Сусідiв не вибирають

Чи зможуть українці їздити до країн ЄС без обмежень?

Сергій СОЛОДКИЙ, “День”
№116 10.07.2003 “День”

У перспективі українці зможуть подорожувати просторами країн Європейського Союзу без оформлення віз. Так у інтерв’ю Бі-Бі-Сі заявив комісар Європейської Комісії з питань розширення ЄС Гюнтер Ферхойген. “Я не виключаю, що у перспективі — близькій чи далекій — дійде до вільного пересування громадян країн- сусідів, які подорожують в межах ЄС. Але це повністю залежить від того, чи виконуватимуться пов’язані з цим умови”, — заявив Ферхойген. Треба визнати, що в МЗС України ця заява великого оптимізму не викликала. Щоправда, українські дипломати звертають увагу на те, що Ферхойген заявив про своє зацікавлення побувати в Україні з візитом — проте якісь висновки щодо змін акцентів робити явно рано.

Ті, хто має змогу поїхати за кордон, вочевидь, не раз відчували на собі весь тягар неприємної процедури подачі різнопланових документів, неодноразових оббивань порогів консульств для отримання візи. Найбільш суворими правилами в’їзду славиться Шенгенська зона, яка охоплює одинадцять держав ЄС з нинішніх п’ятнадцяти. Нарікання українських громадян на “сервіс” європейських консульських службовців при цьому ніколи не знаходили у брюссельських дипломатів особливого розуміння. Тема лібералізації з поступовим скасуванням візового режиму з його часом явно надуманими обмеженнями ніколи не була на порядку денному конкретних переговорів між Україною і ЄС.

Першим проривом у цьому плані стало оприлюднення Європейською Комісією на початку березня цього року комунікації — програмного документа — під назвою “Ширша Європа — нове сусідство: нова формула відносин зі східними та південними сусідами”. Документ, поданий до широкого обговорення, містив у собі багато елементів співробітництва, які дозволяли говорити, що ЄС пропонує “новим сусідам” — Україні, Білорусі, Молдові — майже все, окрім самого членства. Йшлося в комунікації і про реалізацію основоположного для ЄС принципу “чотирьох свобод” — свободи руху людей, товарів, капіталів і послуг. Цей пункт мав би означати відмову ЄС від візових бар’єрів. Однак в опозицію до впровадження такої норми стали мало не більшість держав ЄС.

Можливо тому заява Гюнтера Ферхойгена містить і великий сумнів: “чи можливо це здійснити з будь-якою країною у найближчому майбутньому, сказати складно. Ми вже зробили відповідну пропозицію Росії, яка передбачає початок розмов на цю тему. Але це ще не означає, що це вдасться реалізувати”. Російський президент, до речі, вже не раз закликав ЄС до скасування візового режиму для своїх співгромадян. Якщо у випадку Росії ЄС демонструє готовність обговорити це питання, Путін і президент Європейської Комісії Проді навіть ухвалили відповідну заяву, то Київ залишається на периферії інтересу ЄС для ведення аналогічного діалогу. Україну зараховано до так званого “чорного списку” держав, кордони яких не достатньо захищені для контролю за контрабандою, нелегальною міграцією. В ЄС погодилися лише вести переговори про облаштування українського кордону та про підготовку угоди про реадмісію (повернення нелегалів за рахунок тієї країни, з якої вони прибули). Тут варто наголосити на кількох моментах. Саме Україна була ініціатором переговорів щодо угоди про реадмісію з ЄС. Тим самим Київ сподівався на певні дивіденди з боку Брюсселя — зокрема безвізовий в’їзд у ЄС для власників дипломатичних паспортів в Україні і поступову лібералізацію візового режиму для громадян України. Поки що жодних рухів назустріч не зафіксовано.

