Постафінські європейські шанси України

№73 22.04.2003 “День”

Віктор ЗАМ’ЯТІН, “День”

“Ми отримали все, на що очікували, і навіть більше”, – сказав держсекретар МЗС України Олександр Чалий у своєму вчорашньому коментарі щодо підсумків участі делегації на чолі з Президентом Леонідом Кучмою в засіданні Європейської Конференції в Афінах минулого тижня. Якщо виходити з формального підходу – то, за словами дипломата, у заключному документі саміту і у виступах представників різних країн Україна отримала підтвердження свого права на європейську інтеграцію, того, що ЄС буде відкритим для тих країн, які бажають до нього вступити і відповідають необхідним для цього Копенгагенським критеріям. Якщо виходити з мови символів і жестів, то ставлення до української делегації на Афінському саміті радикально відрізнялося від ситуації на саміті НАТО в Празі півроку тому – тоді, як відомо, гостей у залі розсаджували відповідно до французьких назв країн. Зараз, за словами Чалого, Президент України був у центрі спільної фотографії, а українське питання – одним з центральних в дискусії на саміті. Чалий відзначив два моменти – по-перше, у виступах ряду делегацій Україна визначалася як потенційний кандидат на вступ до ЄС. По- друге, за його словами, “Афіни зафіксували поразку тих зовнішніх і внутрішніх сил, які хотіли, щоб за результатами саміту було сформовано сигнал, що Україна не має права на європейську інтеграцію”. У деяких оцінках Афінський саміт уже розцінювався як прорив. Українська дипломатія сьогодні говорить, швидше, про успіх. В Україні і на Заході по-різному оцінюється те, що обговорювана в Афінах концепція “Ширшої Європи” не пов’язується безпосередньо з можливостями вступу “нових сусідів” ЄС – України, Білорусі, Молдови – до Союзу. Зокрема, в публікаціях західної преси вказується, що цим самим дано зрозуміти, що на ці країни розширення ЄС в перспективі не пошириться. В Києві розглядають цей момент як те, що концепція “ширшої Європи” визначає напрями співпраці. Які ще треба відстояти – адже, як уже говорилося, цілий ряд країн заперечує проти того, щоб на “нових сусідів” поширювалася свобода пересування громадян, що передбачається розробленою в Європейській Комісії концепцією.

Три головні проблеми, які сьогодні унеможливлюють чітко окреслені перспективи для України в розмові з ЄС, – ті ж самі, що й півроку тому. Це – внутрішні проблеми самого Євросоюзу, пов’язані з необхідністю його глибинних інституційних реформ заради ефективного функціонування в уже розширеному складі. Багато хто iз західних аналітиків давно мав сумніви, що ЄС без зайвого болю “проковтне”, наприклад, Польщу. Тепер ці проблеми посилюються у зв’язку з подіями навколо Іраку, коли, як з’ясувалося, виник поділ на “стару” і “нову Європу”. Серед аналітиків і політиків збільшилося число євроскептиків, тих, хто пропонує закінчити розширення Союзу з приєднанням Румунії і Болгарії. До скептиків, зокрема, як кажуть, належить і Йошка Фішер.

Нікуди не зник “російський фактор”. Досі немає жодного підтвердження того, що країни- члени ЄС готові розвивати з Україною фактично самостійний діалог, без огляду на відносини з Росією – хоча це на всіх рівнях публічно заперечується. Непрямо про наявність проблеми може свідчити хоча б те, що у пропозиціях, розроблених Польщею для вироблення “східного виміру” політики ЄС наприкінці минулого року, пропонується надати відносинам ЄС–Україна того ж рівня, що й відносинам ЄС–Росія.

Внутрішні проблеми самої України є чи не найголовнішим стримуючим фактором. З одного боку, Україні ще довго треба доводити, що вона розвивається за демократичним сценарієм, що вона здатна забезпечити внутрішню політичну стабільність і, передусім, стабільність уряду, що вона відповідає за взяті на себе зобов’язаня перед Радою Європи і перед НАТО, що вона ухвалює законодавство, яке дійсно робить її економіку ринковою і привабливою для інвестора.

ЄС поки що не засвідчив свого бажання надати Україні статус країни з ринковою економікою – що теж є проблемою. У Києві сподіваються, що цю проблему вдасться вирішити до саміту Україна–ЄС, запланованого на другу половину року.

З другого боку, самі українські дипломати оцінюють як великий ризик можливi кроки, які здатні поставити на питанні європейської інтеграції країни фінальну крапку.

У Києві говорять і про арсенал “секретної зброї”. Це – ті країни-кандидати, які після підписання Афінського трактату стали за п’ять хвилин членами і які готові підтримати Київ. Це – і досить несподіваний поворот у питанні угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС, яка морально застаріла ще до набуття нею чинності в 1998 р. Справа в тiм, що її тепер мають ратифікувати 10 нових країн-членів ЄС. Якщо до справи підійти раціонально і дуже зважено, питання можна було б поставити таким чином, що або угода без ратифікації втрачає сенс і юридичний зміст, або ж Київ має отримати якусь компенсацію за погіршення статусу своїх відносин з більшістю iз цих десяти країн-“неофітів”.

Існує шанс зіграти на боротьбі між двома тенденціями подальшого розвитку Європи – умовно кажучи, “поглибленням” європейської інтеграції і її “поширенням”. За умови вдало зробленої ставки можна виграти все, що в Києві хочуть бачити під статусом асоціації – про підтримку якої в Афінах заявив, зокрема, президент Франції Жак Ширак, і навіть більше.

З певного погляду, Афінський саміт можна було б розглядати як перший крок до прориву, який міг би статися ще вчора, і за більш сприятливих умов. Курс країни на європейську інтеграцію поки що не виглядає незворотнім, попри офіційні заяви, а стан його зовнішньої підтримки поки що свідчить, швидше, про давнє бажання Західної Європи тримати Україну водночас і не надто близько, і не надто далеко. Прориви можуть статися, коли будуть реалізовані перші декларації про наміри (газовий консорціум, трубопровід Одеса–Броди–Гданськ тощо), коли на підтримку України почнуть висловлюватися цілі країни і цілі фракції Європарламенту, коли в руках Києва будуть аргументи, з якими неможливо сперечатися.