№46 13.03.2002 “День”

Діалог набуває конкретного змісту. Поки що візового

Віктор ЗАМ’ЯТІН, “День”, Брюссель

Україна пропонує Європейському Союзу розпочати діалог за схемою: підписання угоди про реадмісію (взаємоповернення мігрантів-нелегалів) — подальша лібералізація існуючого візового режиму, особливо з урахуванням розширення ЄС. До існуючих шести пріоритетів співпраці між Україною та Євросоюзом (енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства, захист довкілля, транспорт) додається шостий — транскордонна співпраця, і знову ж таки з урахуванням майбутнього розширення Союзу. До кінця року планується підписання угоди про науково- технологічну співпрацю. Такими були результати п’ятого засідання ради співробітництва Україна—Європейський Союз у Брюсселі, на якому українську делегацію очолював віце-прем’єр-міністр Василь Роговий, “європейську” — міністр закордонних справ Іспанії, що зараз головує в ЄС, Хосеп Піке. Засідання Ради співробітництва саме по собі знакове, оскільки пройшло, як і було заплановано, напередодні українських парламентських виборів, співпало з проведенням у Брюсселі міжнародної представницької конференції під тією ж назвою — “Україна—Європейський Союз”, організованої Трансєвропейською асоціацією політичних досліджень та місією України при ЄС.

Тематика українських виборів, як можна було зрозуміти з короткого виступу міністра Піке на прес-конференції, принаймні, не була головною на переговорах. Щодо їх результатів — то, як сказав “Дню” учасник переговорів у Брюсселі, держсекретар МЗС України Олександр Чалий, сама пропозиція діалогу “реадмісія— лібералізація візового режиму” є знаковою і свідчить, що Україна готова вирішувати серйозні питання. Як стало відомо “Дню”, українські пропозиції, передані до ЄС, зокрема, містять розгляд можливості поступового скасування Україною візового режиму для громадян країн-членів ЄС. До речі, Польща, як можна судити, вже майже визначилася — Варшава наполягає на максимально “дружньому” форматі візового режиму для України, який би включав у себе максимально легку процедуру отримання багаторазових і можливо, багаторічних, але національних, польських віз. Хоча підключення Польщі до шенгенськiй системи очікується не раніше 2005-2006 років, тож труднощі будуть.

Ще одним позитивним результатом О.Чалий вважає готовність сторін почати діалог стосовно спільного менеджменту негативних наслідків розширення ЄС для України (очікується, що перші з числа десяти найбільш готових країн-кандидатів вступлять до Євросоюзу на початку 2004- го). Віце-прем’єр Роговий заявив з цього приводу на прес-конференції, що “спільний кордон має відкривати дорогу до спільного майбутнього, і не повинен ставати кордоном для спілкування між людьми”. Окрім того, одним з результатів засідання може в недалекому майбутньому стати те, що Європейський Союз (вірніше, п’ятнадцять його країн-членів) знімуть свої претензії на переговорах про вступ України до Світової організації з торгівлі. Загальним настроєм як засідання Ради, так і виступів на конференції, висловлених багатьма учасниками, було прагнення звести ситуацію до того, щоб при розширенні ЄС Україна отримала максимум позитивів і мінімум негативів.

Про можливе асоційоване членство України в ЄС після засідання Ради не говорилося. Як зазначають українські дипломати і експерти, і в країнах-членах ЄС, і в самому Брюсселі поки що більше прагнуть говорити про “наближення” України, ніж про її інтеграцію (тобто, якщо не вступ, то максимально повне залучення). Дехто з західних учасників чесно визнавав, що в структурах Європейського Союзу поки що немає чіткого рішення стосовно того, як далі діяти по відношенню до України, Росії, Білорусі, Молдови.

Точка зору України, яку поки що неофіційно висловлюють дипломати, полягає в тому, що пропоноване Євросоюзом наближення на основі існуючої Угоди про партнерство і співробітництво (підписана 1994 р., набула чинності 1998 р.) Україні нічого нового не дасть, і не відповідає тим якісним змінам у багатьох сферах, які вже відбулися і ще відбуваються в Європі. Тобто більш офіційною мовою — це не відкриває для України європейських перспектив. До того ж, таким чином Україні пропонується той самий формат відносин, що і Росії, — між тим ці дві країни мають і різну політику щодо ЄС, і різне її наповнення, і різні сподівання (у всякому разі, говорити про вступ Росії до ЄС було б зовсім нереально).

Іншою справою була б вибудова відносин між Києвом і ЄС на основі європейської угоди про асоціацію — такі документи свого часу підписували всі нинішні країни-кандидати на вступ (тоді як Україні запропонували обмежитися Угодою про партнерство і співробітництво). Цей формат уже можна було б вважати інтеграційним — але сьогодні саме слово “інтеграція” щодо України в Брюсселі викликає нервову реакцію. Проблема ж у тому, що 2004 року не лише має розпочатися етап розширення Євросоюзу, але й Угода про партнерство вже налічуватиме десять років, не відповідатиме реаліям, і виникне потреба у підписанні нового базового документу. Який, з урахуванням швидкостей ратифікації парламентами європейських країн, повинен би розроблятися вже зараз і з тим, щоб бути підписаним за два роки, одночасно з процесом прийому нових членів.

Інша проблема — в тому, що заява, зроблена в Києві в грудні канцлером ФРН Шредером, про те, що ідея асоціації України з ЄС може реалізуватися, поки що не підтримана іншими главами держав і урядів країн-членів ЄС, а тим більше — Європейською Комісією, і в тому, що за таких умов неясно, про який вид асоціації йдеться. Наприклад, Туреччина була першою з країн, які підписали відповідну угоду з ЄС, але це не пришвидшило процесу її повної інтеграції. Угоди про асоціацію Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини надавали цим країнам набагато більше прав, оскільки панівною ідеологією цих документів була підготовка до їх вступу. Можливо, в офіційних структурах буде уважно вивчена одна з пропозицій, що пролунали на конференції, — запровадження своєрідного “партнерство заради членства”, формату, аналогічного за формою “Партнерству заради миру” з НАТО, але іншого за наповненням і кінцевим результатом.

Можливо, дійсно ЄС помилився з тим, що не визначив Україну як одного з кандидатів на вступ на самміті в Хельсінкі в грудні 1999 р. Хоча з іншого боку, зрозуміле й те, що структури ЄС виявилися повністю неготовими до начебто давно планованого розширення, і сьогодні, як відверто визнається в Брюсселі, це приносить лише головний біль.

У всякому разі, сьогодні Київ виходить з того, що у відносинах з ЄС повинна бути створена позитивна основа, яка передбачає й певного роду агресивність (передусім — інтелектуальну, тобто чітке знання всіх наявних документів і положень), і впевненість у собі. За словами одного з високопоставлених дипломатів, “пора вставати з колін”. Це ж можна віднести й до інших напрямків зовнішньої політики. Час власним розвитком показати, що з нами потрібно рахуватися, що лобіювання українських інтересів в ЄС — насправді на користь самому ЄС.