ВИСТУП
Міністра закордонних справ України А.М.Зленка на конференції Інституту "Схід-Захід"
"Європейський дім - дім України"

(Київ, 27 квітня 2002 року)

Шановний пане Голово,
Шановні учасники конференції,
Пані і панове,

Хотів би насамперед подякувати організаторам цієї конференції та привітати її гостей у весняному квітучому Києві.

Колись відомий британський журналіст Фред Аллен казав жартома: "Міжнародна конференція - це зібрання важливих людей, які поодинці не можуть нічого зробити, але зібравшись разом, вони можуть прийняти резолюцію про те, що нічого зробити справді неможливо".

Будемо відверті: в результаті далеко не кожної дискусії народжується раціональне зерно.

Мені б дуже не хотілося, щоб наша конференція була одним з таких зібрань.

Я далекий від того, щоб очікувати від сьогоднішньої зустрічі конкретних політичних рішень, але безумовним успіхом буде вже те, якщо ми зможемо вислухати, а головне - почути один одного.

Сьогодні в Європі накопичилося надто багато питань без відповіді, щоб витрачати час на порожню політичну риторику, яка врешті-решт веде не до зближення, а до подальшого розмежування.

Одним з таких ключових питань є майбутнє України в контексті європейської інтеграції.

Напередодні першої хвилі розширення ЄС воно стає все більш актуальним, хоча й не завжди і не всюди отримує однозначні відповіді.

Це питання навіть формулюється по-різному по різні сторони нинішніх кордонів ЄС.

З одного боку Україна говорить про своє прагнення отримати перспективу членства в Європейському Союзі.

Натомість в самому Євросоюзі розмірковують над тим, як підтримати Україну на шляху реформ, не обіцяючи їй при цьому перспективу стати членом ЄС.

Ситуація іноді нагадує відому дитячу гру: "так" і "ні" не казати, чорного і білого не обирати. З тією лише різницею, що в даному випадку в ролі табу виступає питання членства України в ЄС.

За десять років незалежного існування українці чули досить багато формулювань на зразок (цитую): "Україна повинна отримати можливість мати в майбутньому шанс стати європейською державою".

Такі фрази свідчать про майстерне володіння дипломатичною риторикою.

Але, на жаль, не дають Україні реальної перспективи.

Саме тому ми з особливою повагою ставимося до тих європейських політиків, які вже зараз намагаються мислити ширше, зазирнути далі, більш реально оцінити ситуацію, відкинувши ті стереотипи, які поки що існують по відношенню до України.

Прикладів можна навести чимало.

Так було, коли Швеція, підтримана Австрією, виступила ініціатором запрошення України на Європейську конференцію.

Так було, коли Німеччина та Італія порушили табу і підтримали ідею асоційованого членства України в ЄС.

Нарешті, це відбувається зараз, коли Велика Британія найбільш послідовно говорить про те, що Україна не повинна залишитися поза рамками європейської інтеграції.

Разом з тим, в Європі продовжують звучати побоювання і застереження щодо України як можливого майбутнього члена ЄС.

Ми готові сприймати ці застереження, якщо йдеться про конструктивну критику на нашу адресу.

Проте ми не сприймаємо і не можемо сприйняти застереження, якими Україну апріорі позбавляють її місця у новій Європі.

На мою думку, багато застережень і непорозумінь викликані суто психологічними причинами.

Відносини України та Європи схожі на стосунки двох родичів, які протягом багатьох років були розлучені та навіть мали досить віддалене уявлення один про одного.

І ось вони зустрілися. Але відчуженість, яка формувалася десятиріччями, якщо не сторіччями, не зникає за один день.

Мине не один рік, поки Україна і ЄС справді перетворяться на єдину родину. Проте це обов'язково відбудеться. В цьому я не маю жодних сумнівів.

Те, що Україна є справді європейською державою - як з історичної, так і з географічної точок зору, гадаю, не потрібно доводити.

Проте, як каже Джордж Робертсон, географія та історія вже давно не визначають долю націй.

Її визначають насамперед економічний прогрес держави та успіхи на шляху політичних трансформацій.

Тому ми, українці, переконані, що наша доля - в наших руках. І лише ми самі можемо і повинні зробити все для того, щоб подолати песимізм щодо майбутнього України. Саме наші успіхи мають розтопити лід відчуженості з боку Брюсселя.

Проблема песимістів у всі часи полягала в тому, що вони не здатні абстрагуватися від стереотипів.

Україна ними досі сприймається як острів на карті Європи, який живе виключно своїми проблемами, здебільшого успадкованими від Радянського Союзу, а тому мало зрозумілими для пересічного європейця.

При цьому не враховується те, що Україна - не острів, а європейська нація, яка хоча й довго перебувала в ізоляції від Європи, але не забула про своє європейське походження.

Європейський дім - це і дім України. Вона прагне повернутися в нього.

Ще одна річ, якої не бачать скептики: Україна - це молода держава, яка перебуває в процесі постійної трансформації та динамічного розвитку.

