№63 05.04.2002«День»

Європрагнення і єврореальність

Пройшли вибори. Президент Леонід Кучма заявив, що зовнішньополітичні пріоритети країни залишаються незмінними — курс на європейську інтеграцію плюс тісна співпраця зі Сполученими Штатами та Росією. Приблизно подібне ж заявляв прем’єр-міністр Анатолій Кінах. У тому ж руслі висловлювалися й представники Міністерства закордонних справ, починаючи з міністра Анатолія Зленка (щоправда, речник МЗС Ігор Долгов вказував на те, що корективи в курсі зовнішньої політики будуть, проте, як він дав зрозуміти, справа не в результатах виборів, а в тому, що ці корективи давно назріли). Кожна з партій, що вже пройшли до парламенту, в своїх програмних документах і передвиборчих заявах говорила про необхідність поглиблення відносин з Європейським Союзом — про це говорили, зокрема, й представники КПУ, чого за ними раніше не спостерігалося. Отже, теоретично результати парламентських виборів для європейського курсу України стали шансом — тому що в нормальній країні, по-перше, коаліція та опозиція зазвичай не розходяться в питаннях зовнішньої політики, по-друге, саме від парламенту залежатиме, наскільки успішно долатиметься «шлях до Європи» — йдеться про те, зокрема, що цей шлях потребує ухвалення й виконання безлічі законів, які б відповідали усталеним у європейській спільноті нормам. Головна ж проблема — у розумінні того, що й навіщо потрібно робити. Ті, хто сумнівається в тому, що Україна дійсно обрала європейський парламент для європейського розвитку, могли б нагадати, що із своїм першим по виборах візитом прем’єр-міністр Кінах відбуває не до Брюсселя, чи Парижа, чи Берліна, а до Алмати, де у вихідні відбудеться Євразійський економічний форум, що знову ж таки, теоретично могло б свідчити про неафішовану зміну пріоритетів. Щоправда, водночас повідомляється, що й Кінах там буде як гiсть, і форум відбудеться в рамках Давоського форуму, і зустрічатиметься там український прем’єр із цілком західними діячами із Світового та Європейського банків і т.д. У всякому разі, ніхто з аналітиків не очікує, що з новою концепцією зовнішньої політики, яку новий парламент начебто повинен отримати від виконавчої влади у вигляді проекту і ухвалити, буде зафіксовано радикальні зміни курсу. Навпаки. Заяви, зроблені керівництвом країни до виборів, і які, очевидно, будуть зроблені згодом, знову ж таки, теоретично вимагали б концентрації зусиль саме на «європейському напрямку».

Вiктор ЗАМ ’ЯТIН, «День»

ЗАВДАННЯ ПОСТАВЛЕНІ

Ще на початку року Президент Кучма заявив, що Україна до 2004 року повинна стати асоційованим членом Європейського Союзу, а до 2011 року досягти відповідності критеріям повного членства в ЄС. Тут, очевидно, головну роль зіграло те, що за станом на сьогодні всі тринадцять країн-кандидатів на вступ до Європейського Союзу мають з ЄС відносини асоціації. Щоправда, з тринадцяти (Польща, Угорщина, Чехія, Словенія, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва, Болгарія, Румунія, Кіпр, Мальта, Туреччина), яких в якості країн-кандидатів визначив саміт ЄС у Хельсінкі 1999-го року, з Туреччиною переговори про вступ взагалі не розпочиналися, а Болгарії та Румунії прямо кажуть, що до хвилі розширення Союзу, яка розпочнеться з 2004 року, вони не потрапляють. Переговори ж з «десяткою» мають бути завершені наприкінці наступного року.

Чому Україна говорить саме про 2004-й рік, більш- менш зрозуміло. З одного боку, цей рік з величезними труднощами і після важких дипломатичних боїв визначено як рік початку грандіозного розширення Євросоюзу. Після чого ЄС уже ніколи не буде таким, як раніше, що лякає дуже багатьох. Отже в Європі, куди, принаймні географічно, належить і Україна, виникає ситуація, до якої якось потрібно підготуватися всім сторонам.

З іншого боку, угода про партнерство й співробітництво між Україною та Європейським Союзом, підписана 1994-го року в Люксембурзі, яка є головним документом у відносинах Києва з ЄС, визначає десятирічний термін дії. Процес ратифікації угоди в країнах-членах ЄС тривав більше за три роки, документ набув чинності лише 1 березня 1998 р. Таку затримку пояснювали технічними складнощами. Нехай буде так — і тоді зрозуміло, що в разі, коли Україна прагне отримати новий документ, який би фіксував якісно нові відносини, у 2008 р., то він має бути готовим якнайшвидше. Бо збільшиться ЄС, відповідно, збільшиться час, необхідний на ратифікацію документа в національних парламентах, довшими будуть суперечки, і т.д.

