ВИСТУП

Заступника Глави Адміністрації Президента України, Керівника Головного управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента України Анатолія ОРЛА під час міжнародної конференції

"Відносини Україна - ЄС після наступної хвилі розширення ЄС”

на тему: Виклики розширення ЄС: точка зору майбутнього сусіда (м. Брюссель, 11 березня 2002 року)

Ваші високоповажності!

Шановні пані і панове!

Для мене є честю і приємністю виступити на сьогоднішній конференції, присвяченій важливій проблемі відносин Україна - ЄС у контексті розширення.

Виступи попередніх доповідачів дали нам чимало матеріалу для роздумів. А оскільки в нас попереду ще жвава дискусія, буду гранично стислим у своїй доповіді. До цього спонукає й відповідальність доповідача, який виступає останнім на цій сесії.

Наша конференція проходить у дуже відповідальний відрізок часу.

Європейський Союз наблизився до виконання амбітної програми внутрішнього оновлення. Найближчими роками будуть прийняті рішення, які кардинально змінять обличчя Європейського Союзу.

Інституційну реформу та розширення ЄС на схід Україна вважає найважливішими політичними процесами у сьогоднішній Європи. Вони є логічним виявом готовності європейських націй до об'єднання, до створення на континенті зони миру, стабільності та процвітання.

Але ці процеси викликають в нас набагато більше запитань, ніж дають відповідей на них.

Чи готовий ЄС і далі дотримуватись базового принципу, закладеного в Договорі ЄС - принципу відкритості для всіх європейських країн, які поважаються цінності ЄС та досягли відповідності копенгагенським критеріям?

Чи буде дотримуватися принцип залучення європейських країн до ЄС у міру того, наскільки ці країни будуть внутрішньо готові до цього? Наскільки міцними є воля та бажання ЄС продовжувати розширення?

Чи ж досвід нинішньої його хвилі відніме у багатьох політиків бажання продовжувати докладати зусиль для того, щоб європейський континент був єдиним?

Запитання на перший погляд прості, але відповідей на них поки немає.

Особливо, коли йдеться про Україну.

Хочу нагадати в контексті сьогоднішньої розмови, що на початку 90-х років минулого століття саме ідея повернення до європейського світу, від якого ми були штучно, несправедливо і не з власної провини відірвані, стала каталізатором розпаду Радянського Союзу - процесу, де Україна відіграла провідну роль.

Мені важко уявити, чи було б можливим взагалі розширення СС до західного кордону України, якби наша держава не здобула незалежність. Або якби Україна була державою з авторитарним, недемократичним режимом, а на нашій території зберігалися вогнища міжнаціональних чи міжрелігійних конфліктів.

Отже, у певному сенсі Європейський Союз завдячує Україні можливістю включити до своїх лав більшу частину держав Східної Європи.

За 10 років незалежності європейський вибір остаточно і незворотно став магістральним напрямом української зовнішньої політики. Євроінтеграційну стратегію покладено в основу нашої державотворчої роботи на наступні роки.

Проте доводиться констатувати, що визначення самим Євросоюзом місця України у Європі за цей час принципово не змінилося. Як і 10 років тому, наша Україна у сприйнятті ЄС залишається частиною сірого, аморфного "пострадянського простору".

Того самого простору, якого, до речі, вже давно не існує. Єдиним примарним символом якого залишаються саміти СНД, які давно вже перетворилися на протокольну формальність.

Такі регіони як Центральна Азія, Південний Кавказ набувають дедалі виразнішого обличчя, рухаючись у власній системі геополітичних і часових координат.

Події 11 вересня минулого року різко пришвидшили ці процеси.

За таких умов продовжувати розглядати Україну як частину пострадянського простору, як елемент "зовнішнього оточення" Євросоюзу -це, на мій погляд, позиція не вчорашнього, а позавчорашнього дня.

Альтернатива такому сприйняттю може бути тільки одна - недвозначне визнання європейської перспективи України, яка повинна логічно привести до повноправного входження до ЄС.

