Дзеркало тижня, № 26 (350) 14-20 липня 2001 року

КОРДОНИ УКРАЇНИ: СИМВОЛ НЕЗАВЕРШЕНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Наталія ПАРХОМЕНКО, Олександр СУШКО

© Дзеркало тижня 2001

Напередодні ювілею незалежності в офіційних колах знову стало модним говорити про успіхи українського досвіду державотворення. Але навіть в межах формального творення державних інститутів та атрибутів в Україні ще не завершено реалізацію завдань «першого рівня», які б символізували незворотність втілення державного проекту під назвою «Україна». Йдеться, зокрема, про проблему кордонів.

Молдовський вектор

Візит нового прем’єр-міністра Молдови Васіле Тарлєва до Києва привернув увагу до застарілої проблеми — неврегульованості кордону з цією сусідньою державою. І хоча дискусійним було лише питання про долю дільниці автошляху 2-ї технічної категорії Одеса—Рені довжиною 7,77 км в районі села Паланка (Молдова), фактично неврегульованим залишався весь комплекс питань, пов’язаних з делімітацією та демаркацією кордону між двома державами. Двосторонній договір «Про державний кордон», підписаний 18 серпня 1999 року і ратифікований Верховною Радою України 6 квітня 2000 року, залишався нератифікованим парламентом Молдови.

Але після того, як міністр транспорту В.Пустовойтенко попередив молдовського прем’єра, що уряд України змушений буде вжити економічних заходів щодо транзиту молдовських вантажів через територію України, у четвер ситуація сягнула своєї кульмінації: зранку Верховна Рада України ратифікувала Угоду та Протокол між урядами України і Молдови про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності, а за годину Парламент Молдови схвалив (73 голоси – «за», 20 – «проти») Договір про державний кордон. Ця подія викликала потужні (за масштабом Молдови) протести. Вже з самого ранку 12 липня дорога Одеса—Рені була перекрита транспортними засобами жителів Паланки. А в столиці близько 500 осіб перекрили рух транспорту по центральній магістралі міста – бульвару Стефана чел Маре, скандуючи «Геть комуністів!», «Геть Вороніна!», «Геть Тарлєва!», «Паланку не віддамо». Представники громадянського комітету «Паланка», що виступали проти ратифікації Договору запевняють, що їх протести не містять жодних антиукраїнських мотивів. Втім вони вважають, що умови територіального обміну (Молдова отримала вихід до узбережжя Дунаю) є нерівними. Так чи інакше, маємо справу з рідкісним випадком, коли Україна може відчути себе потужною державою, що спроможна досягати визначених зовнішньополітичних цілей.

Українсько-російські дилеми

Донині найбільш проблемним залишається кордон між Україною та Російською Федерацією, який має загальну протяжність 2292, 6 км, або майже третину загальної довжини кордонів України. Офіційні позиції Києва та Москви стосовно врегулювання правового статусу російсько-українського кордону базуються на принципово різних баченнях: якщо українська сторона є прибічником впорядкування кордону за існуючими в світі політико-правовими стандартами, то РФ намагається зберегти переважно сурогатні форми «домовленостей», які віддзеркалюють неповноту процесу правового оформлення державного кордону України.

Початкова позиція України, якої вона дотримується й нині, полягала в тому, що всі її кордони мають однаковий правовий статус. Україна послідовно вимагала, щоб в текст остаточних домовленостей були внесені статті, які зобов’язували б сторони позначити кордон на місцевості і встановити його режим.

Російське бачення проблеми врегулювання своїх кордонів після розпаду СРСР було дещо іншим. Згідно з твердженням високого чиновника Федеральної Прикордонної Служби РФ, російські кордони можна умовно виділити в 3 групи, щодо кожної з яких існують суттєві відмінності в правовому врегулюванні. По-перше — це колишні кордони СРСР, по-друге — кордон РФ з країнами, які не увійшли до Союзу Незалежних Держав, і, по-третє — кордони з країнами—членами СНД. Щодо останніх цілком достатнім вважалося обмежитися делімітацією кордону. Але навіть цей процес досить серйозно затягнувся, і в 1998—1999 роках вдалося лише в загальних рисах розмежувати лінії землекористування суб’єктів господарювання в прикордонних областях Російської Федерації та України.

Небажання навіть розпочинати демаркацію кордону з Україною не означає, що Росія хотіла б зберегти його повністю прозорим. Відмінності між деклараціями та практикою виявляються в тому, що, часто наголошуючи на проблемах жителів прикордонних населених пунктів, розділених родин тощо, російські посадовці чітко усвідомлюють масштаб проблем, які існують у зв’язку, наприклад, з контрабандою та проникненням міжнародної злочинності. Ці та інші моменти впливають на характер дій Прикордонної служби РФ, яка готова до посилення режиму на кордоні де-факто, тоді як високі російські посадовці офіційно заперечують проти закріплення його де-юре.

Особливе занепокоєння продовжує викликати повільний темп врегулювання статусу Азовського моря і Керченської затоки.

Позиція української сторони полягає, по-перше, в тому, щоб Азовське море отримало статус територіального моря і для Росії, і для України. По-друге — має відбутися його чітке розмежування і визначення виключних економічних зон. По- третє — статус Керченської протоки потребує окремого впорядкування.

Росіяни наполягали, по-перше, на підтвердженні за акваторією Азовського моря та Керченської протоки статусу внутрішніх вод Росії та України без їхнього розмежування і встановлення спеціальних позначень кордону. По-друге — на нерозривності правового режиму Азовського моря та Керченської протоки. І, по-третє — на спільному користуванні мінеральними та біологічними ресурсами моря.

