Євроатлантичні перспективи України крізь туман війни і геополітики

Джеймс ШЕРР  (науковий співробітник Центру дослідження конфліктів, Оборонна академія Великобританії*)

Дзеркало тижня № 14 (439) 12-18 квiтня 2003 http://www.zn.kiev.ua

Якщо результати війни в Іраку не ліквідують тріщину в євроатлантичних відносинах, перед усієї Європою постане неприємне питання. Чи НАТО — союз, який грунтується на спільних геополітичних інтересах і спільному баченні світу, оплот спільних цінностей, чи він уже перетворився на сукупність мереж, механізмів та програм, які тримаються купи головним чином завдяки бюрократії, звичці й інституціональній риториці? Серйозність цього питання поступається хіба що серйозності сьогоднішніх подій. Кілька років тому в цілком іншій ситуації постало питання: чи єльцинську Росію слід розглядати як державу — чи просто як територію, на якій сильні гравці борються за владу та вплив? Чи перетвориться нинішнє НАТО на лише територію? Понад те, чи не втратить альянс статус території, на якій формуються ключові коаліції та приймаються ключові рішення?

Відповіді на ці запитання важко передбачити. Проте вони матимуть виняткове значення для України. З часу набуття незалежності Україна розглядала альянс, відповідно до тексту Державної програми співробітництва між Україною і НАТО (1998 р.), як “найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі”. Понад десять років українці наближалися до цієї реальності, одні — з ентузіазмом, інші — з приреченістю. Проте це була реальність. Якщо вона зникне, доведеться не тільки переглянути свої геополітичні орієнтири “реалістам”; істотно постраждає внутрішня політика України, а саме: привабливість демократичного “західного” впливу всередині країни.

Із цих причин саме час точно й виважено оцінити наслідки конфлікту в Іраку для євроатлантичного співтовариства. Понад п’ятдесят років воно було співтовариством, а не просто альянсом, і було б необачно, особливо тепер, забути про ті підвалини, які дають йому єдність і життєву силу. Про підвалини, які, всупереч поширеній у Східній Європі думці, лише зміцнюють і розширення, і численні природні зв’язки між НАТО та Європейським Союзом, хоча й залишаються в тіні. Проте в цьому співтоваристві немає сталості. Сьогодні його здатність до самооздоровлення сильніша від здатності до самознищення. Завтра може бути інакше.

Підвалини “атлантизму”

Якби НАТО займалося тільки геополітикою, а ЄС — тільки економікою, відповісти на вище поставлене запитання було б нескладно. Не слід забувати, що ЄС створювався на конструкціях холодної війни. Інтеграційний проект ЄС, який сьогодні видається ще амбіційнішим у зв’язку з розширенням, мав два геополітичних стимули. Першим було вирішення “німецького питання” шляхом створення ФРН як західноєвропейської держави та її інтеграції в більшу структуру. Другим стимулом було надання економічного й соціального виміру політиці “стримування”. Ці стимули підтримують “проект” і сьогодні, хоча й в іншій формі.

Головна мета політики розширення — як НАТО, так і Європейського Союзу — забезпечити, щоб скасування роздільних ліній періоду холодної війни не призвело до повернення поділу й нестабільності, властивих періодові до холодної війни, на схід від Німеччини. Німці не менше від своїх партнерів побоюються, що така нестабільність може розбудити центральноєвропейську ідентичність країни і призвести до відродження націоналізму в її політиці. Інша мета політики розширення — усунути або принаймні обмежити загрози безпеці, характерні для посткомуністичних суспільств: слабкість громадянського суспільства, неефективність державних інститутів, корупцію, організовану злочинність. Хоча в ЄС вважають за краще про це не говорити, acquis і Шенгенська угода є інструментами не лише інтеграції, а й стримування.

Парадоксальним чином зазначені вище геополітичні стимули привели до створення інтегрованого євроатлантичного регіону, який виявився навдивовижу стійким до примх геополітики. Підвалини європейської інтеграції, викладені в нормах бізнесу, права й управління (якщо не сказати — політичне та громадське життя), принципово сумісні з американськими, а почасти і змодельовані з них. Ніяка геополітика не змінить того факту, що громадяни Сполучених Штатів і Франції порівняно легко можуть інвестувати в економіку іншої країни, сприймати її закони, співробітничати з її установами й підтримувати ділові контакти. Ніяка геополітика не змінить того факту, що речі, прості для США і Франції, залишаються складними для Франції та Росії. Безумовно, російський газ є вагомим аргументом у Європі й може стати економічною підвалиною будь-якої гіпотетичної франко-німецько-російської осі. Але російський газ не створить сумісних економічних та політичних систем і не зруйнує існуючих євроатлантичних зв’язків.

