№14 25.01.2003 «День»

«Натовський» тест де–юре пройдено

Підготувала Варвара ЖЛУКТЕНКО, «День»

План дій Україна — НАТО, ухвалений на листопадовому саміті Північноатлантичного альянсу в Празі, два місяці залишався таємницею для українського суспільства й більшості політиків. Журналістам доводилося обмежуватися заявами українських офіційних осіб та чиновників НАТО про те, що цей документ — дуже перспективний і своєю структурою подібний до Плану дій з набуття членства, хоча його суть і відрізняється від MPA (Membership Action Plan). Сьогодні, нарешті, можна оцінити й форму, і — що головне — зміст Плану дій Україна — НАТО. Для читачів «Дня» це роблять українські експерти.

Григорій НЕМИРЯ, директор Центру європейських та міжнародних досліджень:

— З боку України План дій є результатом намагань наздогнати світ безпеки після 11 вересня (нове стратегічне партнерство НАТО з Росією, друга хвиля розширення НАТО, внутрішня трансформація НАТО, адаптація трансатлантичних відносин), будемо реалістами, — сприяти вирішенню внутрішнього питання стабільності політичного режиму через зниження загрози міжнародної маргіналізації й, навіть, ізоляції.

З боку НАТО План дій є результатом принципової стратегії закріплення України в євроатлантичному просторі, підтвердженням політики «відкритих дверей» i, водночас, визнанням обмежень, спричинених проблемами політичного процесу в Україні й ситуацією кризи довіри до керівництва країни, викликаною «кольчужним» скандалом.

По суті, План дій Україна— НАТО, як структурно (політико-економічні питання; оборона, безпека й військові питання; ресурси; захист i безпека інформації; правові питання) так i змістовно мало чим відрізняється від Плану дій з набуття членства — механізму, який був започаткований Вашингтонським самітом НАТО в квітні 1999-го. Він також побудований на принципі самодиференціації, що реалізується в щорічних національних планах, які складають самі країни- кандидати. Не варто забувати, що після приєднання до НАТО семи нових членів з 26 членів Альянсу 10 країн (40%) будуть представляти колишні держави «соціалістичного табору».

Рішення Ради національної безпеки і оборони від 23 травня 2002 р. й План дій Україна — НАТО від 22 листопада 2002 р. де-юре свідчать про готовність України визнати збіг її ключових національних інтересів i спільного стратегічного інтересу безпеки та основних демократичних цінностей, що їx поділяють країни НАТО. Реалізація Плану дій буде тестом на те, чи готова Україна підтвердити це де-факто.

Першочерговими умовами успіху будуть прозорість Цільового плану та його операційність, забезпеченість достатніми фінансовими ресурсами, громадський контроль за його виконанням, що передбачає більшу відкритість органів державної влади, яка починається з малого, але важливого елементу демократичної політичної культури — вчасного оприлюднення документів.

Сергій ТОЛСТОВ, директор Інституту політичного аналізу та міжнародних досліджень:

— Історія виникнення та опублікування Плану дій Україна — НАТО важлива більшою мірою тими деталями, якими вона супроводжувалася. У самому тексті Плану порівняно мало нового і дуже мало несподіваного. Насамперед звертає на себе увагу політична тональність документа — він базується на декларуванні добре відомих загальнодемократичних принципів.

Абсолютно загадковим є неоприлюднення цього документа протягом двох місяців, а також неоприлюднення всіх рішень, пов’язаних з євроатлантичним напрямом зовнішньої політики України, після 23 травня минулого року. По суті, коливання української влади щодо публікації цього документа дуже нагадують аналогічні коливання радянської влади з приводу публікації Гельсінського акту 1975 року.

Що ж стосується самого тексту документа, то він витриманий у дусі максимального сприяння затвердженню демократії, прав і свобод людини в Україні, під чим підписується українська сторона, беручи на себе додаткові зобов’язання. У Плані дій Україна — НАТО дуже мало питань, пов’язаних безпосередньо з двосторонніми відносинами. Ці аспекти, як видно, переносяться на конкретні річні плани. У преамбулі Плану йдеться про цілі повної інтеграції України до євроатлантичних структур безпеки. Тобто дещо завуальовано формулюється мета вступу України до НАТО та інших євроатлантичних структур безпеки, включно з багатонаціональними силами швидкого реагування тощо. Досить чітко проголошено орієнтацію зовнішньої політики України на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Однак дуже цікаво, що серед позначених документом цілей міститься мета оновлення української зовнішньої політики та політики у сфері безпеки. Також примітною є згадка стандартів Організації економічного співробітництва та розвитку — вперше у зовнішньополітичних документах України. Дещо сумнівним у цьому плані є також визнання доцільності врахування рекомендацій не тільки Світового банку, але й Міжнародного валютного фонду — зміст цих рекомендації останнім часом викликав стійкі аргументовані заперечення українських урядів.

Що ж стосується конкретніших аспектів співробітництва України з НАТО, то тут найважливішим моментом є продовження розробки та застосування угод про співробітництво — таких, як Меморандум про взаєморозуміння щодо забезпечення підтримки операцій НАТО з боку України, Меморандум про взаєморозуміння щодо стратегічних авіаперевезень. Дещо туманно викладені параметри можливого співробітництва України із силами швидкого реагування, які, як відомо, формуються в НАТО та Європейському Союзі.

Враховуючи коливання підтримки членства в НАТО в українському суспільстві, державам-членам Альянсу слід знайти форми чіткішого декларування того, якою саме є позиція НАТО та його членів відносно України. Чи ближче вона до тієї позиції, яку НАТО демонструвало відносно Югославії 1999 року, або ж вона дійсно грунтується на цілях і принципах вельми обнадійливого Плану дій, і головним напрямом політики НАТО відносно України є підтримка демократії, ринкових реформ, свободи слова, політичних прав, свобод, підвищення економічних стандартів тощо. Коливання громадської думки громадян України значною мірою зумовлені саме тим, що держави-члени НАТО та Альянс як міжнародна структура не змогли донести до них досить чіткого позиціонування свого ставлення до України та її європейських й євроатлантичних перспектив. Отже, роз’яснювальні та інші заходи з боку Альянсу після опублікування Плану дій Україна — НАТО необхідні.