Україна за «оксамитовою завісою»

Марек ЗЮЛКОВСКІ, Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні
День, №177, субота, 2 жовтня 2004

Політична кампанія, що передує президентським виборам в Україні, висвітлила чимало дилем в українській внутрішній і зовнішній політиці. Цей процес відбувається в той час, коли розширення Європейського Союзу змушує замислюватися над значенням партнерства Польщі та України в новій геополітичній ситуації.

У сучасній міжнародній політиці партнерство Польщі та України відзначено реальними здобутками. Воно є фактором стабільності в Європі, а завдяки участі країн у стабілізаційних силах у Косовому та Іраку становить значний внесок у справу посилення міжнародної безпеки. Розпочата справа польсько-українського примирення може бути прикладом відкритості та готовності сторін до складного діалогу на тему спільної непростої історії, яка є складовою загальноєвропейської спадщини. Ми відчуваємо, що наші взаємини не відповідають вимогам стратегічного виміру партнерства, який був би необхідним у сучасних умовах Європи. Ми б хотіли сподіватися, що дотеперішні результати співпраці в регіоні Центрально-Східної Європи, яка ще неповні десять років тому була європейською окраїною, завдяки політичній та економічній модернізації країн наших східних сусідів будуть тільки примножуватися. Нам потрібна успішність України в розбудові її державності, формуванні політичної думки, вкоріненні демократії та сучасної економіки. На європейській арені Польща неодноразово аргументувала, що така перспектива розвитку в нашому регіоні не тільки корисна, але й можлива. Напередодні вибору, який зроблять українці, можна вказувати й на можливості, й на обмеженості позитивного сценарію розвитку України.

УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ

Кільканадцять років незалежності посилили певні характерні риси нової української держави, хоча все ще триває жваве обговорення багатьох проблем організації державного устрою та української самобутності. З одного боку, українська політична еліта має труднощі з пошуком ідей, які би консолідували й модернізували Україну. З другого — триває динамічний процес формування держави як сучасної політичної одиниці, а її мешканців — як народу. Людський та економічний потенціал окремих регіонів, їхні взаємини з центром, етнічна специфіка та історичні традиції є предметом живих дискусій української політичної еліти. Важливий приклад таких дискусій становить проблематика, яка вказує на поділ («розрив») України на Схід і Захід. Тим часом Україна сьогодні є більш єдина, ніж це хочуть бачити (що особливо відчувається в передвиборчих перегонах) деякі українські аналітики.

Про зникнення різниць між Правобережною та Лівобережною Україною свідчить чимало явищ, які відбувалися протягом короткого тринадцятилітнього відтинка часу, але відрізнялися чималою інтенсивністю. Йдеться про політику у сфері освіти, українізацію засобів масової інформації та культури, а також економіки та суспільного життя. Наслідки цих процесів, часом дещо поверхневих, указують на тенденцію поступового проникнення української державності в повсякденне життя людей в Україні. Останній перепис населення 2001 р. документально засвідчив, що крім зменшення на шість процентів чисельності населення України стосовно попереднього перепису 1989 р., кількість осіб, які заявляють, що вони українці, збільшилася на понад десять процентів. Це не означає автоматичного посилення національної свідомості, але напевно підтверджує зростання серед жителів України числа осіб, які ототожнюють себе з українською державою.

Успіхом сучасної української державності стало вміле загашення небезпеки можливих релігійних або міжнаціональних конфліктів. При тому, що є багато складних питань у сфері віросповідань, Україна залишається толерантною країною.

І державна політика у справах національностей у міру збалансовано запобігає можливостям прояву сепаратистських рухів. Досить складний діалог, який триває в Криму між кримськими татарами й українською владою, не повинен відвертати увагу від основного факту, яким є справедливе та відважне рішення України щодо визнання прав татарського населення на повернення в Крим.

З цього погляду Україна є однією з небагатьох країн у Європі, що прийняла тaку величезну — близько 250 тисяч осіб — групу переселенців.

