ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ — ЦЕ НАСАМПЕРЕД ЄВРОПЕЙСЬКИЙ РІВЕНЬ ЖИТТЯ

Дмитро МАРКОВСЬКИЙ

Дзеркало тижня № 23 (448) Субота, 21 - 27 Червня 2003 року

Свій намір вступити в Євросоюз наша країна задекларувала ще 1993 року в “Основних напрямах зовнішньої політики України”. На жаль, за десять років мало що змінилося: одні аргументовано — правда, тільки на словах — заявляють про бажання України стати повноправним членом ЄС; інші з не меншим запалом пояснюють, чому ми ніколи не будемо потрібні Європі; а треті... Треті просто мовчки перекладають наші євроінтеграційні прагнення в практичну площину, долаючи при цьому опір як перших, так і других.

Заперечувати неготовність, а то й небажання значної частини українського політичного й економічного бомонду грати за єдиними європейськими правилами було б просто нерозумно. Попри те, що понад 60% українців підтримують вступ України в ЄС. Але, як відомо, звертати увагу на побажання народу в нас звикли тільки в поодиноких випадках і лише коли це вигідно певним фінансово-політичним кланам, що живуть досі за якимись візантійсько-радянськими принципами.

“Ми дамо вам гроші на виконання тих чи інших проектів, тільки приведіть ваші економічні відносини до загальноєвропейських стандартів!” — мало не просять європейці. “Авжеж! — відповідаємо. — Ми ж — центр Європи! Як же! Ми ж... Усе зробимо!” — і знову чинимо по-своєму.

Як тут не згадати, зокрема, втрату кредиту ЄС на суму 90 млн. євро для врегулювання відносин в автомобілебудівній галузі. Нагадаю, у грудні 2002 року в Києві відбулося засідання Комітету зі співробітництва Україна—ЄС, на якому представники Євросоюзу вкотре порушили проблеми скасування пільг в автомобілебудуванні. І позаяк Україна не виконала цих вимог, ЄС призупинив виплату другого траншу кредиту на суму 42 млн. доларів.

Що характерно, як противники, так і прибічники євроінтеграції аргументували це невиконання “захистом національних інтересів”. Мовляв, не дамо душити нашу економіку й перешкоджати розвитку “єдиного національного виробника”. Під “єдиним” зазвичай мається на увазі ЗАТ “ЗАЗ” — недавно “АвтоЗАЗ-Daewoo”.

При цьому ніхто, правда, не взявся пояснити, що при створенні цього підприємства держава за рахунок платників податків погасила борги запорізького підприємства “АвтоЗАЗ” на суму майже 35 млн. доларів. Більше того, створила підприємству тепличні умови, звільнивши його від сплати ввізних мита й ПДВ, ПДВ з реалізації, акцизного збору, надавши також пільги з податку на прибуток. У результаті підприємство, що мало на момент створення виробничі потужності, які дозволяли випускати до 150 тис. автомобілів на рік, за п’ять років випустило близько 73 тис. авто, з яких 35% — автомобілі, що складаються великовузловим способом без сплати податків. Бюджет при цьому недоотримав приблизно 350 млн. грн. ввізного мита й ПДВ від ввезення машинокомплектів. Суму несплаченого акцизного збору загалом підрахувати дуже складно. Якщо при цьому врахувати, що виготовлені підприємством “Таврії” та “Славути” популярності в народі, м’яко кажучи, не зажили, доречно замислитися: про який “захист національного виробника” ми говоримо?

Зрештою, легкові автомобілі в Україні випускає не тільки “ЗАЗ”, а й ще кілька заводів. Чому в таких умовах економічні преференції одержує лише одне підприємство — взагалі незрозуміло. Хоча ні, усе зрозуміло, навіть абсолютно прозоро: потужне парламентське й урядове лобі робить усе можливе, щоб забезпечити тепличні умови роботи цьому “українському диву”.

Правда, недавно в інших українських автовиробників зажевріла надія на швидкі позитивні для них зміни. Наприкінці квітня Президент України доручив уряду в місячний термін розробити й подати на затвердження парламенту зміни до законів, що перешкоджають розвитку вітчизняного автомобілебудування, отже й вступу України в СОТ, як проміжному етапу на шляху євроінтеграції нашої країни. Зокрема йшлося про проект законів “Про внесення змін у закон України “Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні” та “Про внесення змін у Митний тариф України”. Запропоновані в цих законопроектах норми передбачають забезпечення однакових умов для всіх без винятку вітчизняних автовиробників і націлені на створення сприятливого клімату для розвитку автомобілебудування, підвищення експортного потенціалу країни й залучення нових інвестицій, зокрема й іноземних.

У свою чергу, прем’єр-міністр України Віктор Янукович недавно відвідав у Німеччині штаб-квартиру концерну “Фольксваген АГ”, де провів переговори з керівництвом концерну і був присутній під час підписання договору про співробітництво між “Фольксвагеном” та “Єврокаром”, українським підприємством із виробництва автомобілів, розміщеним у спеціальній економічній зоні “Закарпаття”. Тепер модельний ряд “Єврокару”, що випускав досі автомобілі “Шкода-Фабіа”, “Шкода-Октавіа” і “Шкода-Суперб”, розшириться за рахунок найпопулярніших моделей “Фольксвагена”, які складатимуть в Україні. До речі, перший український “Фольксваген” зійде з заводського конвеєра вже першого липня.

Згодом, виступаючи в українському парламенті з презентацією програми уряду, Віктор Янукович високо оцінив підписання такого договору про співробітництво як реальний приклад практичної євроінтеграції України. Як відомо, “Фольксваген” скрупульозно прораховує вкладення своїх грошей у ті чи інші підприємства, розміщені на території інших держав. Тим паче таких часом непередбачуваних, як наша. На ці розрахунки інколи йде весь рік. У випадку ж із “Єврокаром” рішення було прийнято за три тижні. Чому? А тому, що і саме підприємство, і керівництво нашої країни зуміли показати й довести “Фольксвагену” безпечність і перспективність вкладення коштів. Тобто готовність і відкритість до реальних кроків на шляху євроінтеграції, без виснажливих і безплідних дискусій про її необхідність із виторговуванням для себе якихось особливих умов. Адже, крім того, що “Єврокар” випускатиме недорогі автомобілі єврокласу, орієнтуючись на споживача, а не на максимально швидке набивання власних кишень, підприємство, на відміну від директивно призначеного “національного виробника”, сплачуватиме податки в бюджет, збільшуючи цим можливості соціальних видатків. А також створюватиме добре оплачувані робочі місця, що не менш важливо для України при нинішньому рівні безробіття.

Тішить і те, що такі приклади успішної реалізації євроінтеграційних устремлінь не поодинокі. Нові бізнесмени, люди справи, на відміну від “фахових політиків”, і досі по-радянському мислячого партійно-господарського апарату, більш гнучкі й динамічні у прийнятті рішень з єдиної причини — вони не виборюють владу, вони обстоюють ефективний розвиток власних підприємств, розширення частки присутності на ринку, зрештою — збільшення прибутків. Але прибутків не за рахунок “вибитих” пільг та монополізації ринку, а за рахунок максимального задоволення споживчого попиту, надання, а не нав’язування споживачеві бажаних товарів та послуг. Це — по-європейському. Адже євроінтеграція передбачає не наявність бравурних звітів про економічне зростання, а створення реального європейського рівня життя, нехай поки що й не одночасно в усій державі.

...Щодо мене особисто, то я віддав би перевагу поїздці в Європу у “Фольксвагені”. І, гадаю, я в цьому не самотній.