Копенгаген: сигнал про відсутність сигналу

Віктор ЗАМ’ЯТІН, «День»

№118 05.07.2002 «День»

Сьогодні в Копенгагені завершиться черговий саміт Європейський Союз — Україна. Саміт є подією передусім для України — представники української дипломатії не приховують, що процес подолання певної ізоляції України все ще триває, і розглядати зустріч саме з цього погляду має сенс. Виступ Президента Леоніда Кучми на саміті, настільки стало відомо «Дню» побудовано з тим, щоб сказати максимум у відкритій розмові. Тобто, Україна заявить про свої очікування — передусім, отримання статусу країни з ринковою економікою, набуття і формального закріплення відносин асоціації з Європейським Союзом одночасно з початком розширення ЄС, отримання від ЄС сигналу щодо перспектив розвитку цих відносин. Прем’єр-міністр головуючої в ЄС Данії Андерс Фог Расмуссен вже заявляв, що на самміті і загалом під час данського головування йтиметься передусім не стільки про майбутнє, скільки про виконання вже домовленого. Втім, саміт має шанси стати певним етапом.

Як стало відомо «Дню», остаточний проект заключної спільної заяви сторін не містить, на відміну від попереднього, різкої критики України. Натомість, у документі вітається просування України шляхом демократизації, вітається проголошений європейський вибір — і Київ зумів домогтися посилання в коммюніке на те, що виступ Президента Кучми матиме вплив на подальший розвиток відносин як для України, так і для ЄС. У документі не звучатимуть слова «асоціація» чи «асоційоване членство України», «інтеграція України до ЄС», «відданість України виконанню Копенгагенським критеріям». Останнє — є саме по собі сигналом, оскільки непрямо свідчить про те, що досягнення Україною цих критеріїв, необхідних для вступу до ЄС (демократичний розвиток, розвинута конкуретноспроможна ринкова економіка, розвинуте громадянське суспільство) може цікавити виключно саму Україну, і говорити про її перспективний вступ Євросоюз сьогодні не зацікавлений.

Документ також встановлює межі в кілька місяців для завершення переговорів між Україною та ЄС щодо отримання статусу країни з ринковою економікою і сприяння Союзу вступу України до Світової організації з торгівлі (СОТ). Це підтверджує слова заступника глави Адміністрації Президента України Анатолія Орла про те, що «є відчуття, що проблема надання Україні ринкового статусу — це справа часу». Ринковий статус, членство в СОТ відкриває дорогу до переговорів зі створення зони вільної торгівлі і потім — до митного союзу. Така перспектива дійсно поставила б серйозне питання про наявність двох альтернатив подальшого розвитку країни — «європейської» і «євразійської». У кожної з них сьогодні є прихильники й противники, є й відверто байдужі. Представники Західної Європи заперечують, що надання статусу ринкової країни Росії було пов’язане з політичними мотивами, вони посилаються на те, що Україна пізніше розпочала сам процес, і результат все одно буде досить скоро.

Буде сказано й про підтримку ЄС досягненню Україною угод про реадмісію (повернення) нелегальних мігрантів з сусідніми з нею країнами (маються на увазі передусім Росія й Білорусь). ЄС принципово зацікавлений у підписанні відповідної угоди з Україною. Москва поки що відмовляється вести подібний діалог із Києвом. Прийняття Україною на себе зобов’язань з реадмісії пов’язується з лібералізацією візового режиму з країнами ЄС — за цієї умови угода може бути ратифікована Верховною Радою. Історія свідчить, що, зокрема, Польща отримала безвізовий режим перетину кордону з Німеччиною через кілька днів після набуття чинності угоди про реадмісію. У відносинах з Україною ЄС вельми неохоче погоджується на подібну ув’язку — хоча його представники в неофіційних розмовах стверджують, що так чи інакше проблему все одно доведеться вирішувати. А також шукати заміну невдало запропонованому формату відносин «сусідства» між розширеним ЄС та Україною, Білоруссю та Молдовою — і керівництво, і експерти в Україні вкрай негативно зустріли саму ідею моделі відносин між ЄС та Україною, аналогічної моделі відносин з Мінськом.

Українські дипломати наголошують на трьох чинниках, які сьогодні не надто сприяють дальшому просуванню Києва в «європейський бік» — труднощі ЄС, пов’язані з його розширенням і невизначеністю майбутнього, традиційний «російський фактор», коли ЄС не може собі дозволити недооцінити Москву, яку вважає стратегічним партнером у регіоні, і сама Україна з її проблемами й повільними реформами. І водночас йдеться вже про те, що Київ переходить до політики більш чіткого захисту своїх інтересів. Так що буде видно.