Деякі фрагменти сучасної карти України можуть трохи дивувати поляків. Необхідно прийняти до відома те, що провідну роль у політичному та економічному житті країни відіграють київська метрополія та її східні регіони. Подібної ролі не відіграє Західна Україна, яка є нам сусідом, яку ми добре знаємо і яка є регіоном, де історично українські незалежницькі традиції були найпотужнішими. Подібно до Східної Польщі, Західна Україна належить до економічно слаборозвинутих регіонів, має обмежене представництво в колах української центральної влади. У інших регіонах та містах ми спостерігаємо за створенням осередків інновацій, запровадженням нових технологій, виникненням нових освітянських і культурних закладів. Важко собі уявити стратегічні економічні проекти Польщі та України без спроби підприємницької співпраці з потужними індустріальними осередками центру та сходу України. Тому польсько- українська міжрегіональна співпраця повинна сміливіше перетинати рамки контактів, які нині здійснюються на рівні прикордонних регіонів. Тим більше, що різні регіони України, відповідно до специфіки свого промислового розвитку, шукають таких форм взаємодії, які б дозволяли бути конкурентоспроможними на європейському ринку. Цікавим для них є також володіння інформацією щодо початкового досвіду з функціонування польських регіонів в умовах розширеного Євросоюзу.

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ КОРДОН

Розширення Євросоюзу, яке відбулося в Європі під звуки «Оди на радість», в Україні прокоментували швидше з розчаруванням, ніж з відчуттям появи шансу для своєї країни як «нового сусіда» ЄС. Українці відреагували своєрідним здивуванням на те, що потяг до Брюсселя дійсно відбув, хоча розклад руху і не становив особливої несподіванки. Кордон між Польщею та Україною не став символом співробітництва з Європою, та чи свідчить він про те, що Європа відштовхнула Україну? Українським коментаторам нелегко відповісти на запитання, чи Україні бракує підготовки у сприйнятті європейської перспективи, чи в усьому винне небажання Брюсселя.

На думку українців, на польсько-українському кордоні раптом запала «оксамитова завіса», якою символічно окреслюють перешкоду у вигляді стандартів, норм, вимог і «оксамитової» фразеології політиків Євросоюзу, що відмежовують Україну від Європи. Це також і висловлені з гіркотою коментарі українців з приводу десятиріччя демократичних перетворень в Центрально-Східній Європі, одним із символів яких була празька «оксамитова революція». Створюваний після 1 травня 2004 року новий політичний міф українців підказує їм вважати, що країни регіону Центрально-Східної Європи використали свій шанс, не надаючи достатньої уваги й політичної допомоги Україні. Важко не піддатися враженню, що, коли Польща та інші країни нашого регіону досягли своєї мети, Україна почала сумніватися в самій цій меті.

З кордоном, від моменту його відкриття, пов’язана проблема черг, які збираються для прикордонного й митного контролю. Виявилося, що для зменшення черг на кордоні недостатніми є зусилля, пов’язані, серед іншого, зі збільшенням кількості контрольно-пропускних пунктів та числа обслуговуючого персоналу відповідних служб. Найреальніше вирішення проблеми виходить за рамки розбудови прикордонної інфраструктури та посилення оснащення прикордонних служб. На новому кордоні ЄС ми повинні показати справну взаємодію, перетворюючи польсько-український кордон зі сфери пасивного контролю, яким він є нині, у сферу активного розвитку прикордонних регіонів. З цього погляду будь-які відповідні узгодження повинні мати виключно довгостроковий характер і брати до уваги ті об’єктивні суспільно-економічні явища, які мають місце в прикордонних областях, а стосуються вони цінових диспропорцій, високого рівня безробіття тощо. Образно кажучи, проблема полягає не тільки в тому, щоб розбудовувати інфраструктуру контрольно-пропускних пунктів на кордоні, а щоб інвестувати в створення мережі оптових складів, супермаркетів та бізнес-центрів.

ЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛІТИКА — НА «ЄВРОРЕМОНТ»

Своєрідною ілюстрацією того, що Європа означає для українців, є поява в повсякденній мові українців — в наростаючому темпі — таких неологізмів з префіксом євро-, як євроремонт, євростандарт, євростиль, єврокраса, єврофасад, євросауна, єврошини, євроскептицизм, європрагматизм, єврореалізм та інших. Ці слова або означають імпортні товари, вищу якість чи сучасний спосіб життя, або ставлення до тих стосунків і явищ, які пов’язані з Брюсселем. На рівні поточного слововживання, а отже й поточного дискурсу та контакту з Європою, очевидним є позитивне значення «євро-», зокрема для політиків і бізнесменів, які не уявляють собі життя без єврокару та житла без євростандарту. При цьому є одне значне «але» — загальнознаний євростандарт, якого прагнуть і цінують, є недоступним для переважної більшості українців. Він занадто дорогий.

Більш стримана реакція щодо Європи з’являється тоді, коли треба приймати політичні рішення, визначати спосіб приєднання до європейського ринку або розглядати питання стосовно політичних стандартів чи громадянських свобод. Частина українського політичного класу плекає переконання, що європейська інтеграція — не єдиний ефективний шлях політичної та економічної інтеграції в Європі. Створюються альтернативні концепції, як, приміром, остання — Єдиний економічний простір України, Росії, Білорусі та Казахстану. Обґрунтуванням таких кроків є концепція зовнішньої політики України, покликана врівноважувати інтереси Росії та Заходу. Вищезгаданий дискурс підкреслює, що європейська інтеграція залишається стратегічним вибором України. Відповідний приклад ми мали в липні ц.р., коли з «Оборонної доктрини України» був усунений запис про членство України в НАТО і ЄС як стратегічну мету української європейської та євроатлантичної політики. За висловлюванням влади України, йшлося тільки про наголошення на нереальності досягти швидкого вступу як до НАТО, так і до ЄС. Цей своєрідний український єврореалізм викликав як наслідок — не зовсім бажаний — низку питань та дискусій звичайних громадян України: якщо не членство, тоді що? Отже, виявилося, що визначення мети, якою було членство в Європейському Союзі, певним чином мобілізувало політичне й суспільне мислення українців про Європу. Врешті-решт, напередодні виборчої кампанії в українських міркуваннях на тему Європи та європейської інтеграції виникло чимало знаків запитання. Вони, в свою чергу, звужують роздуми над проблематикою європейської політики України та зводять її до приказки про «Європу, яка не хоче України».

Незважаючи на це, європейська ідея залишається однією з найважливіших у внутрішньоукраїнському дискурсивному розмірковуванні про Україну та її міжнародне становище. Одним з питань, на які нинішня виборча кампанія не дає українцям відповіді, є бачення сусідства України з Євросоюзом, зокрема з Польщею. Здається, що на це треба почекати до перших місяців керівництва нового українського президента, коли, імовірно, стануть відомими риси українського бачення такого сусідства та пов’язаних із цим очікувань.

У обговоренні зовнішньої політики України площиною пошуку є сфера стосунків України із Росією, посереднім чином також пов’язана з європейською ідеєю. Зрозумілим є постулат, що Україна повинна мати в особі Росії хорошого партнера й використовувати економічні та суспільні зв’язки, що існують між російським та українським організмами, заради власного розвитку. Чи повинна Україна синхронізувати з Росією свою європейську політику, як розцінювати російське ставлення до намагань України вступити до СОТ, чи брати до уваги рівень просування співпраці з ЄС? Тлом для цих роздумів є клопіт українських політиків з визначенням темпів відкриття української економіки для європейського ринку або залученням України в площину міжнародних інтересів і впливів. Як дотепер, Україна найменшою мірою використала можливості, які дає співпраця з іноземним капіталом. Впродовж останніх десяти років Україні вдалося одержати мінімальну ін’єкцію зовнішніх інвестицій, і це віддзеркалює справжні вагання українських політиків у питанні стратегії розвитку української економіки. Вивчення ситуації додатково ускладнюється тим, що жоден із серйозніших претендентів на президентське крісло не представляється виключно як політик проросійський або проєвропейський, оскільки всі намагаються одержати підтримку і Росії, і Заходу. На цьому нелегкому шляху треба побажати українським політикам успіху в конструюванні таких добрих зв’язків із Росією, які би не тамували шляху України на Захід.

ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

Вперше у своїй історії сучасна Україна як самостійна держава охоплює території з різними історичними, економічними традиціями та політичною культурою. Українці мають перед собою архіскладне завдання побудувати таку історичну самосвідомість, яка була би єдиною для вихідців з регіонів, не дуже пов’язаних між собою в історичному розвитку — Крим, Галичина, Волинь, Донбас, Слобожанщина. Об’єднуючим фактором щодо всіх цих регіонів була посереднім чином експансія Російської імперії. Більшість істориків здає собі справу з того, що не в цьому ключі належить шукати історичних передумов єдності України. Перед істориками в Україні постає набагато складніше завдання у відкриванні історії, ніж перед польськими. По-перше, українські фахівці працюють з різноманітними історичними традиціями окремих українських територій, а по-друге, все ще відчувається набагато сильніший, ніж у Польщі, вплив совєтської історичної методології. Незважаючи на це, на європейському годиннику для України вже застережено її власний час, хоча сильним є середовище політиків і істориків, які завужують горизонти української історії, зводячи її до біографії Радянського Союзу або розглядаючи як фрагмент історії Російської Імперії. Українська перебудова історії є часто поштовхом до українсько-російського культурологічного діалогу. Розвиток української історичної та політичної думки призвів до ревізії дотеперішнього бачення історіографії цих земель, яке тепер не виглядає таким очевидним і не закріплюється якимось своєрідним «каноном». Народжуються запитання про генезис Київської Русі та про те, кому його приписати. Українці довідуються також про трагічні сторінки власної історії, приміром, Голодомор 1932-33 рр. Багато історичних подій, серед інших повстання під проводом Богдана Хмельницького, двадцятиріччя між Першою і Другою світовими війнами, або навіть політична і збройна діяльність УПА викликають розбіжні погляди, а часом і політичні суперечки. Переглядаються, серед іншого, події польсько-української історії. Подеколи ми натикаємося на спроби штучної українізації спільної історії, хоча вже маємо приклади перемоги в українській історіографії тенденції до детального сучасного аналізування подій минувшини.

Стосунки Польщі та України як незалежних народів і незалежних держав були нам принесені в ході новітніх європейських перетворень після 1989 року. Ми в Польщі сприйняли цю можливість з ентузіазмом, а тепер, після вступу до Євросоюзу, відчуваємо, що час вимагає по- новому замислитися над розвитком взаємин. У наших руках є шанс впливати на формування позиції ЄС стосовно наших сусідів. Але новітня історія взаємин, яка має, здається, вирішальне значення для нинішньої польської думки про Україну, такого шансу нам не давала. Коротко кажучи, в період II Речі Посполитої ми діяли в умовах одного державного організму; потім, в результаті специфічних взаємин ПНР і СРСР, зв’язки поляків і українців зазнали перерви тривалістю в півстоліття.

Останніми роками політичній еліті обох наших країн вистачило мудрості та тверезого бачення, щоб не історія, а тим більш не її совєтське тлумачення, стало основним критерієм наших двосторонніх взаємин. Сучасний досвід польсько-українських зв’язків показує, що національне примирення та спільна моральна відповідальність за трагічні сторінки спільної історії потрібні й нашим країнам, і нашим народам. Якщо ми збираємося взаємно пізнавати одне одного, обмінюватися досвідом, спільно захищати економічні інтереси, здійснювати спільні кроки, — так, як це нині відбувається між Польщею та Україною, — то ми повинні при цьому мати спільний зважений підхід до роздумів над аспектами історії.