Взаємозв’язок економіки, громадського життя і безпеки так само важливий для ідентичності НАТО, як і для ідентичності Європейського Союзу. Без торгівлі, інвестицій, традицій співробітництва та безпрецедентної мобільності населення, ідей і капіталу НАТО був би цілком пересічним альянсом — “прагматичним”, тимчасовим і далеким від життя та прагнень простих людей. Скептики охоче нагадують приклади салазарівської Португалії або “чорних полковників” у Греції, щоб розвінчати “міф” про НАТО як про союз ліберальних демократій. Проте ці винятки часів, коли холодна війна цілком реально могла перерости в “гарячу”, лише свідчать, що держави, як і люди, поступаються принципами й почуттями, коли їм загрожує небезпека.

По закінченні холодної війни в НАТО знову усвідомили, що це організація спільних цінностей, і, добре це чи зле, збереження й поширення цих цінностей стало частиною її концепції безпеки. Тому в альянсі не приховують своєї переконаності в тому, що значення “військової реформи” (важливої самої по собі й центральної для відносин НАТО—Україна) виходить далеко за межі забезпечення територіальної цілісності й підвищення військової ефективності. Фахівці в НАТО і в Україні небезпідставно вважають, що військова реформа провалиться без більш широких політичних та економічних реформ. Вони також вважають, що в разі успіху військова реформа сприятиме загальній трансформації відносин між державою та суспільством.

Цей взаємозв’язок пояснює і те, що неможливо пояснити інакше: стале небажання європейських виборців та політичних еліт вкладати щось вагоміше, ніж просто слова, у європейську оборонну “ідентичність”, відмінну від НАТО. Хоча де Голль прагнув збільшити вагу Франції і Європи в надмірно американізованому альянсі, навіть він розумів нереалістичність спроб замінити його — і не вбачав для цього вагомих підстав. Після 1989 р. й падіння Берлінського муру французькі голлісти не менше за британських консерваторів побоювалися, що Сполучені Штати не зможуть створити противаги возз’єднаній Німеччині. Досі європейці не виявляють бажання фінансувати єдину європейську політику безпеки та оборони. Якби американська гегемонія справді лякала, а не просто дратувала членів ЄС, то з їхнім багатством вони б реагували інакше.

Нарешті, розширення НАТО та ЄС оживило ідеї атлантизму — як і передбачали свого часу США й Великобританія. Проатлантичні погляди нових і майбутніх членів альянсу однаковою мірою грунтуються на почуттях і на геополітиці. Ідеологічна, часто євангелічна, відданість США демократії та “свободі” швидше знаходить відгук у Польщі, Чехії та країнах Балтії, ніж в урбаністичних, безпечних і досвідчених центрах “старої Європи”. Якщо “єдина і вільна Європа” є головним принципом Англії й Америки, то думається, можливо безпідставно, що головний принцип Франції і Німеччини зводиться до створення нового Європейського співтовариства: “більшої Європи” під патронатом “великих держав”, що, за визначенням, включає Росію, але не включає цих країн, а про Україну годі й говорити. Коли президент Франції Ширак недавно дорікнув цим країнам за “невихованість” і висловив сумнів щодо їх прийняття до ЄС, він нагадував політиків минулого, які кепкували з припущення, що французи мають бути готовими “помирати за Данциг”. Ці країни не хочуть опинитися в Європі, де панує така концепція. Апріорну, пріоритетну важливість атлантичних зв’язків прямо висловив колишній прем’єр Чехії Вацлав Клаус: у присутності автора він сказав австрійському канцлерові, що “європейська ідея”, яка виключає американську могутність та цінності, просто неприваблива для його співвітчизників.

Таким чином, попри розбіжності в підходах до іракської проблеми, українцям не слід недооцінювати сталості атлантичних зв’язків і чисельності сил, готових підтримувати і зміцнювати їх. Хоча ці сили не роблять погоди й останнім часом не демонструють мудрості в діях.