Таке перспективне бачення місця нашої держави у Європі майбутнього, на жаль, відсутнє.

Незважаючи на те, що Лакенська декларація чітко засвідчила: єдиним кордоном Європейського Союзу є демократія і права людини, Євросоюз відкритий лише для країн які дотримуються таких основних цінностей, як вільні вибори, повага до меншин і повага до верховенства закону.

Наше бачення майбутньої Європи повністю збігається з цим формулюванням.

Проте чомусь усі спроби України вести діалог з Євросоюзом на тему свого європейського майбутнього фактично перетворюються на "діалог глухих".

Яскравим свідченням відсутності стратегічних підходів з боку Євросоюзу до розвитку відносин з Україною на перспективу є питання мінімізації негативних наслідків розширення ЄС для нашої держави.

На жаль, для пересічного українця головним відчутним результатом розширення стає невпинне збільшення кількості країн, які змушені відгороджуватися від України візовими бар'єрами.

Парадоксом при цьому є те, що найбільш поспішають із введенням віз для українців саме ті країни, які знаходяться далеко не на вищому ступені готовності до членства в ЄС.

Звідси згортання прикордонної торгівлі, різке зменшення культурних, гуманітарних контактів, скорочення обсягів туризму.

Сьогодні тисячі українців та поляків забезпечують існування своїх сімей шляхом прикордонної торгівлі. Сліпе запровадження Євросоюзом жорсткого прикордонного режиму залишить їх напризволяще. Якщо перед поляками взамін українських ринків відкриваються ринки і праці, і товарів ЄС, то перед українцями така перспектива на даний момент відсутня.

Отже, в реальній політиці ЄС питання внутрішньої безпеки, абсолютно законне і зрозуміле, вирішується за рахунок фактичного скасування одного з головних досягнень посткомуністичної доби - свободи пересування і вільного руху людей.

Ми розуміємо позицію Єврокомісії, коли вона вимагає від країн-кандидатів та України посилення боротьби з нелегальною міграцією, контрабандою і організованою злочинністю.

І не розуміємо, як введення віз для простих українців може допомогти цій боротьбі. Чи буде безпечніше для громадян ЄС від того. що домогосподарка зі Львова не зможе поїхати до Перемишля в магазини? І чи буде затишно співробітникам Єврокомісії від того, що українець, переселений сталінським режимом з Польщі, не зможе відвідати могилу своїх батьків у Хелмі, де його родина мешкала століттями?

Чи зможе введення віз перешкодити тисячам нелегальних мігрантів з Азії і далі нелегально перетинати Україну і Польщу чи Словаччину? Чи стане візовий режим на перешкоді наркоділкам?

Думаю, що настав час спільними зусиллями боротися з реальним злом, а не карати невинних.

Досить суттєвими будуть негативні наслідки розширення ЄС для України у торговельно-економічній сфері. Вже сьогодні українські виробники втрачають традиційні ринки у країнах-кандидатах внаслідок їхньої переорієнтації на ринки ЄС.

Нові країни-члени будуть позбавлені можливості самостійно регулювати свій торговельний режим з Україною. У ряді випадків матиме місце збільшення рівня тарифного захисту ринків цих країн, зокрема, буде припинено дію угод про вільну торгівлю між Україною і державами Балтії. За експертними оцінками, скорочення українського експорту до цієї групи країн складатиме 15-20 відсотків.

Цілком можна передбачити і застосування новими країнами-членами практики антидемпінгових та спеціальних розслідувань щодо українського експорту, до яких охоче вдаються нинішні держави Євросоюзу. Експерти. зокрема, стверджують, що поширення на нових членів чинної Угоди між Україною та ЄС про торгівлю деякими сталеливарними виробами може призвести до щорічних втрат Україною близько 60 млн. дол.

Хотів би водночас підкреслити: переживши свого часу "залізну завісу", ми переживемо і завісу Шенгенську.