Переговори щодо цих питань, які спочатку велися в річищі загального переговорного процесу, виявилися настільки складними, що постановою уряду РФ від 15 грудня 1999 року була утворена спеціальна група для підготовки домовленостей по Азову. Судячи зі всього, окремо доведеться зупинитися на проблемі Керченської протоки, оскільки вона торкається загального питання про територіальні води обох держав: найбільша ширина протоки — 15 кілометрів, а межа територіальних вод для кожної держави визначена в 12 морських миль (більше 19 км). Тобто у цьому випадку потрібне і чітке розмежування, і спеціальна домовленість про режим протоки. В перспективі проблема може ускладнитися наявністю мосту, побудову якого лобіюють проросійські кримські політики.

Нинішня неврегульованість статусу Азова призводить фактично до безконтрольної господарської діяльності на ньому, у тому числі і браконьєрами з третіх країн.

У випадку, якщо буде збережено невизначений стан Азовського моря — Керченської протоки або Україна пристане на російські пропозиції по так званому «спільному» використанню та контролю у цьому регіоні, виникне прецедент, що суперечитиме дотеперішній українській позиції щодо однакового статусу кордонів на всіх його ділянках.

На думку відповідальних осіб в МЗС України найближчим часом можливе завершення процесу делімітації сухопутної ділянки українсько-російського кордону. До кінця нинішнього року Україна та Росія можуть підготувати до підписання Договір про делімітацію. Про це ще у квітні заявив директор договірно-правового департаменту МЗС України Олександр Купчишин. За його словами, роботу з делімітації державного кордону вже виконано на 90 відсотків. Залишається визначити лише лінію проходження кордону через населені пункти в Донецькій, Харківській і Луганській областях. Оптимізм з цього приводу поділяють і учасники офіційної робочої групи, що брали участь в останньому раунді переговорів з цього приводу в Бєлгороді минулого місяця.

Щодо Азова та Керченської затоки, то тут оптимізму значно менше. Схоже, що переговори відносно цієї частини українсько-російського кордону знову зайшли в тупик. Як передали російські ЗМІ, призначений на 10-12 липня їхній черговий раунд переноситься на прохання української сторони на осінь, оскільки нинішні пропозиції росіян не можуть бути прийнятними.

Громадська думка та експертні оцінки

Виконуючи дослідницький проект «Сприяння реалізації ефективної політики кордонів України» ЦМКЗПУ проводить низку соціологічних досліджень та опитувань експертів. Нижче подані порівняльні фрагменти двох таких досліджень. До одного з них були задіяні 2014 респондентів з усіх регіонів України, що представляють різні вікові та соціальні групи населення. У другому взяли участь 64 експерти, що представляють державні установи, відповідальні за реалізацію зовнішньої та безпекової політики України, аналітики державних на неурядових аналітичних центрів та журналісти-міжнародники з провідних українських ЗМІ.

Очевидно, що основними інтересами громадян є максимально вільне пересування через кордони, відсутність або якнайменше перешкод, що ускладнюють подорож. Оскільки понад половина усіх закордонних поїздок громадян України здійснюється в Росію, зацікавленість громадян у збереженні максимально прозорого кордону між двома державами виглядає цілком логічною (див. табл. 1). Втім не можна не відмітити, що легковажне ставлення більшості громадян до можливих небезпек, що випливають з неврегульованого статусу кордону, обумовлюється їхньою необізнаністю щодо таких загрозливих для національної безпеки чинників, як нелегальна міграція, міжнародна злочинність та контрабанда. В цьому сенсі особливо показовою є думка експертів, які дотримуються інших поглядів, вважаючи, що сумарна вага небезпек, пов’язаних з відкритим кордоном з Росією, значно переважає позитивні моменти існуючого стану речей.

Дещо по-іншому виглядає співвідношення експертних та громадських оцінок щодо уявлень про бажаний стан вітчизняних кордонів. Відсоток громадян, які вважають, що кордон має бути «однаково захищеним по всьому периметру», значно перевищує кількість тих, що негативно оцінювали прозорість українсько-російського кордону у минулому питанні. Можна припустити, що ці громадяни воліли б мати спрощений режим комунікацій з усіма сусідніми державами. Серед експертів, за абсолютної переваги прихильників уніфікованого кордону, виділяється також значна група тих, хто бажав би бачити західний кордон України більш відкритим, аніж східний. Таке бачення випливає з бажаної перспективи участі України в процесах європейської інтеграції.

Що ж таке «державний кордон України». Опитування свідчить, що громадська думка поступово позбавляється стереотипів радянської доби, згідно з якими образ кордону ототожнювався із завісою, що відділяла радянських громадян від інших і накладала табу на всі форми їхнього життя. Функціональний сенс кордону, який є «гарантією забезпечення територіальної цілісності і невтручання у внутрішні справи України», «засобом захисту від контрабанди, нелегальної міграції, міжнародної злочинності», є домінуючим. Для значної частини громадян та експертів кордон є вагомим атрибутом, «символом держави».

Експерти надають ключове значення фільтруючій ролі кордону, який покликаний забезпечувати непроникнення в Україну міжнародного криміналу, нелегальних мігрантів та контрабанди. Втім це можливо лише за умови створення повноцінної сучасної інфраструктури східного кордону, через який в Україну нині потрапляють 90% нелегальних мігрантів та понад 2\3 контрабанди.

Реалізація «європейського вибору України» навіть в мінімальному форматі неможлива без вирішення проблеми східного кордону, і про це справедливо йшлося на останній зустрічі прем’єр-міністра України з лідерами Євросоюзу в Ганновері. Зволікання у цьому питанні надаватиме додаткових аргументів тим, хто прагне відділити Україну новою лінією поділу від Європи, що об’єднується і розширюється.