Відповідно, реально можна говорити про те, що Україна має шанси отримати якісно нові відносини з якісно новим Європейським Союзом приблизно в 2007-2008 рр. Про що, власне, й говорять українські дипломати. Найчастіше при цьому вживається слово «асоціація». Що воно означає, знають далеко не всі.

ТАКА РІЗНА АСОЦІАЦІЯ

Останнім з високих посадових осіб, хто говорив на міжнародних форумах про асоціацію, був віце-прем’єр українського уряду Василь Роговий. Виступаючи в березні на конференції в Брюсселі про відносини України та ЄС після чергової хвилі розширення, він сказав, що альтернативи асоціації з Євросоюзом він не бачить. Складається враження, що для українського керівництва слова «асоціація» та «інтеграція» стали тотожними, що, мабуть, не зовсім справедливо.

Справа в тому, що Європейський Союз має або сподівається мати відносини асоціації майже з 70 країнами світу. Не тільки з тими, що мають незабаром стати членами ЄС, але й країнами Середземноморського басейну (Ізраїль, Палестинська автономія, Марокко, Туніс, Алжир, Йорданія, Єгипет та інші), з африканськими країнами, що колись були французькими та бельгійськими колоніями (за конвенціями Ломе та Яунде), з країнами Латинської Америки. Чи не найстарішим асоційованим членом іще Європейських спільнот є Туреччина — відповідну угоду було підписано ще 1963 р., але передбачений нею митний союз почав діяти тільки з 1996 р. Всі ці угоди, включно з «Європейськими угодами», підписаними з центральноєвропейськими країнами-кандидатами, переслідують передусім економічні цілі й мають на меті створення зон вільної торгівлі та політичний діалог (що в перспективі передбачається й угодою між ЄС та Україною). Різниця — в мірі. «Європейські угоди», наприклад, покликані допомогти підняти рівень економічного розвитку країн-кандидатів до критеріїв, необхідних для повноправного членства й вільного доступу на ринки. І навіть ці угоди містили деякі обмеження — зокрема, це стосувалося продукції сільського господарства та текстилю.

Асоціація з африканськими країнами — зовсім інша річ, там переслідується боротьба з бідністю. Асоціація з країнами об’єднання МЕРКОСУР, як і асоціація в рамках «Середземноморського діалогу» — можливо, типові приклади просто добрих, дружніх відносин, які ніколи не перейдуть певної межі (торгівля, культурні обміни тощо).

Асоціацію з ЄС має, наприклад, Норвегія, яка повністю відповідає Копенгагенським критеріям вступу до ЄС, але населення якої виступило проти цього на референдумі — це зовсім інша історія, як і Швейцарія.

Отже, насправді при бажанні і Україні, і ЄС є з чого вибирати, створюючи якусь нову модель відносин, яка б хоч на папері задовольняла потреби обох сторін. Причому зовсім не обов’язково, щоб це відповідало бажанням України, принаймні, заявленим її керівництвом. Аналітики, зокрема, пропонують подумати про тип асоціації, який би поєднував у собі риси «Європейських угод» з особливостями саме України і давав би їй перспективи майбутнього повного членства. Слід, однак, визнати, що це пропонується покищо виключно українськими аналітиками.

У всякому разі, навряд чи Київ, який надихнула заява канцлера ФРН Герхарда Шредера в грудні в Києві про те, що Україна могла б стати асоційованим членом ЄС, бажав би розраховувати на асоціацію за «африканською» моделлю. Тим більше, що минулого року на Гетеборзькому саміті ЄС вже трапився прецедент, на який постійно звертають увагу в Києві: в заключному документі відносини з Україною віднесли до розділу «Майбутнє Європи», а не до зовнішніх відносин.

Держсекретар МЗС Олександр Чалий, відстоюючи право України на асоціацію, не раз заявляв, що на відміну від членства, асоціація не містить жодних чітких критеріїв. Ні, часто говорили представники структур Євросоюзу і окремих країн-членів ЄС, спершу потрібно відповідати певним вимогам. При цьому ніколи не називалося, яким саме, що наводить на думку, що таких критеріїв дійсно немає. І що якби ЄС мав політичну волю, то відносини з Україною давно б уже розвивалися за зовсім іншою схемою.

У всякому разі, в ЄС радять покищо керуватися існуючою угодою (яка морально застаріла відразу по підписанню). Українська дипломатія від цього не відмовляється і лише тепер визнала, що її потрібно уважно читати, оскільки там є про що спитати партнера.