Але збитків зазнає не лише Україна.

Вже в наступному році доведеться рахувати втрати в економіці східних регіонів Польщі, які відчутно залежать від прикордонної торгівлі з Україною.

Навряд чи буде блискучим у цьому році курортний сезон у Болгарії.

Виникає питання: навіщо все це потрібно Європейському Союзу, який. принаймні, теоретично прагне до побудови єдиної Європи без розмежувальних ліній.

Україна запропонувала, на наш погляд, реальний вихід з ситуації, який враховував би і наші законні інтереси, і інтереси партнерів. Це - поширення на нашу державу елементів стратегії підготовки до членства в Євросоюзі.

Найкращим механізмом для цього вважаємо укладення з Євросоюзом угоди про асоціацію.

Поки ми чуємо переважно лише заперечення з боку ЄС реалізації цієї ідеї. Аргументи дуже прості: наявні внутрішні проблеми в Україні та невикористані резерви в існуючих інструментах співпраці.

Будучи цілком згодним і з тим, і з іншим, не можу проте, не поставити два запитання, на які я не знаходжу сьогодні відповідей.

По-перше, чим пояснити той факт, що, на відміну від України, країнам-кандидатам ЦСЄ асоційований статус був свого часу фактично подарований без будь-яких серйозних попередніх умов? Чи не є це виявом подвійних стандартів по відношенню до різних країн одного регіону?

По-друге, хіба шановний керівник уряду Німеччини Герхард Шрьодер виявив незнання українських реалій або відірвану від життя мрійливість, коли минулого листопада запропонував визначити часові рамки і механізми для набуття Україною асоційованого членства в Євросоюзі?

Мені приємно, що голос німецького лідера не став у Європі голосом вопіющого в пустині. Аналогічну думку незабаром висловили і ряд поважних політиків як в країнах ЄС, так і в державах-кандидатах.

Але загалом сприйняття Євросоюзом цієї ідеї йде повільно.

Дозволю собі висловити припущення: головною причиною цьому є не проблеми перехідного періоду в Україні. І не завантаженість ЄС поточними справами розширення та внутрішнього реформування.

Угода про асоціацію - це різкий і суттєвий перехід на одну сходинку угору від стратегії підтримки і співробітництва, яка втілюється на широкому географічному просторі від Молдови до Монголії і ні до чого серйозного не зобов'язує.

Це - початок стратегії реальної підготовки країни до повноправного членства, нехай і без визначення його часових рамок.

Це визнання того, що в житті ЄС наступить момент, коли українці разом з німцями, бельгійцями та іншими європейськими націями вирішуватимуть безліч спільних питань, що торкатимуть усіх сторін громадян: від розподілу соціальних фондів до положень європейської конституції.

З точки зору західного європейця, це момент, коли "вони стануть одними з нас".

І це лякає. Адже важко побороти у свідомості стереотип незримих кордонів "цивілізованої" Європи, що існували упродовж століть. І які. попри всі зміни останнього часу, домінують у людській свідомості.

Але вважаю, що краще сьогодні потурбуватися про потреби майбутнього, ніж поспіхом пристосовуватися до нових реалій, які з часом настирливо стукатимуть у наші двері.

Повністю погоджуюсь із наступним висновком Прем'єр-міністра Великої Британії Тоні Блера: 'без уявлення майбутнього і підготовки до нього, сьогоднішні лідери швидко стають людьми вчорашнього, чіпляючись за застарілі припущення й забуті кліше'.

Відсутність стратегічної картини зближення України з ЄС вже сьогодні суттєво позначається на якості наших відносин.

Бодай вже всі і в Києві, і в столицях ЄС, згодні з тим, що програма допомоги ТАСІС працює малоефективно й невідповідно до реальних потреб. Мені, як і решті моїх співвітчизників, важко зрозуміти, що заважає поширити на Україну дію відповідних програм, які довели свою ефективність у країнах-кандидатах.