Війна і роз’єднання

Прихід адміністрації Буша попсував трансатлантичні відносини задовго до того, як іракська проблема вийшла на перший план. Його адміністрацію неправдиво зображають схильною до односторонніх дій. Навпаки, вона висловлювала готовність діяти в рамках “добровільної коаліції”, і така готовність була не позбавлена реалізму. Враховуючи могутність і впливовість Америки, інтереси багатьох країн тісно переплетені з інтересами Сполучених Штатів. Тож Вашингтон може справедливо вважати, що хоч би якою була “загроза” американським інтересам, він знайде добровільних партнерів, хоча в різних ситуаціях вони будуть різними. Утім, організація добровільної коаліції значною мірою є мистецтвом переконання. Як і однобічність, вона не передбачає участі міжнародних організацій.

Стосовно Організації Об’єднаних Націй, така неучасть не позбавлена сенсу. Чому рішення Ради Безпеки ООН повинні прийматися — або, гірше того, не прийматися, — якщо дві третини її членів обрано фактично випадково й окремі з них не несуть ніякої відповідальності за рамками свого тимчасового представництва в цій організації? Чи повинні питання війни й миру залежати від настрою Анголи та Гвінеї? Чи справді “мандат” Ради Безпеки зміцнює міжнародну безпеку, і чого чекати, якщо резолюцій РБ ніхто не виконуватиме (приміром, №№678, 687 і 1441)? Фактично, Рада Безпеки ООН себе вичерпала, і Сполучені Штати та їхні союзники доклали максимум дипломатичних зусиль у цьому органі, перш ніж вирішили діяти без його схвалення.

Та якщо поведінка Вашингтона щодо неефективних організацій цілком зрозуміла, то його поведінку щодо НАТО зрозуміти важко. Ще під час зміни керівництва США деякі ідеологи нової адміністрації запитували: навіщо Сполученим Штатам НАТО? Дивне запитання, враховуючи те, що НАТО узаконює і легалізує американську могутність у Європі. І хоча ключові постаті в адміністрації Буша чудово знають про це, ідея проконсультуватися з НАТО спала їм на думку занадто пізно. Після 11 вересня 2001 р. мало хто сварився б зі США. Ці події призвели до появи критичної маси американців, котрим просто байдуже, якої думки інші. На їхній погляд, союзник той, хто погоджується зі Сполученими Штатами. Такий підхід не тільки дезорієнтував давніх союзників. Він дав шанс тим, хто принципово хоче ослабити альянс. Риторика президента Буша — не просто фарисейська, але груба, нетерпима і безкультурна — збільшила цей шанс.

Поведінка адміністрації США зашкодила американським інтересам у двох аспектах. По-перше, вона спровокувала безпрецедентний за своїми масштабами і непередбачуваний за наслідками сплеск антиамериканських настроїв. Вона не тільки ослабила позиції союзників в арабському й ісламському світі. Вона, на очевидний подив Вашингтона, змінила політичний баланс у Туреччині. Вона також підірвала проатлантичні настрої нових членів та кандидатів у члени НАТО, і немає потреби говорити, що вона ослабила позиції НАТО в Україні, хоча альянс і не бере участі у війні.

По-друге, хоч як дивно, вона відвернула увагу від іракської проблеми. Проблема нерозв’язна. Жодна держава безпричинно не відмовиться виконувати 17 резолюцій ООН. Жодна держава, якій “нічого приховувати”, не витрачає таких коштів на приховування. Жодна держава з нормальними, помірними амбіціями не проводить такої божевільної екстремістської політики. Ця політика виникла й укоренилася задовго до обрання Буша й до того, як заговорили про необхідність зміни іракського режиму. Американцям і британцям не вдалося переконливо довести наявність іракської загрози, але така загроза існує. Не вдалося їм і продемонструвати прямий зв’язок між іракським режимом та головною дійовою особою подій 11 вересня 2001 р., але вони задокументували певний розвиток зв’язку між ними. Чи стало це новиною? Після війни в Афганістані непоступливість Іраку стала взірцем для антизахідних радикалів в арабському й ісламському світі. Хто ризикне стверджувати, що тріумф Іраку не надихнув би їх?

Коли Франція 10 березня 2003 р. заявила, що вона накладе вето на резолюцію ООН, яка дозволятиме застосування сили “за будь-яких обставин”, вона свідомо заплющила очі на цю проблему. Її заява одним махом зробила політично безглуздим продовження інспекцій ООН в Іраку, розпочатих 27 листопада 2002 р. У доповіді Раді Безпеки від 27 січня 2003 р. глава UNMOVIC Ганс Блікс заявив, що інспекції не будуть успішними без співробітництва з країною перебування. Який сенс Іраку співробітничати, якщо загрозу покарання за відмову від співробітництва усунуто?

