Ральф Фюкс

Quo vadis, Европо?

ЕС між у лещатах між розширенням та поглибленням

Дискусія про можливий вступ Туреччини пожвавила та загострила питання про майбутній вигляд Європейського Союзу. Вже не йдеться у першу чергу про нюанси у стосунках між європейськими інституціями на різних рівнях, а про ключове питання – самоусвідомлення, форму та кордони ЕС: чи буде він більше нагадувати доволі вільний союз незалежних національних держав, чи союз держав із міцними спільними інституціями, а чи європейську федеративну державу німецького зразка? Яким чином забезпечуватиметься співучасть громадян у житті майбутньої Унії, де будуть проходити її географічні кордони і наскільки відкритими вони будуть по відношенню до сусідніх із ними регіонів?

Останнє десятиріччя пройшло під знаком поглиблення європейської інтеграції. Найбільш помітними результатами стали спільний внутрішній ринок, Євро, Хартія основних прав ЕС, яка була проголошена у грудні 2000 року. Наступним етапом на цьому шляху стане узгодження спільної європейської конституції, яка по-новому визначить цілі, правила та інституції європейської спільноти. Одночасно відбувалося і територіальне розширення ЕС: вже скріплений печаткою прийом 10 нових членів до 1 травня 2004 року є історичним каменем на шляху подолання політичного поділу на континенті.

Однак, територіальне поширення ЕС на цьому не завершиться: на 2007 рік передбачений вступ до ЕС Болгарії та Румунії; Туреччині світять “негайні” переговори про вступ, якщо керівники урядів ЕС у грудні 2004 року прийдуть до висновку, що Туреччина виконала необхідні політичні передумови – розвинула демократію, правову державу, гарантує дотримання прав людини та прав національних меншин. Стосовно Хорватії, Сербії, Чорногорії, Боснії, Македонії, як і для Косова, перспектива вступу до ЕС є найважливішим мотиваційним чинником, аби врешті відкинути націоналізм та перейти до демократії. Те саме стосується і Албанії. Що стосується України, то тут перспектива ще відкрита: важко собі уявити, що по Україні може і повинна проходити лінія поділу, коли приймають до ЕС Туреччину – Львів та Чернівці не менш європейські, ніж Стамбул чи Ізмір.

Через років 20 кількість членів ЕС зросте з теперішніх 15 до 33 або 35, при умові, що політика зростання буде провадитися і надалі. І зрештою, яким правом можна відмовити у членстві державам, які безсумнівно культурно та історично належать до Європи, які сьогодні ще знаходяться у передпокої ЕС, якщо вони прагнуть демократії та ринкового господарства? Теперішня хвиля розширення торує шлях, який в кінцевому рахунку приведе до загальноєвропейського Союзу від Атлантики до Чорного моря, від Північного Моря до Середземного. Сміховинним є проектування проблем, які пов’язані із утриманням та внутрішніми зв’язками Союзу, на Туреччину – хіба що піднести відмінність між християнством та ісламом до рівня вирішального критерію. Ця демаркаційна лінія не лише небезпечна, але й анахронічна. Вона не враховує секуляризації Західної Європи та ігнорує мусульманську міграцію. Вже сьогодні в ЕС живе більше 10 млн. мусульман. Вони давно належать до Європи, яка визначається не спільною релігією, а спільними політично-культурними цінностями та інституціями.

Наскільки неправильним було б прив’язувати небезпеку надмірного розширення ЕС до Туреччини, настільки ж обґрунтованим є питання, чи таке розширення не зашкодить його внутрішній конструкції та дієздатності. Розширення Союзу та поглиблення європейської інтеграції не утворюють гармонійної пари, тут є тенденція до конфлікту. Чим ширшими стають кордони, тим більшою стає економічна, соціальна та культурна диспропорція всередині Союзу. Конфлікти між державами-членами та регіонами поглибляться, ускладниться процес прийняття спільних політичних рішень. Відчуття “ми – громадяни ЕС” стане крихкішим, ніж сьогодні. Ідея “європейського державного народу” з більше як 30 націями є утопією без реальної бази. Тому багато що говорить за те, що шлях розширення ЕС приведе не до інтенсифікації, а до послаблення конструкту. Це дорога не до федеральної держави, а дорога до союзу держав.

Водночас глобалізація вимагає від європейських держав поглибленої економічної та політичної інтеграції, якщо вони хочуть утверджувати свою власну суспільну модель та відігравати самостійну роль на світовій арені. Якщо ЕС як Ціле не може виконувати це завдання, то природнім буде посилена диференціація всередині Союзу: альянси поглибленої кооперації між тими європейськими державами, які готові до цього і мають потрібні передумови. Це не має бути нове розмежування між центральною та маргінальною Європою, між членами ЕС першого і другого класу. Можна уявити собі також відкритий процес посиленої тематичної та регіональної інтеграції між різними державними групами всередині європейської спільноти. Так чи інакше процес розширення Союзу, який розпочався, у майбутньому приведе до формування різних рівнів та швидкості супранаціональної інтеграції. Грошова реформа була першим прикладом. Наступним буде реформа політики безпеки та оборони.

Ральф Фюкс - Голова правління Фонду ім. Гайнріха Бьолля