Але ж це означатиме початок застосування до України моделей стратегії підготовки до членства - порушення незримого ментального табу, накладеного невідомо ким і навіщо!

Широко відомо також, який позитивний вплив на поведінку інвесторів у країнах Центрально-Східної Європи має сама по собі перспектива членства цих держав у ЄС.

Україна досі позбавлена такого міцного стимулюючого чинника.

І це при тому, що українська економіка вже два роки поспіль зазнає рекордних темпів зростання. Аналітики банку "Джі Пі Морган" стверджують, що сьогодні інвестиції найкраще окупаються саме в Україні.

Нарешті, відсутність європейської перспективи - кажу про це відверто -відчутно зменшує довіру населення України до проголошеного її керівництвом курсу на європейську інтеграцію.

Адже, не бачачи реальної цілі перед собою, важко зрозуміти, навіщо виконувати численні вимоги, які ставлять перед нами європейські партнери у різних сферах. А в ряді випадків - і серйозно поступатися для цього власними національними інтересами.

Додамо сюди ж невиконання обіцянок згідно з Оттавським меморандумом щодо закриття ЧАЕС, відмову із суто політичних міркувань від українського транспортного літака АН-70, нарешті, побудову візових бар'єрів між Україною й її сусідами, про що я казав вище.

Із цих об'єктивних фактів, як із мозаїки, складається певний стереотип, який посилює у суспільстві настрої розчарування.

Українська громадськість все частіше ставить перед владою цілком слушне запитання: чи не є марними жертви, принесені заради нашого наближення до Європи, де Україну, можливо, ніхто й не чекає.

Парадоксальність цієї ситуації посилюється ще й тим, що у відносинах України з її іншим стратегічним партнером - Росією домінують сьогодні цілком позитивні тенденції.

Ми відчуваємо, як нам здається, щире прагнення російського керівництва вести з Україною діалог мовою рівноправності, партнерства і врахування законних інтересів одне одного. Свідченням цьому є поступове врегулювання спірних питань, які рік за роком буквально отруювали міждержавні відносини.

Ми добре розуміємо, що з російського боку за цим стоїть політика захисту власних інтересів. Але, і я хочу це підкреслити, - адміністрація Путіна робить це виважено, компромісне, всіляко намагаючись не зашкодити іміджу Росії в нашій державі.

І це приносить певні результати.

Мені дуже хотілося б, щоб політика Євросоюзу також сприяла динамічному зростанню кількості прихильників європейського вибору в моїй державі.

Підсумовуючи сказане, хочу зазначити: сьогодні і Україна, і Європейський Союз, як ніколи раніше, потребують довіри одне до одного.

А також вміння побудувати взаємини, дивлячись не на скороминаючі реалії сьогодення, які нас багато в чому роз'єднують, а на перспективи майбутнього, яке нас обов'язково зблизить.

У повсякденному житті ми вибираємо собі друзів, які міцно вірять в нас.

Це не означає, що вони готові сприймати нас без будь-якої критики.

Але справжній друг завжди може вдивитися вглиб крізь наше зовнішнє "я" і побачити нашу внутрішню особистість, здатну розвинутися і принести з плином часу видимі всім плоди.

Виступаючи у Карлтонському університеті в Оттаві наприкінці минулого року, прем'єр-міністр Бельгії Гі Верхофстадт наступними словами охарактеризував сучасний Європейський Союз: "Будівля, що сьогодні стоїть, є досить вражаючою, хоча й доволі невпорядкованою і зовсім не є красою. Вічно нетерпеливим англосаксонцям вона дуже нагадує візантійський палац. Але для нас, західних європейців, які дуже добре пам'ятають, звідки ми починали, вона є чимось на кшталт собору, святині для надій, які ми знову знаходимо".

Ми, українці, віримо в європейське покликання своєї держави так само міцно і віддано, як Європейський Союз вірить у власне майбутнє.

Щиро бажаю, щоб ця наша віра стала нарешті взаємною.

Дякую за увагу.