Росія принципово не хоче вести переговори з Україною щодо підписання угоди про реадмісію, хоч саме з російської території до нас, а потім далі на Захід потрапляє найбільше нелегалів. Виходить досить дивна ситуація: переговори про безвізовий режим розпочинаються з Москвою, а про зобов’язання (зокрема щодо реадмісії) — з Києвом. Після завершення другого раунду переговорів між Україною і ЄС із підготовки до підписання угоди про реадмісію, які відбулися в Брюсселі 19—20 червня, українські дипломати зважилися висунути власну умову. Вони офіційно підкреслили, що підписання цього документа є комплексним питанням, яке стосується не лише України і ЄС, але й Росії та Білорусі. Держсекретар МЗС України Олександр Чалий не раз говорив про пропозицію України запровадити так званий “спільний реадмісійний простір”. Реалізація цієї ідеї, можливо, стимулювала б прикордонні служби до більш пильного контролю над кордонами. З іншого боку, тема нелегальної міграції, боротьбу з якою ЄС вважає одним з головних пріоритетів, виглядає дещо неадекватною ситуації: не українці, росіяни, білоруси становлять більшість тих нелегалів, що “прориваються” до країн Заходу.

Водночас росіяни стверджують, що після проголошення декларації Путін—Проді про початок діалогу щодо безвізового режиму процедури видачі віз посольствами країн ЄС стали ще жорсткішими. Дипломати також нагадують про те, що у випадку Росії йдеться не лише про демонстративні “подвійні підходи” з боку ЄС, але й про те, що декларовано лише наміри обговорити проблему без усяких гарантій її вирішення.

В українських дипломатичних колах вважають, що заява комісара Ферхойгена віддає риторикою двохрічної давності. Окрім того, всі рішення в ЄС приймаються консенсусом, а про досягнення консенсусу до того, як десять країн стануть новими членами ЄС (у травні наступного року), без ухвалення Конституції Європи і обрання нового Європарламенту, говорити неможливо. В МЗС України також, м’яко кажучи, не радіють з того, що після дискусії з документа “Ширша Європа — нове сусідство” якимось чином “випали” вельми позитивні елементи, які стосуються не тільки свободи пересування через кордони. Так, у новій редакції концепції “східної політики” ЄС уже не йдеться про залучення до проектів в Україні Європейського інвестиційного банку, вже не планується жодний перегляд інтрументів технічної допомоги, не йдеться про доступ до внутрішніх ринків ЄС. Таким чином, кажуть у Києві, з документа, який спочатку був сприйнятий не без стриманого оптимізму, вихолощується його зміст.

Комісар Ферхойген, до речі, очікує, що приєднання Польщі до ЄС у травні наступного року та запровадження у жовтні Варшавою віз для громадян України не створить відчуття “відчуженості” в українців. Він наголосив, що “цей новий кордон не має впливати на економічний обмін та людські стосунки. ЄС готовий до того, щоб разом із Польщею поміркувати над розробкою та фінансуванням програми щодо перетину кордону”. Як можна не почувати себе “відчуженими” за наявності візового режиму — незрозуміло.

Центральноєвропейський “ремонт”

Нові можливості євроінтеграційної стратегії України

Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, радник Президента України, директор Національного інституту стратегічних досліджень
№116 10.07.2003 “День”

У геополітичній стратегії України утверджуються нові можливості: у якості одного із принципових стратегічних напрямів виокремлюється поглиблення економічного та політичного співробітництва з майбутніми новими членами ЄС, насамперед — з країнами Центральної Європи (ЦЄ), що утворюють так звану Балтійсько-Чорноморську вісь. Було б елементарним спрощенням, якби ми спробували обмежити причини відповідної ситуації суто кон’юнктурними чинниками — різким (непередбачуваним раніше) посиленням позицій країн ЦЄ, що відбулося під час іракської кризи, або ж рішенням України про направлення військової бригади до польського сектора повоєнної стабілізації. Я не заперечую значимість зазначеного. Але у дійсності йдеться про причини більш фундаментального порядку, про особливу місію, яку можуть відіграти після остаточного набуття членства в ЄС країни ЦЄ і насамперед Польща в реалізації нашого найвизначальнішого пріоритету, — євроінтеграційної стратегії нашої держави. Можна прогнозувати ситуацію, за якої майбутнє наших відносин з ЄС все більшою, а можливо, й визначальною мірою залежатиме від рівня відносин з країнами ЦЄ, які (як це можна очікувати) після травня 2004 р. переберуть на себе функцію головного суб’єкта східної політики Євросоюзу. Україна стане одним із об’єктів цієї політики і, власне, від нашої позиції у цій взаємозалежності визначатиметься відповідна перспектива. Власне, заява Єврокомісії (березень, 2003 р.) “Розширена Європа — сусідство: новий вимір наших відносин із східними і південними сусідами” має відповідний підтекст, зводиться значною мірою до вказаної логіки.

