Прапор над хвилями
Післямова до несвяткового "свята"

Володимир Вітковський

Львівська газета, 5 серпня 2003 (№ 220) http://www.gazeta.lviv.ua

ЯКБИ мені доручили розробити ескіз нового прапора цієї дивної держави, я обійшовся б двома кольорами: сірим і ще сірішим. Ними-бо можна позначити майже все, що в державі відбувається: безпросвітне виживання народу, бездарну політику керівництва (й опозиції), “економічне піднесення” й, безперечно - духовне життя. Сірими й безрадісними виглядають і державні свята, переважно скальковані зі совєцьких прототипів, із єдиною хіба метою - щоб у душі малоросійського раба в ці дні не поворухнулися незнані його погоничам національні почуття.

Ось і військові моряки, певна річ, мали гуляти 31 липня, як і в Совдепії, й “гаранта” вже хотіли були вивезти в море на перші великі маневри флоту, щоб у такий спосіб “українізувати” цю дату, але... Чи то двигун на “Гетьмані Сагайдачному” вчасно не завівся, чи пан “гарант” перетрудився за святковим столом... Словом, моряки відстрілялися наступного дня року Божого 1996-го. Звісна річ, це була не Трафальгарська вікторія чи битва за атол Мідвей, та що поробиш, коли якимись гучнішими звитягами флот молодої держави (на відміну від ракетників чи авіаторів) відзначитися ще не встиг?

І дав би Бог нашим морським воякам завжди мати сім футів під кілем і мирне небо над головою! Лише не забуваймо, що військово-морські “м’язи” обходяться країні досить-таки недешево. Тим важливіше чітко уявляти собі мету їх нарощування та підтримання.

Коли тільки-но постала перспектива створення українського військового флоту, між моряками-чорноморцями не бракувало ентузіастів цієї справи. Приміром, капітан-лейтенант С.Настенко вивів свій СКР-112 з гавані Донузлава, підняв на щоглі синьо-жовтий прапор й, обстріляний російськими “товаришами по зброї”, привів корабель в Одесу!.. Але вміють українські владоможці гасити патріотичні поривання зимною водою байдужості. Кілька демаршів “стратегічного партнера” - й офіційний Київ почав демонструвати незацікавленість долею флоту й моряків. Питання про морське роззброєння України (під вивіскою “спільного командування Чорноморським флотом” абощо) було остаточно зняте лише міждержавною угодою від 31.07.97 р. - коли ентузіастів на флоті вже майже не залишилося, а його руйнація досягла критичної межі. Ідею творення національних морських сил було врятовано - але якою ціною? Україна отримала 137 одиниць плавзасобів колишнього совєцького ЧФ, тоді як Росії, що має в азово-чорноморському басейні вдвічі коротшу берегову лінію, дісталося 388 одиниць і, на додачу - право їх базування в стратегічних пунктах українського узбережжя!

Воістину не позаздриш розробникам української військово-морської доктрини. Яке завдання мали б вони поставити перед наявними на сьогоднішній день 40 бойовими кораблями, 80-ма допоміжними суднами та приданими їм силами вітчизняних ВМС? Охороняти морські кордони держави? Принаймні на українсько-російській ділянці акваторії ці кордони здалося б спочатку бодай визначити... Та й як їх охорониш, коли з модернізацією своїх морських сил Україна відстає від усіх чорноморських країн, окрім хіба що Грузії? Зате грузинські моряки принаймні розмовляють своєю природною мовою, тоді як наші... “Кримська світлиця” писала, що під час нещодавнього візиту в Хорватію місцеві, зачувши російську бесіду на українському кораблі, всерйоз порадили екіпажеві змінити прапор.

Якби флот був справді українським, своє свято він приурочив би, приміром, до 29 квітня, бо саме в цей день у 1918 р. на щоглах майже всіх кораблів Чорноморського флоту підняли синьо-жовті прапори. Новостворена “українська фльота” складалася тоді з 8 лінкорів (з них 2 типу “дредноут”), 4 крейсерів, 6 допоміжних крейсерів, 27 есмінців, 5 канонірських човнів, 22 підводних човнів, 6 мінних загороджувачів, кількох дивізіонів сторожовиків, тралерів, транспортів... Ясна річ, то був імперський флот воєнної доби, з яким молода держава і за щасливих обставин навряд чи б собі порадила; до того ж епоха кораблів-гігантів давно вже минула. Однак надто вже контрастним виглядає порівняння з сучасними ВМС України, флагманом яких є звичайний сторожовик.

Між тим доля військових кампаній часто вирішується саме на морі. Ось і позаплановий візит президента в морські залоги Криму коштував посади передостанньому міністрові оборони. (Хоча й в угіддях інших відомств “гарант” міг би знайти безліч приводів для гучних відставок своїх посадовців.) Тож нині наступник відставленого міністра демонстрував у “городе русской морской славы” підвищену увагу до флотських проблем.

Чи потрібний військовий флот Україні, яка має близько 2000 км морських і 600 км річкових кордонів, “обтяжених” політичними та економічними міждержавними проблемами; потужну портову господарку, прив’язану до моря зовнішню торгівлю? Однозначно: потрібен! Тільки наріжним каменем при його розбудові має стати патріотизм, а не сумнівні оборудки в кабінетах влади та адміральських штабах.