантеличено цікавитися: «Так, а хто у вас усе ж таки здійснює зовнішню політику?» Один каже, що він готує візит Президента до США, хоча напередодні з цією метою відбувся візит до Сполучених Штатів міністра закордонних справ. Інші заявляють про те, що вони курирують ледь не всю зовнішню політику. Це все від відсутності досвіду. Кожен у державі має виконувати свою роботу і тягти свій плуг. Коли ж у нього після виконання своєї роботи залишаються ще час і сили для того, щоб виконувати роботу колеги, будь ласка, це лише вітатиметься. Але при цьому не слід забувати про свою безпосередню відповідальність за це.