Маленька втіха для України

Львівська газета, 16 вересня 2004 (№ 491)  http://www.gazeta.lviv.ua 

Катерина та Роман ВОЛЧУКИ
Wall Street Journal Europe, 10-12.09.2004 р.

НИНІ Європейський Союз має унікальну нагоду змінити політичну структуру великої країни, яка межує з його східними кордонами. Але, на жаль, виглядає на те, що він дозволить цьому шансу вислизнути.

Україна, держава з 48-мільйонним населенням і з близько 5% світового запасу корисних копалин, висловила бажання приєднатися до ЄС. Проте замість того, щоб використати прозахідні прагнення Києва для активнішого експорту демократії в цю частину світу, в травні цього року ЄС запропонував якусь кволу та ні до чого не зобов’язуючу “Європейську політику сусідства” (ЄПС). Замість того, щоб зробити Київ ближчим до Європи, ЄС лише відвернув Україну від себе.

Мета ЄПС – благородна та далекосяжна: сприяти процвітанню сусідів уздовж нового східного кордону ЄС і стабільності у відносинах між ними. Однак у документі немає жодної згадки про перспективи України з часом приєднатися до ЄС. Таким чином, він позбавляє Союз важливого чинника впливу на розвиток подій у Києві та можливості допомогти прореформаторським силам у державі. Отже, Україні загрожує небезпека залишитися під контролем тих самих олігархів, які нині управляють державою, фактично як своїм власним феодальним помістям.

Ще страшнішою є загроза того, що політичний клімат в Україні може значно погіршати, коли її еліта, відчувши прохолодний прийом із боку ЄС, знайде підтримку з боку “собі подібних” у Москві. Росія є єдиною великою державою, в якій українському президентові Леонідові Кучмі гарантовано теплий прийом. Для Москви здатність чинити вплив на території, яку вона вважає власним заднім двором, є важливішою, ніж будь-які проблеми, які можуть виникати через “реформовані повноваження” пана Кучми.

Захід уже давно висловлює стурбованість режимом пана Кучми, зокрема сумнівними засобами, внаслідок яких його переобрали 1999 року, та його дедалі більш авторитарним стилем. Репутація пана Кучми, мабуть, упала до нижньої межі, коли наприкінці 2000 року його втягнули в скандал, пов’язаний із убивством журналіста, який критично висловлювався про його режим. Тоді, як він дещо виправився в очах Вашингтона, виславши українських солдатів на південь Іраку в складі очолюваного Польщею миротворчого батальйону, в західних столицях він досі залишається небажаним гостем.

Новий європейський поділ наближається. Польщі, одній із найбільших східних держав ЄС, сусідці та союзниці України, не залишилося нічого іншого, як відвернутися від держави, яку вона так важко намагалася “європеїзувати”. ЄС уже відпустив Білорусь у вільне плавання, і менше за все він хоче помічати Україну, яка ще не пристала до жодного берега. З цієї точки зору ЄПС демонструє брак амбіцій і далекоглядності з боку творців європейської політики.

Небезпека маргіналізації України стає все більш очевидною. Попри те, що 2002 року пан Кучма поставив завдання вступити в НАТО, під тиском Москви він навіть не згадав цього у військовій доктрині України, яку незабаром опублікують. Це упущення є суттєвим, оскільки воно – ще однин доказ невизначеності зовнішньої політики України. Та й узагалі її важко назвати політикою, враховуючи те, наскільки легко вона зазнає змін.

Без сумніву, більшість проблем України закорінені в самій державі. Занадто часто лідери в Києві лише на словах відповідають на заклики Заходу здійснити економічні та політичні реформи. До того ж члени політичної еліти маніпулювали політичною системою для власної користі, використовували державні ресурси й ігнорували, а то й знищували незадоволених.

На тлі цих проблем зрозумілі вагання ЄС щодо надання Україні будь-яких обіцянок. Проте Євросоюз міг би мати величезний вплив в Україні й без будь-яких зобов’язань. Наприклад, міг би формально визнати її європейські прагнення, не ведучи мову про членство, як це роблять нині. Це стало б сигналом про підтримку для реформаторів в Україні, які потребують певної легітимності для успішного проведення таких потрібних економічних і політичних реформ.

По-друге, ЄС міг би допомогти цьому процесу, надавши Україні більше поступок у торгівлі, яка є вічною перепоною у відносинах між двома сторонами. Київ довго критикував ЄС за політику протекціонізму у сфері сільського господарства та металургії, провідних галузей, де Україна є небажаним конкурентом для Європи. ЄС неохоче робить навіть відносно незначні поступки в цих сферах, порушуючи таким чином власні зобов’язання, взяті при оприлюдненні ЄПС. Адже документ розглядає економічний стимул як основну частину діалогу зі сусідами.

По-третє, ЄС міг би пом’якшити візовий режим із Україною, який через свою високу вартість і незручність робить подорожі в Шенгенську зону для бідних українців складною справою. Він не лише став однією з причин відчуття відчуженості в Україні (“бути виключеною з Європи”), а й створив серйозні труднощів тим, хто заробляв на життя завдяки поїздкам за кордон.

Нарешті, ЄС мусить знайти спосіб легалізувати присутність сотень тисяч українських робітників. Це фактично зменшило б кількість нелегальних іммігрантів, оскільки багато робітників залишаються лише тому, що після виїзду з країни дуже важко туди повернутися. Це також запобігло б експлуатації робітників і зменшило торгівлю людьми.

Якщо ЄС справді бажає досягти своєї довгострокової мети – набуття стабільного та процвітаючого сусіда на своєму східному кордоні, він має виявити більше наполегливості та далекоглядності. Це потрібно робити з використанням таких стимулів, які були б привабливими для самих українців, а не таких, які на думку ЄС, українці повинні вважати сприятливими. Лише так Україна зможе здійснити політичні й економічні реформи, необхідні для того, щоб усвідомити свої європейські прагнення – і тоді ЄС зможе досягти своєї мети: отримати такого сусіда, якого він хоче та потребує.

Катерина Волчук – старший викладач курсу політики Східної Європи в університеті Бірмінгема; Роман Волчук – науковий співробітник університету Вулвергемптона; мешкають у Великобританіїя

Переклав Тарас Бик