Франко-німецька політика визначала розвиток подій щодо Іраку такою ж мірою, як і американська. Водночас франко-німецька зв’язка залишається не до кінця зрозумілою. Мотивом політики і позиції Німеччини є не антиамериканізм, а пацифізм. Це не схоластичний нюанс. Німецьке зовнішньополітичне відомство налаштоване дуже проатлантично, і протягом усієї іракської кризи воно намагалося уникнути шкоди для НАТО. Оскільки федеральний канцлер ФРН Герхард Шрьодер не продемонстрував такого ж підходу, відносини між цим відомством та канцелярією Шрьодера дуже ускладнилися.

Тим часом у Франції опозиція американській “гіпердержаві” є не наслідком, а основою політики, і ця політика має широку й глибоку суспільну підтримку. Але пацифізм — це не політика, і тим паче не причина. Франція не раз застосовувала силу у своїх національних та загальноєвропейських інтересах як у рамках ООН, так і поза ними (у випадку Косово й Кот-д’Івуару). Хоча дехто намагався довести давні й підозрілі відносини між французьким урядом і режимом Саддама Хусейна, для Франції іракська проблема полягає не в Іраку, а в Сполучених Штатах. У її зовнішньополітичному відомстві донедавна зберігався хиткий баланс. З одного боку — “прагматики”, котрі вважають, що європейська “противага” США має існувати у рамках НАТО й міцних трансатлантичних відносин. З другого — ті, хто хотів би, щоб “Європа” (тобто ЄС) замінила НАТО в ролі опори європейської безпеки. Адміністрація Буша порушила цей баланс. Але замість того, щоб спробувати мінімізувати шкоду, президент Ширак скористався цим для протиставлення “Європи” — Сполученим Штатам, а Франції — Європі. Це вивело з себе британський уряд, який довго переконував скептично налаштовану американську (і британську) спільноту, що концепції “європейської оборони” й “атлантизму” цілком сумісні. За іронією долі, політика Ширака ослабила не тільки НАТО, а й Європейський Союз, в якому лише п’ять із 15 членів підтримують його позицію. А розійшовшись із Тоні Блером, Ширак фактично підписав вирок європейській політиці безпеки та оборони.

У Російській Федерації за всіма цими подіями стежать особливо пильно. Поруч із певними питаннями та сумнівами, вони принесли й неабиякі спокуси, яким піддався президент Путін. При цьому він забув про уроки минулого, відмовившись від попередньої політики. Через рік після приходу до влади президент Путін дійшов висновку, що політика Євгена Примакова з упором на “багатополярність” лише ослабила вплив Росії. Задовго до подій 11 вересня 2001 р. Путін та його найближче оточення змирилися з американською “гегемонічною стабільністю”. Вони також побачили, що, попри риторику й амбіції, Франція і Німеччина не мають ні бажання, ні можливостей реально боротися з нею. 11 вересня це розуміння трансформувалось у тверду віру в примат російсько-американського партнерства.

Що ж сталося тепер? Швидко, несподівано й без дипломатичної підготовки змінивши свою позицію “війни з тероризмом” на боротьбу з “віссю зла”, адміністрація Буша знову актуалізувала політику Примакова. Її запозичила Франція, і, з погляду Росії, вона досягає тих результатів, яких не зуміла домогтися Росія. Чи можуть Франція, Німеччина й Росія спільними зусиллями заподіяти шкоди євроатлантичним інститутам і відносинам? Безперечно. Чи дозволить ця шкода Росії збільшити свій вплив у Європі? Цілком можливо.

Націлюючи Росію на протистояння зі Сполученими Штатами, Путін втягнувся в мотивовану, але дуже ризиковану гру. Він знає, що роззброєння Іраку й ліквідація Саддама стали для Америки не просто важливою, а нав’язливою ідеєю. Він також знає, що Вашингтон тепер розглядає всі свої відносини через цю призму. Сьогодні Сполучені Штати як країна почуваються непохитними і такими, що піддалися небезпеці, обуреними й не зрозумілими. Тонке багатоголосся російської дипломатії та загальновідома “зваженість” держдепартаменту США не можуть переломити таких настроїв. У результаті — “тих, хто був із нами”, запам’ятають, а “тим, хто зрадив нас”, навряд чи скоро вибачать або забудуть.

