http://www.obozrevatel.com.ua/ukr 03.12.2003 

Ігор Слісаренко

Єврофіли versus єврокритики

Вже дещо нав'язла у зубах дискусія із заяложеною темою про перспективи вступу України в ЄС дозволяє класифікувати її учасників на групи в залежності від інтересів, становища в суспільстві, особистих комплексів тощо

Євроінтегратори, або євробюрократи — ті, хто займається справою просування України в Євросоюз за службовим обов’язком. Зрозуміло, передусім, це наші чільні урядовці, назви чиїх посад свідчать про саме такий обов’язок перед країною. А передусім перед Президентом, який дедалі більше цим переймається. Свідченням чого — останній Указ "Про заходи щодо підвищення ефективності зовнішньополітичної діяльності держави", яким Л.Кучма просто взяв і підпорядкував МЗС головному зовнішьнополітичному управлінню своєї адміністрації. Тепер міністерство має звітувати цій службі про "заходи щодо реалізації державної політики у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції". Головне завдання євроінтеграторів нині — це правильно і переконливо підготувати "нагору" службову довідку про те, наскільки успішно вони здійснюють оці "заходи щодо реалізації". Вітчизняні євробюрократи виморюють євробюрократів у Брюсселі в площині крючкотворства, шукають в європейських статутах і регламентах будь-яку шпаринку, аби за будь-якого опору протягти в офіційних документах бодай кілька слів якщо не про визнання, то хоч "взяття до уваги" намірів України у майбутньому вступити в ЄС. Євроінтегратори щиро радіють, коли таке вдається, і мають всі підстави говорити про "новий прорив", котрий без перебільшення коштує їм чимало зіпсованих нервів і крові. Широка громадськість, натомість, до таких "проривів" ставиться байдуже, бо завжди воліє, аби такий прорив у "світле майбутнє" можна було б помацати. Тим паче за обставин, коли останнім часом цю широку громадськість боляче вдарили по носу сторінкою із паспорту, на якому віднині мусять стояти польська та угорська візи.

Євробюрократи здатні вдаватися і до крайніх, але чисто вербальних дипломатичних заходів, що межують із погрозами та шантажем. Десь рік тому мені надзвичайно сподобалася делікатно висловлена тодішнім міністром Анатолієм Зленком погроза Заходові зірвати "іміграційну бомбу". Анатолій Максимович пояснив, що Україна — це не менше, ніж "східний форпост, який стабілізує Європу і, водночас, захищає її".

Міністр тоді розповів, що табори для переселених осіб вщент забиті нелегальними мігрантами, виявленими на українському кордоні, а за рахунок небагатого українського бюджету тисячі біженців з країн Азії та Африки відправляють додому. Одразу пригадалися і слова його попередника Геннадія Удовенка, який попереджав західноєвропейців у більш чорних фарбах, що станеться, коли Україна візьме та й відкриє нелегалам переходи на західних кордонах...

Часами така тактика діє, а часами ні. Передусім тільки-но мова заходить про гроші, конретні гроші. Україські євроінтегратори в уряді, схоже, не спромоглися вибити із Євросоюзу вагомої компенсації за збитки від розширення ЄС на схід. Як оголошено, внаслідок такого розширення український експорт в сусідні Польщу, Угорщину, Словаччину та країни Балтії зменшиться на 15-40 відсотків. Натомість голосно обіцяні з Брюсселя 20 мільйонів технічної допомоги, зрозуміло, не підсластять цю пілюлю.

Хоча ця цифра зігріє душу іншій групі — європрактикам, які теж професійно займаються євроінтеграцією, але віртуально — в межах уявного громадянського суспільства. Своїм покликанням вони бачать завдання просвічувати "маленьких українців" про світлі європейські перспективи. Їхні методи — "круглі столи", конференції, опитування на кшталт "хто за і хто проти", доповіді про можливості успішного схрещування юрюсельської капусти із українською — аж до актів особистої громадянської саможертви штибу вручення високому брюсельському гостеві особистого листа на отримання індивідуального членства в НАТО. Вони переконані, що Брюссель має всіляко заохочувати їхню діяльність належною "технічною допомогою". Тому європрактики — це раціональна група, яка повертає конкретно-історичну ситуацію на власну користь, щиро вірячи, що це йде і на користь усій країні.

До цих перераховних груп єврофілів належать і євровуайєристи, або євромазохісти — це група інтелектуалів, передусім, літераторів — "майстрів слова" і "знавців людських душ", переважно галичанського походження. Зрозуміло, що вони не мають амбіцій домогтися впливу на прийняття державних рішень. Проте завдяки широко друкованим власним "рефлексіям" вони мають помітний вплив на незміцнілі юнацькі розуми та залишки кухонної антирадянської інтелігенції. Європейська інтеграція в їхніх сентиментальних описах — це мікс польського рівня життя із наявністю амстердамських "коффі-шопів". Їхні "рефлексії" просякнуті стенаннями про власний "совкізм". Щоправда, бувають нарікання і на євросоюзівський "расизм" — наприклад, у випадку зверхнього поводження брюссельського клерка із цим конкретним власником українського паспорта. Але за будь-яких обставин завжди винні Москва, Кремль і особисто Путін.

Наступні визначені групи — єврокритики, європесимісти та європрагматики — не є антиподом єврофілам, більш того, вони зовсім не перебувають в антагоністичному конфлікті. Але вони зовсім не структуровані, й їхні члени перебувають у вільному плаваннні із однієї підгрупи до іншої, час від часу навіть перетягаючи на свій бік поважних професійних єврофілів.

Отож, єврокритики — це передусім ті, хто у райдужних заявах про неминучий вступ України в ЄС чує голос М.С.Хрущова зі знаменитими словами, що "нинішнє покоління буде жити при комунізмі". Єврокритики дуже ввічливі при зустрічах із брюсельськими посадовцями, але готові публічно різати правду-матку. Так, як іще не так давно смачно висловився на адресу європейських візаві найстаріший український дипломат, екс-міністр Геннадій Удовенко; просто гріх не зацитувати: "Це круки! І з ними треба чинити так само. Процес євроінтеграції гальмується, бо Україна перетворюється в потужного конкурента провідних європейських держав. Нас як потенційного конкурента просто хочуть знищити".

До єврокритиків туляться і євроскептики (не плутати із євроскептиками в самій об’єднаній Європі — там це ті, хто категорично проти вступу рідної країни до Євросоюзу, або щонайменше до входження в єдину валютну зону). Євроскептики передусім радять подивитися, а що буде із самим ЄС у недалекій перспективі, як вони там упораються зі спільною конституцією та поділять голоси в наддержавних органах тощо. Потайки вони сподіваються, що проект Сполучених Штатів Європи накриється мідним тазиком...

Водночас, інша — схоже, найменш чисельна — група європрагматиків радить шукати вигоду за будь-яких обставин, передусім, вчитися на досвіді інших. Наприклад, чому б не звернутися до досвіду — ні, не Польщі, а... Марокко. Виявляється, її статус в Євросоюзі не просто "асоційований", а "привілейований", торгівля з ЄС сягає 70 відсотків. І сам сіньйор Романо Проді хвалить Марокко і не нахвалиться, бо — так і сказав! — відносини Марокко–ЄС не просто "чудові", а ще й "є прикладом". Мабуть, нас мав на увазі.