Дипломатична розвідка

№3 14.01.2004 «День»

Віктор ЗАМ’ЯТІН, «День»

Мета переговорів, якi вiдбулися днями, міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка з новим Генеральним секретарем НАТО Яапом де Хооп Схеффером і комісаром Європейської Комісії Гюнтером Ферхойгеном у Брюсселі не складала жодного секрету. По-перше, це особисте офіційне знайомство з новим генсеком Північноатлантичного альянсу. По-друге, спроба визначення, на що саме Україна може претендувати з огляду на саміт НАТО в Стамбулі в травні та переговори з підписання Плану дій Україна — ЄС, що мають невдовзі розпочатися. По-третє, представники західної дипломатії останнім часом не приховують, що їм важко зрозуміти, що саме зараз відбувається всередині України. Голова дипломатичної служби мимоволі потрапляє в делікатне становище: від нього вимагається пояснити те, що звичайною логікою пояснити неможливо, і домогтися якщо не поступового наближення, то хоча б уникнення подальшого віддалення України від європейських процесів. Утім, поки не виглядає так, що Київ втратив можливість бути вислуханим, але можливості дипломатії дедалі зменшуються з об’єктивних причин.

Першу частину «європейського» турне Грищенка — візит до Лондона — можна, очевидно, вважати достатньо успішною. Адже шеф британської дипломатії Джек Стро вкотре вже висловив Україні подяку за внесок у стабілізацію в Іраку (тільки вчора й позавчора з Іраку йшли повідомлення про те, що українці стримували заворушення). Стро відзначив, як повідомляли агентства, роль українського контингенту в забезпеченні стабільності в зоні його відповідальності в Іраку. Він також завірив Грищенка в підтримці Британією України щодо участі в процесах повоєнного відновлення в Іраку. Тут можна б зайвий раз нагадати, що вже ціла низка українських компаній зареєструвалася на участь у проектах з відбудови, в яких першу скрипку відіграватимуть компанії з країни-переможця — Сполучених Штатів.

Джек Стро побажав також Україні успіхів у реалізації планів з європейської та євроатлантичної інтеграції. Із цим буде, очевидно, значно важче. При всьому тому, що Велика Британія в останні роки висловлює щиру підтримку намірам України стати членом Європейського Союзу й НАТО і в перспективі Київ, можливо, знайде лобіста саме в Лондоні, це вимагає певних зобов’язань. Про це прямо нагадують кожного разу, на кожній зустрічі, на кожному форумі, на кожній міжнародній конференції. У Лондоні, зокрема, голова комітету Палати громад у закордонних справах Дональд Андерсон говорив міністрові Грищенку, що прагнення з європейської інтеграції мають бути реалізовані шляхом проведення реформ. Дипломати, парламентарії, експерти в неформальних розмовах відвертіші: прийшов час вирішувати, чого Україна дійсно прагне — ризикувати черговою можливою ізоляцією чи провести, нарешті, глибинні реформи.

Щодо майбутнього Плану дій — то тут багато незрозумілого з різних обставин. Європейська Комісія, представники якої ведуть переговори з Україною, не уповноважена приймати політичних рішень — тобто визначати кінцеву мету цього Плану. Зараз можна говорити лише про те, що документ буде зобов’язуючим для обох сторін і вироблятиметься на основі двосторонніх переговорів. Комісари Єврокомісії Ферхойген і Паттен в розмовах з «Днем» вказували, що, безумовно, документ повинен наблизити Україну до «чотирьох свобод» ЄС. Він повинен містити певні етапи, виконання яких далі й далі просуватиме Україну у відносинах з розширеним ЄС, але ніде не вказується, чи буде зафіксовано, що після виконання цього Плану Україна отримає можливість стати країною-кандидатом на вступ до ЄС. Саме цієї теми в ЄС зараз небезпідставно уникають. По-перше, не за один рік проявляться наслідки першого масштабного розширення Євросоюзу. По-друге, багато хто на Заході вказує, що жодні політичні рішення стосовно України не прийматимуться, допоки не буде зрозуміло, яким шляхом розвивається країна, куди повернуто головний вектор її політики, наскільки декларації відповідають діям. Поки що ті процеси, що відбуваються в Україні, викликають на Заході деяке нерозуміння. Щоправда, в Києві вказували, що активізація процесу створення Єдиного економічного простору викликала у відповідь спробу активізації економічних відносин між Україною та ЄС.

У тому, що стосується відносин між Україною та НАТО, теж багато що залежатиме від загального політичного процесу в Україні, й не лише від виборів-2004. На це відверто вказували представники американської дипломатії — хоча Вашингтон одночасно заявляє, що його метою є сприяння вступу України до Альянсу. Україна розраховує під час Стамбульського саміту бути долученою до Плану дій з набуття членства (Membership Action Plan). У жодній столиці країн-членів НАТО цього не обіцяють. Вказується лише, що все залежатиме від того, як будуть оцінені досягнення України з виконання Плану дій і Цільового плану-2003, проведення оборонної реформи і головне — демократизації внутрішнього життя. Значні проблеми — саме з останнім, і переконати в їхній відсутності буде дуже складно. Особливо враховуючи, що й на євроатлантичному напрямку Україна не може похвалитися великою кількістю країн-лобістів. Зокрема, ніхто не приховує, що підтримка з боку таких країн, як Франція, Іспанія, Німеччина потребуватиме надзусиль. Тут можна пригадати й те, що міністр оборони Німеччини Штрук нещодавно під час міжнародної конференції заявив, що Росія обов’язково стане членом НАТО — тоді як Москва заявляє, що подібних планів не має. Про Україну в цьому плані поки що не йдеться.

З iншого боку, все це виглядає лише початком того процесу, який за інших умов міг би розпочатися ще кілька років тому. Принаймні теми української інтеграції до загальноєвропейського та євроатлантичного простору на Заході вже сприймаються серйозно, вони поступово починають обговорюватися. Процес, очевидно, потребуватиме не одного року і зміни не однієї команди політиків і дипломатів з обох сторін. Шлях, який доведеться долати Україні, однозначно буде важчим за шлях, який пройшли Польща, Угорщина, Чехія — і це ще не найважча можлива ціна. Рано чи пізно доведеться серйозно визначатися й у своїх відносинах з Росією та з можливостями, які виникатимуть на Заході, Сході, Півночі й Півдні.

Результат, з яким міністр Грищенко повернеться до Києва, не буде негативним. Якщо Україна не виглядатиме старанним учнем Білорусі, Азербайджану, Туркменистану, до яких особливих претензій, утім, не виникає саме через відвертість їхньої позиції. Окрім того, ще одного «iракського шансу» може й не бути...