№117 03.07.2002 «День»

НАТО: все ще terra incognita для українця

Але процес пізнання пішов

Віктор ЗАМ’ЯТІН, “День”

Вчора були оприлюднені результати досліджень громадської думки стосовно відносин України з НАТО. Дослідження проводилися практично одночасно — в першій половині червня — відразу двома дослідницькими групами. Одне — Українським інститутом соціальних досліджень та Центром “Соціальний моніторинг”, інше — Інститутом соціальної та політичної психології АПН України. Результати опитування громадської думки, презентовані вчора, стали, як зазначали самі дослідники, першим базовим соціологічним дослідженням думки дорослого населення України щодо проблем відносин Україна — НАТО. Хоча опитування дорослого населення України з цієї проблематики проводилися й раніше. Оперативність, з якою було проведено розробку інструментарію дослідження, саме дослідження, обробка результатів, пояснюється дуже просто: лише трохи більше, ніж місяць тому, Рада національної безпеки і оборони України ухвалила рішення про розробку національної стратегії, метою якої повинно стати приєднання України до системи безпеки, базованій на НАТО. Дев’ятого липня в Києві відбудеться ювілейне засідання комісії Україна — НАТО за участі генерального секретаря Альянсу лорда Джорджа Робертсона, на якому будуть презентовані і проект української стратегії подальшого розвитку відносин з НАТО, і українське бачення поетапного наближення до Альянсу. Нарешті, на Празькому саміті НАТО наприкінці листопада вже планується підписання документа, який і визначить напрямок розвитку відносин між Україною і НАТО на найближчу перспективу. Україна виявила політичну волю, якої від неї так довго очікували. Тим більше важливою стає картина ситуації, що існує в українському суспільстві стосовно відносин між Україною і Північноатлантичним альянсом — адже саме це визначатиме конкретні напрямки необхідної роботи в загальних рамках поглиблення і поширення співробітництва між Києвом і Альянсом. Дані дослідження, оприлюднені вчора, змушують констатувати: українці не схильні занадто довіряти НАТО (за даними дослідження УІСД та ЦСМ, рівень недовіри — 34 відсотки, за даними ІСПП — 42 відсотки), що українці не мають достатнього уявлення про те, чим є сьогоднішній Північноатлантичний альянс (найпопулярніші відповіді — “оборонний союз”, “миротворча організація”, “світовий жандарм, що стоїть на сторожі інтересів найбагатших країн Заходу”, “найпотужніша та найвпливовіша військово-політична структура сучасності”). Більше ніж половина українців не можуть назвати заходи, що проводяться в рамках відносин між Україною та НАТО, більше ніж половина населення ніколи не чули про утворення “двадцятки” НАТО — Росія, більше ніж половина українців не знають про рішення РНБОУ від 23 травня. Що зайвий раз свідчить про величезний ступінь непоінформованості суспільства. Водночас близько третини українців виступають за те, щоб держава якнайшвидше стала членом НАТО, з тих, хто обізнаний із рішенням РНБОУ, більшість оцінює його позитивно, але при цьому від 30 до 48 відсотків опитаних не змогли відповісти на запитання про наслідки, до яких може призвести можливий вступ України до Альянсу. Можна, звичайно, з жалем констатувати, що люди переважно просто не знають, що таке НАТО сьогодні і в який бік Альянс трансформується, як розвиваються міжнародні відносини сьогодні, що може дати Україні вступ або невступ до НАТО. І це вже буде серйозним закидом у бік засобів масової інформації — оскільки інформацію можна отримати (в даному випадку — швидше не отримати) саме з них, саме на шпальтах газет і на екранах телевізорів мали б проходити дискусії, саме ЗМІ мали б допомогти українцеві передусім просто уявляти собі сучасну картину світу. Можна дані, отримані в результаті досліджень, порівняти з рівнем підтримки населенням процесу вступу до НАТО, який сьогодні зафіксовано в Болгарії, яку, як очікується, запросять до вступу на Празькому саміті НАТО — 67 відсотків із можливим збільшенням іще на 12—13 відсотків. Іще вищий рівень підтримки вступу до НАТО — в іншій країні, що теж очікує своєї черги — Румунії. Там процес вступу країни до НАТО підтримують близько 85 відсотків населення. В балтійських країнах (Естонії, Латвії, Литві), які теж, очевидно, восени будуть запрошені до вступу, відсоток підтримки суспільством цього процесу дещо нижчий, але теж вражаючий — від 60 до 70 відсотків. Високий відсоток підтримки населенням вступу країни до НАТО в Македонії, яку поки що, очевидно, не запрошуватимуть — близько 80 відсотків, і це при тому, що більшість македонців украй негативно сприйняли бомбардування НАТО території Югославії у 1999-му. До речі, в іншій країні, яка вважається серйозним кандидатом на вступ до НАТО, у Словаччині ситуація з підтримкою цієї ідеї суспільством не набагато краща за українську — 40—45 відсотків словаків переконані, що їхній країні це дійсно необхідно. Рівень підтримки членства Чехії в НАТО в суспільстві суттєво понизився із бомбардуваннями Югославії (до речі, і до президента Гавела, який їх підтримав — теж). У західних країнах, що є “старими” членами Альянсу, картина теж досить цікава: там люди переважно просто не цікавляться тим, в яких об’єднаннях бере участь їхня держава. Аж поки справа не дійде до екстремальної точки, як це було знову ж таки з операцією НАТО проти Югославії, коли антинатівські виступи були поширеними, зокрема, в Греції. Анекдотичні випадки, буває, трапляються в Сполучених Штатах: зокрема, там можна зустрітися з тим, що американці, можливо, й за “АТО, якщо там не буде Німеччини”. Про “двадцятку” НАТО— Росія небагато хто знає і в США та Західній Європі. Зрештою, на Заході процес прийняття стратегічних рішень давно став справою політичної еліти, яка намагається впливати на суспільство доступними інструментами. Отже, з одного боку, про повну консолідацію суспільства в будь-якій із країн- аспірантів не йдеться. Дані підтримки процесу вступу тієї чи іншої країни до НАТО, між іншим, досить істотно відрізнялися від нинішніх іще десять років тому — що свідчить лише про те, що суспільства зрозуміли, що шлях до Заходу через НАТО є чи не найбільш ефективним і лише сприяє іншим інтеграційним процесам. Що членство в НАТО — це передусім можливість побудувати дешевшу за витратами і якіснішу за ефективністю безпеку своєї власної країни. Що, з рештою, через НАТО не лише для політиків, але й для людей відкриваються нові можливості, яких просто не було до тієї пори. Таким чином, навряд чи можна сприймати перші серйозні дослідження української громадської думки щодо відносин з НАТО як показник негативної картини. Швидше, це — орієнтир для тієї роботи, яку повинні виконати політики, експерти, мас- медіа для того, щоб потім була змога говорити про серйозність намірів країни в цілому.