Дзеркало тижня, №11 (386) 23-29 березня 2002

Це страшне слово «реадмісія»

Тетяна Силіна

© Дзеркало тижня 2002

Ну от, європейський вибір ще не тільки не встиг оволодіти в нас широкими народними масами, а навіть не проникнув у глибини українського чиновництва, Європейський Союз ще не тільки не визнав право України в майбутньому влитися до його лав, а й поки що відмовчується з приводу нашої з ним асоціації, а офірування на вівтар української євроінтеграції вже почалися.

Можна припустити, що такі думки завітали не в одну українську голову після того, як минулого тижня в Брюсселі було оголошено, що під час п’ятого засідання Ради Україна—ЄС українська сторона передала своїм європейським партнерам проект угоди про реадмісію. Наскільки нам відомо, єдності щодо цієї проблеми не було навіть у самій українській делегації, декотрі члени якої після засідання Ради роздратовано відзначали: «Ну, навіщо нам лізти «поперед батька в пекло»?»

Основна суть підготовлюваної угоди про прийом і передачу осіб (реадмісію), які незаконно перебувають на території держав, полягає в тому, що після набрання ним чинності країни ЄС і Україна зможуть повертати одне одному всіх нелегалів, якщо буде доведено, що ці нелегали прибули на територію України з території однієї з країн Євросоюзу, або навпаки, з території України — на єесівську землю обітовану. І позаяк голландців, британців, французів, німців й інших європейців, котрі нелегально тиняються на українських теренах незрівнянно менше, ніж українців, що незаконно просочилися в Європу, а головне, оскільки громадяни третіх, як правило, азійських і африканських держав, рвуться в Європу через Україну, а не навпаки, то песимісти припускають, що підписання угоди про реадмісію з ЄС остаточно й уже на законних підставах перетворить нашу країну на «відстійник» нелегальщини з усіма, відповідно, негативними наслідками. Ще більше ситуацію погіршує той факт, що Росія, з території якої до нас проникає левова частка всіх нелегалів, досі навідріз відмовлялася від підписання з Україною такого документа.

І все-таки не тільки дипломати, а й фахівці в сфері міграційної політики, кревно зацікавлені в тому, щоб незаконних мігрантів на території України було якнайменше (хоча б тому, що це полегшить їхню роботу і зменшить тягар видатків на утримання нелегалів), після аналізу всіх «за» та «проти» дійдуть висновку, що «трагедії з угоди про реадмісію з ЄС робити не варто». Більше того, на їхню думку, підписання цього документа може принести Україні певні політичні дивіденди та практичну користь.

По-перше, на тлі незговірливості решти транзитних країн і, тим паче, держав-постачальників нелегалів, більшість із яких і чути не хоче про угоди щодо реадмісії, згода України вести переговори на цю тему й, більше того, розробка українською стороною проекту відповідного документа, виглядають кроком доброї волі, готовністю нашої країни йти назустріч Євросоюзу і не на словах, а вже на ділі дотримуватися загальних правил і поділяти загальні цінності.

По-друге, ЄС, за ідеєю, повинен гідно оцінити вкладений йому в руки Україною козир, який він тепер зможе використовувати під час обговорення проблеми реадмісії з Росією. Адже можна припустити, що досі росіяни на переговорах «відбривали» європейців приблизно таким аргументом: що ви хочете від нас, не претендуючих на членство в ЄС, якщо навіть Україну, що прагне в Євросоюз, ніяк не можете уламати підписати угоду про реадмісію.

І, нарешті, найголовніше. Проект угоди про прийом і передачу осіб було вручено представникам ЄС разом із документом, що описує бачення українською стороною поетапного й розрахованого на кілька років процесу взаємної лібералізації візового режиму між Україною та Європейським Союзом, у якому наша країна бере на себе ініціативну роль. Коротко, це означає, що спочатку Україна зі свого боку робить ряд кроків, приміром, скасовує візи для власників дипломатичних і службових паспортів, після чого чекає на адекватний крок із боку Євросоюзу. Якщо останній його робить, Україна йде ще далі та спрощує процедуру оформлення документів для в’їзду на свою територію, скажімо, представників європейських ЗМІ, студентів, туристичних груп. І так далі.

Можна припустити, що європейці, котрі вперто торочать «Шенген є Шенген», спочатку сприймуть українські пропозиції, м’яко кажучи, без особливого ентузіазму. Проте вже й в Україні з’явилися прискіпливі фахівці, які уважно вивчили талмуд Шенгенських угод і розібралися в тому, що «Шенген для всіх різний» і що існують різні ступені його застосування. Уважно вивчається й зарубіжний досвід: приміром, українців дуже зацікавив той факт, що після укладання угоди про реадмісію між Польщею і Німеччиною німці скасували візи для поляків буквально протягом десяти днів.