І напрям цього розвитку лише один - це Європа.

Переконливим свідченням цього стали останні парламентські вибори в нашій державі, на яких жодна велика політична сила не ставила під сумнів європейський вибір України.

Українські виборці у своїй переважній більшості віддали голоси за ті партії і тих кандидатів, які підтримують вступ держави в ЄС.

Що це, як не вотум довіри по відношенню до курсу на європейську інтеграцію, який послідовно втілюється Президентом України?

Що це, як не вагомий аргумент на користь її європейського майбутнього?

Часто доводиться чути: Україна надто далека від того, щоб відповідати критеріям членства в ЄС.

Так, ми визнаємо це.

І тому, звертаючись до Європи, ми не очікуємо від неї будь-яких конкретних зобов'язань.

На нинішньому етапі для нас принциповими є дві речі.

Перша - отримати від ЄС чіткий сигнал про політичну перспективу нашого членства. Зрозуміло, без фіксації будь-яких термінів чи умов. Адже ці терміни та умови залежать насамперед від нас самих.

Друга - не опинитися в ізоляції від ЄС після того, як його членами стануть наші безпосередні сусіди.

В цьому плані принципове значення має збереження прозорих кордонів з Польщею, Угорщиною, Словаччиною та іншими країнами, які ведуть переговори про вступ. Це питання не лише політичного престижу.

Це - питання економічного розвитку України, психологічної гармонії в суспільстві і, якщо хочете, історичної справедливості.

Не секрет, що активні контакти з нашими сусідами є ключовим аспектом розвитку України.

Спорудження так званої "паперової стіни" на східному кордоні ЄС означатиме ізоляцію України від динамічних процесів у країнах Центральної Європи.

Було б вищою мірою несправедливо, якби Європейський Союз будував своє майбутнє за рахунок співробітництва України із її партнерами в регіоні.

Не можу погодитися з тим, що створення нових розподільчих ліній є неминучим атрибутом розширення ЄС.

За останнє десятиріччя в Європейському Союзі пройшла успішне випробування цілком дієздатна модель взаємодії між країнами-членами і країнами- кандидатами.

Досить згадати про такі тандеми як Німеччина-Польща та Австрія-Угорщина.

Чому б не застосувати схожу модель відносин і прикордонного режиму у відносинах Польща-Україна після розширення ЄС?

Ми активно працюємо над тим, щоб виробити подібний механізм у рамках співробітництва між Україною та країнами Вишеградської групи.

Гадаю, що більшому порозумінню в контексті майбутнього розширення ЄС сприяло б проведення в Києві наступного року зустрічі на рівні міністрів держав-кандидатів на вступ в Євросоюз та України.

Цей форум міг би започаткувати механізм постійного діалогу з усіх питань, пов'язаних з подоланням негативних наслідків розширення ЄС.

Крім того, на мою думку, в Європейському Союзі назріла необхідність вироблення по відношенню до України реалістичної та справедливої стратегії, яка б залишала для неї відкритою перспективу членства.

Я радий, що над цим почали замислюватися не лише в Києві, а й в деяких інших європейських столицях.

Про це свідчать, зокрема, результати чергового засідання Ради Міністрів ЄС, яка відбулася 15 квітня в Люксембурзі.

На ній було досягнуто домовленості про підготовку нової концепції відносин стосовно України, Білорусі та Молдови.

Реакція в Україні на це рішення була, як відомо, досить неоднозначною.

З одного боку, викликає задоволення, що Європейський Союз відчуває потребу у змінах.

З іншого - важко собі уявити, як по відношенню до таких різних країн, до країн з такими різними зовнішньополітичними прагненнями, як Україна, Білорусь і Молдова, може бути застосована єдина концепція.

Сподіваюся, що пакетне рішення тут не буде застосоване.

Хоча б тому, що воно є просто нереальним.

В цілому ж, ми вітаємо Люксембурзькі рішення Європейського Союзу. По-перше, це реальна можливість виробити нову модель прикордонного режиму, прийнятну як для України, так і для ЄС після першої хвилі розширення.

По-друге, це ознака того, що Україна визнається Європейським Союзом як один із важливих суб'єктів європейської політики, як складова частина нової Європи.

І по-третє, якщо вибирати між мовчанкою щодо перспектив наших відносин і діалогом, то ми обираємо діалог. Навіть якщо він починається не зовсім так, як нам би цього хотілося.

Пані та панове!

Європейський Союз давно вже переріс рівень регіональної організації чи клубу заможних демократичних держав Західної Європи.

Сьогоднішній ЄС - це по суті вища ліга європейської політики.

Якщо правила гри тут справді мають прозорий, справедливий та чесний характер, то ця ліга має бути відкритою для будь-якої європейської держави, що відповідає певним критеріям.

Закрити її для України - означало б позбавити зовнішньополітичної перспективи другу за розмірами європейську країну, яка сьогодні має найвищі показники економічного зростання на континенті.

Такий підхід не лише завдав би важкого удару по українській незалежності.

Це була б серйозна помилка для всієї Європи.