ІДЕОЛОГІЯ — “ЄС ПЛЮС”

Насамперед про так звані суперечності розширення ЄС та негативний вплив цього процесу на нашу державу, про що час від часу і сьогодні нагадують урядові сановники. Фахівці Національного інституту стратегічних досліджень не поділяють таку думку. Навпаки, ми виходимо з того, що розширення ЄС відкриває для України нові перспективи та достатньо вагомі можливості поглиблення євроінтеграційної політики нашої держави. В результаті відповідного розширення Україна опиниться у статусі безпосереднього сусіда країн-членів Євросоюзу, що об’єктивно посилюватиме вплив ЄС на нашу державу, насамперед у політичній сфері. Йдеться про вплив Євросоюзу на процеси поглиблення демократії, забезпечення прав і свобод людини, зміцнення позицій ЗМІ, утвердження основних засад громадянського суспільства.

Маємо враховувати і геополітичні аспекти розширення ЄС, розглядати цей процес у контексті реалізації ідеї Великої Європи, об’єктивних трансформацій від однополярного та багатополярного світу. Мова йде про кроки у напрямі посилення геополітичної самодостатності Євросоюзу, відродження Європи як визнаного лідера світового цивілізаційного процесу. Міжнародна спільнота зацікавлена саме у такому векторі розвитку світового цивілізаційного процесу. Зазначена логіка цивілізаційних трансформацій відповідає національним інтересам і США. Лише недалекоглядні політики можуть цього не розуміти. Події в Іраку лише загострили цю проблему.

У той же час розширення ЄС у визначених параметрах до кінця не вирішує проблему європейської економічної самодостатності, не здатне суттєво зміцнити економічний потенціал Євросоюзу, який нині поступається економічному потенціалу США. При відповідному розширенні буде досягнуто виробництво, що рівнозначно нинішнім параметрам ВВП США. Однак, за оцінками експертів, у найближчі роки США можуть розраховувати на прискорення динаміки зростання більш швидкими темпами (у т.ч. і за рахунок пріоритетів НТП, технічного переоснащення військової галузі, створення нової системи ПРО, доступу до ключових сировинних глобальних джерел). У цьому контексті модернізована економіка України, як і інших держав-сусідів ЄС, може розглядатися як вагомий економічний потенціал, поетапна інтеграція якого в економічну систему ЄС може відіграти функцію критичної маси, що здатна забезпечити відповідні зміни у геополітичному становищі Європи.

Якщо розглядати розширення ЄС у такій площині, то стає зрозуміло, що наміри України щодо набуття у майбутньому повноправного членства у цій організації мають достатньо вагомі передумови. Це — процес, що передбачає не лише нашу, а й зворотну зацікавленість. ЄС такою ж мірою зацікавлений у цивілізованій демократичній України, як і Україна в ЄС. У перспективі така взаємна зацікавленість зростатиме. Для країн Західної Європи необхідний час, щоб осмислити цю залежність. У такій ситуації головне для нас — постійно доводити світовій спільноті свою послідовність у обраному курсі, в утвердженні демократичних засад суспільства, принципів верховенства закону і права, соціально спрямованої ринкової економіки.