Як і решта міжнародних договорів, угода про реадмісію повинна буде пройти процедуру ратифікації у Верховній Раді, що, як можна припустити вже сьогодні, буде вельми непросто. Роздратування українських громадян, викликане «шенгенським бар’єром», занадто велике, щоб новий склад парламенту, не вагаючись, зважився схвалити настільки спірний документ, як угоду про реадмісію (пригадаймо, приміром, історію з ратифікацією куди «безвиннішої» конвенції про біженців). До того ж нагадаємо, що 17 січня ц.р. ВР ухвалила постанову за результатами торішніх парламентських слухань із питань української євроінтеграції, де чітко зафіксована необхідність синхронізації української підтримки дій Євросоюзу в боротьбі з нелегальною міграцією з лібералізацією візового режиму ЄС для українських громадян. Підписання угоди з ЄС про реадмісію пов’язується в постанові ВР і з укладанням аналогічного документа з Росією.

Тож українським МЗС й уряду, який вноситиме в парламент Угоду між Україною та ЄС про прийом і передачу осіб, доведеться шукати серйозні аргументи для переконання депутатів. Цими аргументами і зможуть стати зустрічні кроки європейців щодо лібералізації візового режиму. (При цьому дуже хочеться сподіватися, що активність дипломатів і твердість депутатів не ослабнуть відразу ж після скасування віз для власників українських дипломатичних і службових паспортів, оскільки в цьому випадку роздратування решти населення, що, як і раніше, потерпатиме від Шенгена, тільки збільшиться.) Допомогти українським парламентаріям глибше усвідомити необхідність ратифікації угоди про реадмісію з ЄС, мабуть, зможе помітна допомога з боку Європейського Союзу і в облаштуванні українських кордонів (причому не тільки західних, і втішно, що цю необхідність почали усвідомлювати вже й самі європейці), і в будівництві, і в організації роботи таборів для нелегальних мігрантів, і виділення коштів на примусове виселення нелегалів з української території, і схиляння Росії до підписання угоди про реадмісію з Україною.

Ясна річ, суперпризом для нашої країни стало б сприяння з боку ЄС і в пом’якшенні залізобетонної позиції РФ, яка категорично заперечує проти демаркації українсько-російського кордону. Але на це розраховувати навряд чи варто, особливо враховуючи, що в самого офіційного Києва з цього приводу, здається, знову виник «плюралізм думок». Ще не встиг забутися недавній скандал, що спалахнув у журналістсько-дипломатичному середовищі після трактування одним з українських дипломатів демаркації як «розділяння народів» і «зведення бар’єрів між людьми», після чого МЗС був змушений ще раз чітко роз’яснити українську позицію («після завершення процесу делімітації почнеться процес демаркації»), а Президент на зустрічі послів публічно й жорстко відшпетив дипломата, котрий «працює незрозуміло на кого», як тиждень тому — знову непорозуміння. Численні представники європейських країн, утім, як і українці, присутні в Брюсселі на міжнародній конференції, присвяченій відносинам України та ЄС, неабияк здивувалися, коли у відповідь на запитання одного з західних учасників щодо перспектив демаркації українсько-російського кордону з вуст заступника глави адміністрації Президента України Анатолія Орла, котрий курирує в АПУ питання зовнішньої політики, знову зірвалися слова про якісь «перешкоди для контактів» і «чинники поділу», які дуже нагадують формулювання російської сторони.

Якщо ж говорити про негативні наслідки для України підписання з ЄС угоди про реадмісію, то вони, на думку експертів, не так й великі, як це здається на перший погляд. Фахівці стверджують, що для нашої країни, власне, взагалі мало що зміниться. Адже на територію нинішнього Євросоюзу з території України нелегальні мігранти можуть потрапити лише повітряним шляхом. В усіх інших випадках (під час перевезення вантажівками, товарними вагонами тощо) нелегали потрапляють на територію ЄС із території інших держав, більшість яких є кандидатами на членство в Євросоюз і має з ним угоди про реадмісію, відповідно до яких нелегали повертатимуться в ці держави. Ясна річ, сусідні з Україною країни-кандидати у свою чергу намагатимуться повернути нам нелегальних мігрантів, котрі проникли з нашої території, але річ у тому, що з Польщею, Угорщиною та Словаччиною Україна вже має або угоди про реадмісію, або положення про передачу осіб. І це включено в інші документи, тож тут, справді, мало що може змінитися.

А стосовно повітряного шляху, то, по-перше, ним користується дуже невеличкий відсоток нелегальних мігрантів. По-друге, із 10 січня ц.р. в Україні введено відповідальність авіаперевізників за транспортування нелегалів, що значно збільшить пильність авіакомпаній. По-третє, українська сторона вже намагається не приймати назад осіб третіх країн, доказом нелегального проникнення котрих на територію інших держав із території України служить, приміром, знайдений у їхніх кишенях талончик на київський трамвай або вбрання з лейблом «made in Ukraine». Вагомим доказом повинна служити наявність української візи в паспорті нелегала.

Тішить вітчизняних фахівців і той факт, що останнім часом почала приносити плоди й робота з посольствами держав-джерел нелегальної міграції: приміром, своїх нелегалів почали забирати індійці й пакистанці. Ведуться переговори з проблем реадмісії з Узбекистаном і Туркменістаном. І навіть на російському напрямі вже є окремі позитивні зрушення: по-перше, якщо півроку тому російська сторона й чути нічого не хотіла про реадмісію, то сьогодні ця проблема вже стала предметом для обговорення, і по-друге, росіяни й без угоди почали помаленьку приймати назад нелегалів, котрих прогавили її правоохоронці та прикордонники.