Саме тому ми так наполегливо говоримо про те, що становлення України як європейської держави повинно мати кінцеву мету.

І ця мета повинна бути визначена спільно з Європейським Союзом вже зараз.

Йдеться не про те, щоб, як прийнято казати, "отримати можливість мати у майбутньому шанс.".

Йдеться про конкретний орієнтир, на який Україна має спрямувати свої зусилля вже зараз.

Ви знаєте, що у 2003 році завершиться дія Спільної стратегії ЄС щодо України.

Вже сьогодні потрібно думати над тим, який документ прийде їй на зміну.

На нашу думку, нова стратегія повинна базуватися не на принципі партнерства, а на принципі асоціації, причому асоціації європейського типу.

Я радий, що з цього приводу у нас щойно досягнуто взаєморозуміння з Грецією.

Адже саме Афінам, очевидно, доведеться готувати проект цього документу як країни, що головуватиме в ЄС з 1 січня 2003 року.

Ми усвідомлюємо необхідність повномасштабного взаємного виконання положень УПС і готові до цього.

Але, на жаль, ця угода не дає відповіді на принципові для нас питання перспективного характеру, про які йшлося вище.

Розширення ЄС, поза всяким сумнівом, є однією з найбільших трансформацій в історії європейського континенту.

А європейське єднання - це, мабуть, один з найбільш масштабних політичних проектів в історії людства.

Вже одна ця обставина змушує ставитися до будь-яких кроків та заяв щодо кордонів майбутньої Європи з особливою обережністю.

Разом з тим, ми пам'ятаємо, як одинадцять років тому, після розпаду соціалістичного табору, аналогічні аргументи, які звучать сьогодні по відношенню до України, висувалися на адресу Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини та інших держав.

Переді мною один цікавий архівний документ, датований березнем 1991 року, повторюю 1991 року.

Щойно розпався соціалістичний табір. Радянський Союз доживає останні місяці. У чеському місті Штіржин проходять консультації керівників департаментів планування МЗС ряду країн Європи і Північної Америки, на які запросили і представника УРСР.

Дозволю собі зацитувати звіт про цю зустріч:

"Представники країн ЄС радили представникам Центральної та Східної Європи налагоджувати торгівлю між собою та відновлювати її з СРСР. Вони радили також не покладати надій на вступ в ЄС. По-перше, за їх словами, вже є черга претендентів - Швеція, Австрія, Норвегія, Мальта. По-друге, у країн Сходу Європи бракує відповідної інфраструктури та економічного рівня для участі в Європі без кордонів - їхня економіка впала б в ЄС на другий день, як впала економіка НДР в об'єднаній Німеччині. Мине принаймні 50 років, поки Польща, ЧСФР, Угорщина досягнуть західного рівня життя". Кінець цитати.

Я щиро радий за наших друзів в Центральній Європі, що вони не послухалися тоді порад своїх більш досвідчених, заможних і сильних партнерів.

Я повністю згоден з тими, хто говорить, що без України європейська інтеграція буде незавершеною.

Це буде речення, автор якого забув поставити в кінці крапку.

Сподіваюся, що автори об'єднаної Європи достатньо володіють політичною пунктуацією, щоб не припускатися таких елементарних помилок.

Шановні друзі!

Європа - континент невеличкий, де все взаємопов’язано.

У цьому ми могли переконатися кілька тижнів тому, коли в Німеччині грабіжники банку захопили заручників. За лічені години вони перетнули кілька країн, і вже наступного дня з'явилися на території України, намагаючись отримати можливість спокійно прямувати далі.

Вся Європа спостерігала за тим, як рівненський генерал міліції з характерним прізвищем Француз вів переговори про звільнення заручниці.

Того дня Україна в черговий раз виявилася останнім європейським форпостом.

І, зауважте, форпостом надійним.

Реальне життя нерідко може в досить несподіваному ракурсі висвітлити проблему, над якою політики ламають голову не один рік.

Наведений приклад свідчить про те, що всі ми, незважаючи на рівень формалізації свого європейського статусу, живемо і будемо жити на одному континенті.

Сподіватися на те, що хтось від когось може відгородитися парканом і цим усі проблеми будуть вирішені - ілюзія.

Всі ми тісно пов'язані один з одним. А тому найкращий спосіб бути готовим до вирішення проблем - це завершити будівництво нашого європейського дому, давши можливість жити у ньому всім європейцям, які до цього готові і які до цього прагнуть.

Європейська інтеграція почалася свого часу з того, що Конрад Аденауер, Шарль де Голль та інші великі європейці повірили в те, що Європа може змінитися, ставши більш справедливою і мирною.

Європейська інтеграція отримала своє продовження, коли Гельмут Коль і Франсуа Міттеран повірили в те, що східні європейці впораються зі своїми домашніми завданнями скоріше, ніж за 50 років.

Європейська інтеграція знайде своє логічне завершення, коли політичні нащадки Аденауера, де Голля і Міттерана повірять в Україну як невід'ємної частини нової Європи.

Дякую за увагу.