Водночас потрібно виявляти політичну витримку і розуміння складності процесу розширення ЄС, усвідомлювати те, що цей процес не може штучно форсуватися. Країнам Центральної Європи, які на старті інтеграційних процесів мали порівняно з Україною відчутні переваги, знадобилося майже 15 років, щоб здійснити складні системні, іноді непопулярні реформи і таким чином наблизитися до європейських стандартів. Ці реформи вимагали не лише політичної волі від керівників країн-кандидатів, а й значних зусиль всього суспільства. Українське суспільство поки що не піднялося до такого рівня трансформаційних процесів. Потрібен час. Потрібна наполеглива копітка робота і насамперед політична консолідація суспільства.

У зазначеному контексті позиція Єврокомісії щодо відносин між розширеним Євросоюзом та сусідніми країнами, у т.ч. й Україною, не може розглядатися як акт розмежування, спорудження нової Берлінської стіни чи утвердження т.зв. “сірої зони”. Насправді йдеться про протилежне, про формування ідеології Великої Європи, намагання визначити економічне і політичне підґрунтя більш широкої (порівняно з ЄС) європейської інтеграційної зони. Мова йде про утворення у перспективі спільного європейського економічного простору за принципом концентричних кіл з різнорівневими ступенями інтеграції, де сусідні країни розглядатимуться не як антиподи, а реальні діючі суб’єкти відповідного утворення. З огляду на це можна стверджувати, що Велика Європа — це не ідеологія розлучення. Це ідеологія “ЄС плюс” — Євросоюз плюс зона менш поглибленої інтеграції. У цій зоні, крім нас та інших держав, може виявитися і Росія. Такий процес є винятково сприятливим у геополітичному вимірі для України. Березневий документ Єврокомісії про розширений Євросоюз має розглядатися у зазначеному контексті. У ньому йдеться не про інструментарій “відгородження” розширеного ЄС від сусідніх країн, а навпаки — про механізми активної співпраці з країнами, що не є членами Євросоюзу.

ВІСЬ США — ПОЛЬЩА — УКРАЇНА

Зроблені у вступній частині цієї публікації акценти на особливій місії, яку можуть відіграти країни ЦЄ у реалізації євроінтеграційної стратегії України, мають важливі об’єктивні передумови. Вони стосуються декількох аспектів. Фахівці нашого Інституту виокремлюють насамперед проблему збереження (у зв’язку із набуттям членства в ЄС) специфічної ідентичності цих країн, які відіграли достатньо вагому роль у становленні загальноєвропейських цінностей і в той же час відрізняються особливою культурною спадщиною, традиціями та ментальністю, є близькими до відповідних цінностей українського народу.

Поняття “Центральна Європа” було знівельовано Другою світовою війною. Як зазначає професор Т.Кияк, “Центральна Європа була спресована до межі Берлінської стіни. Саме за цю територію та її асиміляцію велося протистояння між Радянським Союзом та Західною Європою”. Новітні перетворення в Європі докорінно змінили зазначену ситуацію, однак проблема відтворення специфічної ідентичності країн ЦЄ їх регіонального самоутвердження не зменшила своєї актуальності. У історичному розрізі ці проблеми є надзвичайно близькими до проблем європейської самоідентифікації українського народу, який на всіх етапах свого розвитку мав найбільш тісні зв’язки насамперед з країнами ЦЄ.

Поряд із зазначеним об’єктивним стимулом поглиблення інтеграційних процесів між країнами Центральної Європи та Україною є адекватність економічних перетворень. Йдеться про нагальність освоєння моделі інноваційного розвитку та запровадження на цій основі постіндустріальних систем виробництва, структурну перебудову АПК, соціалізацію економіки та подолання на цій основі глибокої диференціації доходів населення, забезпечення випереджаючих темпів зростання.