Тож ризик для Росії дуже високий. Хоч би якими були можливі надбання Росії в Європі, вона неабияк програє, якщо Сполучені Штати досягнуть своїх військових та політичних цілей в Іраку. Таким чином, ставку зроблено на те, що американцям це не вдасться. Як і багато песимістів на Заході, оптимісти в Росії розрахували, що перешкоди військового характеру будуть серйознішими, ніж вважають у Пентагоні, і що наступні політичні проблеми — народний опір в Іраку, турецьке і, можливо, іранське втручання, дестабілізація сусідніх країн — сягнуть такого розмаху, що Сполучені Штати самотужки з цим не впораються. Тож Америка буде змушена просити допомоги — і, таким чином, поступиться ініціативою державам, які воліють встановити зовсім інакший регіональний і міжнародний порядок, ніж той, за який США так переможно боролися.

Чи зможе Україна зробити висновки?

З важливих причин, викладених вище, Україна проводила класичну українську політику. Вона поводилася тихо. Але тепер Україна привнесла у свою політику елемент тонкості й розрахунку, чого їй раніше бракувало. Відправлення окремого батальйону радіаційного, хімічного й біологічного захисту в Кувейт, після неофіційних переговорів із Вашингтоном, уже виконало три важливі завдання. По-перше, це підбило риску під так званим “кольчужним” скандалом. По-друге, це продемонструвало американцям готовність допомогти, попри внутрішні й геополітичні обмеження, цілком зрозумілі ключовим постатям в адміністрації Буша. По-третє, це чітко відмежувало політику України від політики Росії, що може привернути тим більшу увагу в Сполучених Штатах на тлі дій Росії (та її таємної допомоги Іраку). Ті, хто продумав і зробив такий крок, розуміли і “мистецтво можливого”, і його обмеження, оскільки будь-яка форма реальної допомоги, така, як надання своєї території для баз, призвела б до конфлікту українського керівництва з Росією та з власним парламентом.

З огляду на шкоду, якої війна заподіяла євроатлантичним інститутам, багато хто скаже, що євроатлантичні прагнення України більше виграли б, якби війни та кризи, що передувала їй, загалом не було. Можливо. Але для всіх, хто не займається плітками, такі розмови завжди були безглуздими — не лише тому, що війна йде, а й тому, що Україна ніколи не змогла б їй перешкодити. Єдине, що має хвилювати українців, — це можливі наслідки успіху чи невдачі США.

Попри всі невдачі адміністрації Буша — реальні й уявні, — уже можна стверджувати, що військова кампанія цілком вкладається в рамки політичного успіху, встановлені автором статті та інших спостерігачів: перемога протягом кількох тижнів, а не місяців. Такий результат є не достатньою, але необхідною умовою досягнення політичних цілей. Допомога іракському населенню — не всьому, але його значній і видимій частині, — є другою умовою. Підтвердження заяв про зброю масового знищення та програми її виробництва є третьою умовою. Понад те, “політичний успіх” не означає розв’язання всіх політичних проблем чи навіть розробку плану їх розв’язання. Він означає створення умов, сприятливих для сил, зацікавлених у встановленні в Іраку представницького політичного ладу, очищеного від попередніх силових структур, еліт і амбіцій регіональної гегемонії попереднього режиму. “Політичний успіх” також означає результат, який остудить запал, збентежить і роз’єднає радикальні антизахідні сили в регіоні й, по змозі, в інших частинах світу.

Ніщо при такому політичному результаті не може зашкодити інтересам України, а від дечого вона може виграти. “ДТ” уже докладно писало про перспективи видобутку і транспортування нафти, проте вони огорнуті невизначеністю, і навряд чи їх буде реалізовано в досяжному майбутньому. Реальніший виграш України від відновлення добрих відносин зі Сполученими Штатами й Великобританією — державами, які, поруч зі ще одним членом коаліції — Польщею, найбільш віддані НАТО й до початку періоду “скандалів” найбільше зробили для євроатлантичного майбутнього України. Чинник відходу від Росії не слід переоцінювати, проте цей чинник дасть Україні можливість робити кроки у правильному напрямку, що буде оцінено. Правда, як і раніше, залишається відкритим питання: чи продемонструє Україна волю робити кроки у правильному напрямку — на практиці проводити конкретні реформи?

Невдача Сполучених Штатів та їхніх партнерів по коаліції навряд чи буде вигідна Україні. При такому розвитку подій ініціатива перейде до тих європейських гравців, котрі (як Німеччина) допомагатимуть Україні, але ніколи не дозволять їй випередити Росію, до тих, котрі (як Франція) хотіли б бачити її на задвірках “великої Європи”, і, нарешті, до тих, що (як Росія) тягнутимуть її назад у Євразію.