Визріти для повного членства

Поки що ЄС може запропонувати Україні лише привілейоване сусідство

Львівська газета, 4 червня 2004 (№ 422) http://www.gazeta.lviv.ua 

Міхаель ЛЮДВІҐ

У ЄС НЕМАЄ місця для України як повного члена навіть у далекій перспективі. Нещодавно українцям довелося почути це з уст комісара Фергойґена та від президента Єврокомісії. Бурі протесту з приводу цієї відмови одній із найважливіших держав континенту в Європі не спостерігали. Реакція розчарування була тільки в Україні. Комісія, добре знаючи, що нині серед членів ЄС немає однозначної більшості за те, аби надати Україні можливість для вступу, запропонувала натомість концепцію розвитку привілейованого сусідства для суміжних із ЄС держав (“європейська політика розширеного сусідства”). Вона однаково стосується й сусідів на Сході, і сусідів на Півдні. Індивідуальне формування відносин має, проте, відбуватися в рамках окремих для кожної держави планів дій.

Своєрідним прогресом можна вважати те, що політики, обґрунтовуючи відхилення членства в ЄС, не вдалися до аргументів, якими деякі історики прямо чи опосередковано обстоюють відмову Україні. Бо тоді конфесійну межу між “латинським обрядом” і православ’ям на Сході Європи, яке виросло з візантійського коріння, було б заявлено як “межу поділу” – так, ніби кажучи словами Папи, ніколи не було двох легень, якими дихає Європа, чи немає православної Греції, яка є членом ЄС, а інші православні країни Балкан ніколи не мали перспективи вступу до нього. З іншого боку, було б значно занижено роль ісламу як чинника, який буцім, а саме так виходить, менше перешкоджає інтеграції, з посиланням на його столітню присутність (зауважмо, лише завдяки експансіоністській османській політиці) на Балканах чи на умовно-нейтральну щодо релігії позицію держави в Туреччині. До цього слід додати геополітичні міркування чи прагнення сприяти досягненню компромісу між греками та турками. А можливо, саме ці дві причини поклали в основу намагань у жодному разі не допустити зображення ісламу як бар’єру для інтеграції. За такою логікою, мабуть, помилкою України є те, що вона не є ісламською державою, а те, що Київ свого часу відмовився від радянської стратегічної та тактичної ядерної зброї, чи те, що “козаки з-над Дніпра” живуть зі всіма сусідами в мирі, – це теж помилки, які годі вибачити. Усе це абсурдно, як абсурдною є відмова від посилання на християнські витоки в європейській Конституції.

Зовсім інша річ – те, що чинить сама Україна у відносинах із ЄС. Ідеться насамперед про те, що в політичного класу України немає єдності стосовно цілей зовнішньополітичної стратегії. На запитання “Інтеграція на Схід чи на Захід?” дають різні відповіді, залежно від економіко-політичних інтересів тих, кого запитують. А ще можна почути рішуче “так... ні”, яке відповідає кучмівській “політиці гойдалки”. Останнім її виявом стало схвалення українським парламентом рамкової домовленості про створення ЄЕП. Одні й ті ж політики, скажімо, Кучма чи прем’єр Янукович, пропагують і підтримують ідею євразійської інтеграції, водночас дорікаючи ЄС за брак готовності до інтеграції України.

Ці докори ще менш зрозумілі, коли взяти до уваги те, що, на думку експертів, пріоритетним нині мало б бути прийняття України в СОТ, оскільки воно є передумовою до зближення й інтеграції з ЄС. А запланований митний союз із Росією, Казахстаном і Білоруссю, гармонізація економічної та правової політики в його рамках чи спільний шлях чотирьох до СОТ лише ускладнять становище України, якщо не перешкодять її здатності інтегруватися в напрямку Заходу.

Особливо засмучує те, що дехто в Україні економічну прив’язаність до Росії видає за “природну” та цілком безпечну для українського суверенітету чи приватних економічних інтересів. Ті українські олігархи, які живуть коштом постачання російських енергоносіїв або нестримного витискання “душі з тіла” приватизованих державних підприємств, публічно “оспівують” переваги зв’язків із Росією, невдовзі прокинуться серед страшної реальності – коли запрацює російський, значно сильніший капітал, вони перетворяться лише на кандидатів на поглинання. Або ж їх просто витіснять. Навіть із цієї точки зору найважливішим завданням мала б стати модернізація економіки та країни. Завдяки цьому створили б умови для того, щоб нарешті почати серйозний діалог про членство України в ЄС, аніж рухатися по колу безконечних дебатів і взаємних звинувачень.

Закидати ЄС бездіяльність та інертність мислення – невдячне заняття, навіть якщо нова “політика ширшого сусідства” ще недостатньо визріла. Ця концепція, нещодавно презентована Єврокомісією, пропонує інтеграцію в різних сферах, на сходинку нижчу від повної участі в інституціях ЄС і повного членства. Передбачає впровадження нового “інструменту політики розширеного сусідства”, який від 2007 р. сприятиме (разом із уже діючими програмами) фінансуванню цікавих усім сторонам проектів модернізації. Щодо інтеграції української економіки в спільний ринок ЄС, то, мабуть, найдоцільніше зосередити зусилля на ключових галузях господарства. Якщо здійснювати цей процес загалом, як це було в Центрально-Східній Європі, то неминуче доведеться повністю переглянути всі стосунки в країні, адаптувати все правове поле до стандартів ЄС. Обидва процеси вимагатимуть надмірних зусиль і значно розтягнуть процес зближення з ЄС. Проти цих обмежень в Україні виступають ті, хто досі перешкоджав реформам і призвів до того, що нині не використовують навіть чинних договорів.

Продемонструвати свою готовність до вступу в ЄС залишається завданням передусім України. Чесні президентські вибори восени могли б стати важливим кроком на цьому шляху і, не виключено, сприяли б зміні західної налаштованості. Дотеперішня модель “усе або нічого”, при нехтуванні практичною політикою щодо Європи та модернізацією внутрішніх відносин, віджила своє.

Міхаель Людвіґ – німецький журналіст, мешкає у Франкфурті.

Скорочений переклад публікації у “Frankfurter Allgemeine Zeitung”, 24.05.04; переклав Володимир Маркевич