Потрібно враховувати й те, що відставання України від країн ЦЄ за показником ВВП на душу населення, розрахованому за паритетом купівельної спроможності, не є критичним. У 2001 році цей показник складав в Україні близько 4500 євро, а по 10 країнах-кандидатах на вступ в ЄС — 10,7 тис. євро, у т.ч. у Латвії — 7750, Литві — 8960, Естонії — 9240, Польщі — 9410 євро. В країнах-кандидатах другої хвилі відповідно: у Болгарії — 5710, Румунії — 5560, Туреччини — 5230 євро. З урахуванням “тіньового” сектору цей показник для України буде значно більший. Маємо враховувати і більш високі темпи зростання, які демонструє українська економіка в останні три роки (2000 — 2003 роки). В країнах “десятки” вони в середньорічному вимірі не перевищують 2,5%, у т.ч. у Польщі — 1,6%, Чехії — 2,7%, Угорщині — 3,5%. В Україні відповідне зростання склало 7,1%, за I півріччя 2003 року — 7,3%. До того ж в Україні більш стабільна валюта, менший рівень зовнішніх боргів, позитивне платіжне сальдо та значно менший бюджетний дефіцит.

Позначається і така обставина: країни Центральної Європи не мають відчутного потенціалу розширення торгівлі на Захід. Цей потенціал уже значною мірою вичерпано. Відповідно — зазначені країни прагнутимуть використати потенційну місткість українського ринку, яка достатньо велика. Можна передбачити й активізацію інвестиційного процесу — перенесення низки орієнтованих на експорт виробництв з території Чехії, Словаччини, Угорщини та Польщі на територію України з метою використання її конкурентних переваг, а також (що не менш важливо) виходу з-під дуже жорстких регуляторних вимог, які діють на території ЄС. Прикладом може слугувати Угорщина, яка вже тепер схильна розглядати Україну як стратегічну територію для виходу на ринки інших пострадянських країн. У цьому ж контексті конче важливим є поглиблення прикордонного співробітництва між нашими країнами.

Зазначені обставини визначають природну зацікавленість країн Центральної Європи у реалізації євроінтеграційної стратегії України, офіційну (публічну) підтримку цієї стратегії. Це створює об’єктивні передумови поглиблення субрегіональних інтеграційних процесів на рівні країн Центральної Європи за участю України. Не виключається можливість формалізації відповідних відносин, надання їм у відповідності з існуючою світовою практикою інституційно визначеної форми.

У реалізації цих процесів особливого значення набуває всебічне поглиблення стратегічного партнерства України з Польщею. Останнім часом ця країна набула принципово нового геополітичного статусу, перетворюється на одного з найсерйозніших європейських партнерів США, перебирає на себе роль своєрідного трансатлантичного інтегратора в Центральній та Східній Європі. Нині Польща опинилася у пікантній ситуації, коли війна в Іраку підняла цю країну на гребінь світової політики, але її політичні та економічні можливості далеко неадекватні цьому рівневі. Це зумовлює об’єктивну зацікавленість не лише української, а і польської сторони у поглибленні всебічного співробітництва між нашими країнами. “Зв’язка” США — Польща — Україна має бути ефективно використана для руху України до Європи. Існує реальна перспектива зміцнення такої “зв’язки”, її утвердження в стійку взаємозалежність геостратегічного значення, що має обов’язково враховуватися українською дипломатією.

У цьому контексті принципове значення має взаємна співпраця української та польської сторін у реалізації нафтотранспортного коридору Одеса-Броди і далі Гданськ, який розглядається політичними аналітиками як самий перспективний європейський економічний проект найближчого десятиріччя. Після того, як Польща отримала доступ до нафтових родовищ Іраку, геостратегічна значимість цього нафтопроводу суттєво зростає. Йдеться не лише про перспективи транспортування до Європи каспійської нафти, а й нафти близькосхідного регіону. Особливу роль у цьому може відіграти поглиблення економічного співробітництва України з Туреччиною. Суттєве зближення інтересів між нашими країнами, що відбулося останнім часом, наші спільні прагнення щодо європейської інтеграції утворюють вагомі передумови приєднання до відповідного проекту і Турецької сторони. Загалом різновекторна інтеграція України у загальноєвропейську систему транспортування нафти може стати одним з визначальних чинників обопільної зацікавленості у прискоренні євроінтеграційного процесу України.