У наш час багато подій польсько-українського суспільного життя набуло цікавих найсучасніших відтінків. Для багатьох українців Польща не асоціюється, щоправда, з батьківщиною Ф.Шопена, але сприймається як країна, де успішно відбулася зміна державного устрою та ефективно працює економіка. Польща стала відомою й потрібною країною з цієї саме перспективи. Ми звикли пояснювати цей факт тим, що більшість українців приїжджає до Польщі з торговельною метою або на заробітки. Повз нашу увагу може проходити факт популярності в Україні відпочинку в м. Закопане або м. Криніца.

Палітра польсько-українських контактів дуже велика. Це — політичні, наукові, культурні зв’язки, а також діалог органів самоврядування, співпраця мас-медіа, контакти позаурядових організацій. Треба звернути увагу на те, що економічне співробітництво — це не тільки $2,3 млрд. торговельного обороту, а й кілька десятків тисяч осіб, які постійно, щодня мають торгово-економічні справи з польськими партнерами. Можна згадати про живий інтерес до вивчення польської мови: це настільки поширене явище, що варто було би розширити концепцію польської освіти в Україні на викладання польської мови як іноземної. Популярність польської мови в Україні не має тих рис, що їй були притаманні в часи совєтського блоку, коли польська книга або кінофільм для інтелігенції Радянського Союзу були вікном у світ. У епоху інтернету, відкритого доступу до світової культури і ЗМІ польська пропозиція не посідає в Україні виняткової позиції; можна навіть шкодувати, що популяризація та знання польської культури в Україні досить обмежене. Можливо, проведений, навіть одноразово, Рік Польщі в Україні сприятиме активнішому попитові на справжню, загальнодоступну присутність польської культури в Україні.

ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ В УКРАЇНІ

Щодо політики стосовно України, то Польща набагато активніша в цій сфері, ніж інші європейські держави. У такий особливий період, як виборчі перегони, ми можемо сказати тільки те, що говорять інші держави Європейського Союзу, і це є переконливим свідоцтвом, що наша східна політика є частиною політики Євросоюзу. З одного боку, як член ЄС ми можемо сподіватися, що тепер розширюються горизонти нашої відповідальності та наші можливості в зовнішній політиці, але з другого — з’являється механізм обмеження автономності та впливу на специфіку стосунків Польщі зі східними сусідами. Хіба що слушною є думка про те, що у східній політиці Євросоюзу Польща буде настільки самобутньою, наскільки буде ефективною в загальній євросоюзній кооперації.

На вибори в Україні ми, як і наші західні партнери, зокрема НАТО та ЄС, маємо єдиний погляд. Насамперед ми зацікавлені в демократичному та чесному перебігу передвиборчої кампанії, самих виборів та в подальшій співпраці з обраним таким шляхом президентом. Нам залежить на тому, щоб відбулася модернізація й демократизація економічно-політичної системи України та зближення України з Європою. У передвиборчій кампанії, що триває, жоден з кандидатів не заповідає в цьому питанні негайних революційних перемін. Незважаючи на це, багато хто з українців запитує нас, кого вони повинні вибрати, й здивовані фактом браку ідеального кандидата. Це якраз не відрізняє Україну від більшості європейських країн. Політики із сильною харизмою з’являються надзвичайно рідко, громадяни обирають не політика своїх мрій, а того серед кандидатів, хто дає надію на виповнення, принаймні часткове, їхніх сподівань.

Які ідеї покличе до життя президентська кампанія, що проходить в Україні? Чи вона обмежиться тільки боротьбою за вплив і владу, чи, крім сутичок штабів окремих кандидатів, вибори дадуть Україні позитивний інноваційний проект або програму розвитку? Відповіді на ці питання важливі для Польщі. Але, по суті, нам найбільше залежить на тому, щоб відповідь на всі ці запитання дали собі самостійно самі українські виборці та щоб Україна мала того президента, якого виберуть українці.