Але при цьому залишилося отримати відповідь на одне-єдине питання: навіщо, власне, Україні асоціація? Якщо це своєрідний трамплін до того, щоб з часом стати нормальним повноправним членом спільного європейського простору, але до того часу досягти якісного прориву в своєму розвитку, забезпечити українцям відчуття причетності до всього, що відбувається в Європі, не кажучи вже про банальне підвищення рівня життя і рівня стабільності в суспільстві, тоді це має рацію. Якщо ж це робитиметься лише з метою задоволення амбіцій — то яка, власне, різниця, з ким і за якими моделями асоціюватися?

СТРАШНЕ СЛОВО «РЕАДМІСІЯ»

Попри всі заперечення з боку політиків, чиновників, експертів, ізоляція України і вже майже видиме позначення лінії її відокремлення від решти Європи очевидні. Багато в чому це залежало від самої України, від поведінки її влади, від якості її законодавства і рівня, за яким державу можна вважати правовою. Це все — з критеріїв відповідності європейським нормам, які, як свідчить практика, буває, трактуються досить довільно.

Вже зовсім скоро українці зіткнуться із візовою завісою, що навряд чи додасть їм відчуття щастя. Польща й Угорщина – останні бастіони – будуть змушені запровадити візовий режим з середини наступного року. А оскільки вони до цього фактично не готові, проблем не уникнути. Відтак, відчуття ізольованості тільки збільшиться, і навіть найкращою угодою про асоціацію цього не ліквідуєш. Асоціація, зокрема, не дає безвізового режиму перетину кордонів. Про хоча б полегшений доступ на ринки праці ще довго можна буде навіть не мріяти — хоча потреба, як визнають фахівці, існує вже зараз.

Безвізовий туристичний обмін дванадцяти країнам- кандидатам, а також, зокрема, Хорватії (про Швейцарію та Норвегію тут не йдеться, це окрема історія) з країнами Шенгенського простору забезпечили дві, здавалося б, теоретично прості речі. Підписання угод про реадмісію (повернення нелегальних мігрантів) і контроль за своїми кордонами.

Це вже зрозуміли і в нас. Проект угоди про реадмісію українська делегація передала до Європейської Комісії під час останнього засідання ради співробітництва Україна-ЄС. Одночасно пропонується розпочати діалог з лібералізації візового режиму (пропозиції ліквідувати візи для дипломатів робилися вже давно, але залишилися без відповіді). Причому ініціатива була виключно українською — на відміну від ситуації з країнами Центральної Європи. Відповіді на пропозиції поки що не оприлюднювалося — що й зрозуміло. Спочатку в ЄС, очевидно, хочуть зробити свої висновки з українських виборів.

Питання — чи потрібно це робити — як таке навряд чи стоятиме. Безумовно, потрібно, якщо Україна хоче бути викресленою з «чорного списку» країн, які є донорами або сприяють нелегальній міграції. Попри всю можливу реакцію, зокрема, Росії. Кордон за будь-яких умов має бути контрольованим, а відповідні служби повинні довести, що вони здатні нести свою службу, а не прямо чи непрямо сприяти контрабанді «живого товару» з Азії. Обидві умови означають передусім наявність політичної волі керівництва держави і усвідомлення національних інтересів, про які так багато говориться. І обидві мали б бути предметом дуже серйозних переговорів як з країнами ЄС, так і з країнами СНД, передусім — з Росією. Польський досвід вчить, що навіть за сприятливих умов і взаємного бажання це створює величезні труднощі. Поляки, зокрема, заради безвізових подорожей взяли на себе зобов’язання повертати всіх, хто потрапив на Захід через їхню територію. Без цього — ніяк. І це насправді — технічні деталі, які визначатимуть реальний рівень відносин уже найближчими днями. Як і те, за якими моделями піде подальший внутрішній розвиток України, чи залишиться вона донором нелегальної трудової міграції (за деякими припущеннями, до мільйона українців нелегально працює за кордоном).

Вже з цього очевидно, що «До Європи з Росією» просто не вийде. Є проблеми, які потрібно вирішити самим. Є необхідність ліквідувати відставання в розвитку — від тієї ж Росії. Потрібне тільки усвідомлення, навіщо це робиться. Це і є козир у розмові про асоціацію та інтеграцію (в ЄС покищо більше прагнуть говорити про rapprochement — наближення), аргументи, на які важко буде відповісти. Політичні заяви вже вчора вимагали від парламенту і уряду непростих рішень. Про образи ж можна забувати.