У новій ситуації непересічне значення набуває ініціативна позиція України і щодо зміцнення позицій ГУУАМ та інтенсифікації взаємодії з країнами Центральної Азії та Кавказу, зокрема у розвитку міжнародних транспортно-комунікаційних мереж та освоєнні покладів вуглеводів Каспійського басейну. Поглиблення відповідного співробітництва повною мірою кореспондується з інтересами Євросоюзу. У цих та інших питаннях Україна може стати важливою зв’язуючою ланкою між Сходом і Заходом.

КРОКИ ДО НАТО

У контексті практичної реалізації завдань євроінтеграційного процесу потрібно розглядати й істотну активізацію євроатлантичного вектора зовнішньої політики України, його чітке спрямування на реформування військового потенціалу країни відповідно до європейських стандартів, на повномасштабну євроатлантичну інтеграцію. Йдеться про одну із локомотивних ланок нашої державної політики, яка стосується не лише перспектив нашої зовнішньої безпеки, а й філософії нашого майбутнього. Вступ до СОТ, з одного боку, і наші активні дії щодо набуття повноправного членства в НАТО, з іншого, — це сьогодні дві найбільш відпрацьовані позиції щодо утвердження європейської стратегії нашої держави. Зміцнення керівництва Міністерства оборони — одне із підтверджень цього висновку. Те, що робиться Україною у цих питаннях, засвідчує нову якість євроінтеграційного процесу — його перенесення з площини суто політичних обґрунтувань у сферу практичних рішень.

Прийняття у 2002 р. Радою національної безпеки і оборони політичного рішення щодо перспективи набуття Україною повноправного членства в НАТО стало переломним етапом у відносинах нашої держави з Альянсом. У цьому доленосному рішенні знайшло відображення глибоке усвідомлення того, що не лише членство України в НАТО, а й сам процес відповідної інтеграції сприятиме вирішенню низки важливих стратегічних завдань нашої держави, зокрема:

— забезпеченню гарантованого захисту національної безпеки України, її державного суверенітету;

— більш повній реалізації діючого науково-технічного потенціалу нашої держави, її прилученню до високих технологій, розвитку ВПК;

— сучасному облаштуванню державних кордонів України;

— позитивним структурним перебудовам українського суспільства, зміцненню демократії, утвердженню верховенства права, захисту прав людини;

— підвищенню міжнародного іміджу держави, її активному прилученню до геополітичних процесів, загальноєвропейської та колективної безпеки, зміцненню стабільності у Східноєвропейському та Чорноморському регіонах.

З урахуванням цих чинників процес євроатлантичної інтеграції розглядається політичним керівництво держави не лише як одна із проміжних ланок реалізації мети більш вищого порядку — завдань євроінтеграційної стратегії України, а й як ключовий ланцюг цієї стратегії. У цьому контексті враховується і досвід країн ЦЄ. Добре відомо, що шлях до ЄС цих країн пролягав через попереднє набуття членства в НАТО.

* * *

Розширення ЄС уже у визначених параметрах — приєднання до Євросоюзу спочатку десяти, потім — двох і далі — ще однієї країни може мати для України два альтернативні наслідки. З одного боку, утвердження між ЄС та країнами-сусідами (пострадянською Європою) границі остаточного розмежування. У цій ситуації Україна буде вимушена інтенсифікувати східний інтеграційний вектор. Інша альтернатива — активна і послідовна євроінтеграційна політика нашої держави, у якій основні акценти розставлятимуться на реалізації визначених Посланням Президента України стратегією “Європейський вибір” завдань внутрішніх перетворень, демократизації суспільства. Кожен реальний крок у відповідному напрямі сприятиме зростанню міжнародного іміджу нашої держави, а відтак — і її європейській привабливості.