Дзеркало тижня, № 27 (502) 10-16 липня 2004

Нам не «шашечки», а їхати

Тетяна Силіна

Якщо виходити з досягнутих домовленостей, прийнятих рішень і підписаних документів, то, безумовно, восьмий саміт Україна—ЄС, що пройшов 8 липня в Гаазі, навряд чи комусь спаде на думку назвати історичним. І все ж особлива печать історії на цій зустрічі стоїть. І не тільки тому, що вона перша після грандіозного розширення ЄС, а й тому, що вона остання як для Президента Леоніда Кучми, так і для глави Єврокомісії Романо Проді та його колег-єврокомісарів. І дуже хочеться сподіватися, що з відходом цих персонажів із політичної сцени нарешті завершиться й етап відносин України та Європейського Союзу, який, за влучним визначенням посла Німеччини Штюдемана, був «історією непорозумінь, розчарувань і несправджених надій».

Мав цей саміт і ще одну особливість. Мабуть, уперше за останні місяці Президент Кучма зробив заяви, під якими сміливо могли б підписатися і більшість українських експертів, і представники опозиції, і дипломати, і журналісти (очевидно, одним Орлом в АП стало менше): європейська політика сусідства щодо України не відповідає інтересам нашої країни. Президент має рацію: концепція «Розширена Європа: нове сусідство» «з самого початку викликала неоднозначне сприйняття в Україні». Цій концепції і новій європейській політиці сусідства (ЄПС) в Україні присвячувалося безліч публікацій, конференцій, круглих столів і нарад. І, як правило, робилися висновки, співзвучні оголошеному Л.Кучмою в Гаазі: «Факт закріплення за Україною нинішнього статусу сусіда ЄС, швидше, заморозить ці відносини, ніж сприятиме їхньому розвитку».

Звісно, в Брюсселі значно оптимістичніше оцінюють власний витвір і заявляють: «ідея європейської політики сусідства виходить за рамки співробітництва й охоплює значний рівень економічної та політичної інтеграції з Україною, що принесе величезні досягнення всім задіяним сторонам». Європейська сторона говорить про поширення в майбутньому на сусідів ЄС так званих чотирьох свобод — свободи руху товарів, послуг, капіталів і людей. В Україні ж цю можливість розцінюють як спокусливий... міраж, гарний на папері, але навряд чи здатний бути реалізованим на практиці. Візьмімо хоча б обіцянку участі у внутрішньому ринку ЄС. Для цього Україні необхідно буде прийняти більшу частину законодавства Євросоюзу. Нагадаємо, що країнам-кандидатам на це знадобилося більше десяти років — при наданні колосальної фінансової та технічної допомоги з боку ЄС. Нам же без перспективи членства і статусу країни-кандидата доводиться адаптувати своє законодавство до європейського практично самостійно. За оцінками численних експертів, із таким масштабним завданням Україні самотужки не впоратися й за п’ятдесят років. Але навіть якщо теоретично припустити, що ми, сконцентрувавши всі зусилля й ресурси, зможемо впоратися значно раніше, — чого ми тим самим доможемося? Не тільки вітчизняні, а й деякі західні експерти відверто визнають, що участь країни в загальному ринку ЄС без повноправного членства в Євросоюзі може бути не так корисною, як небезпечною для її економіки, оскільки країні доведеться лише приймати як уже існуючі, так і новорозроблювані правила гри, не маючи ніякої можливості впливати на їх зміну. Для прикладу зазвичай посилаються на Австрію, Швецію та Фінляндію, котрі зрештою віддали перевагу повноправному членству, а не партнерству з ЄС. Не виключається в досяжному майбутньому і вступ у євросоюзівські лави Норвегії, чий бізнес, за оцінками західних же експертів, істотно втрачає від нинішньої форми відносин із ЄС, порівняно з якими, на думку декого з них, навіть асоціація з Євросоюзом була б вигіднішою.

Дуже важливо, що на саміті в Гаазі Президент чітко підтвердив, що членство в ЄС продовжує залишатися стратегічною метою України. Адже після численних двозначних висловлювань останнього часу як високопоставлених українських чиновників, так і вищого керівництва країни щодо «євроінтеграції без членства в ЄС» і в самій Україні, і за її межами стали замислюватися, чи не змінює наша країна зовнішньополітичного курсу, чи не відмовляється вона від неодноразово задекларованої мети? «Ми не порушуємо питання вступу України в ЄС. По-перше, ми не готові ні з політичної, ні з економічної точок зору претендувати на вступ України у Євросоюз, — заявив у Гаазі Президент (і тут із ним важко не погодитися). — Проте це — наша стратегічна мета, і ми не відмовимося від неї».

Можливо, вилучення з переговорної лексики з ЄС терміна «асоціація» (бодай на певний час) і «щиросерде зізнання» в неготовності до членства зменшать роздратування європейців, знімуть утому від багаторічної вимоги українців надати їм асоційований статус і допоможуть налагодити «конструктивне співробітництво» у рамках підготовки Плану дій. Якщо він усе ж таки колись буде прийнятий.

Нагадаємо, що свій перший варіант цього плану українська сторона розіслала для ознайомлення в європейські столиці ще в серпні минулого року, а у вересні офіційно передала єврокомісару Ферхойгену під час його візиту в Україну. Тільки в січні нинішнього року відбувся перший раунд переговорів щодо розробки єдиного тексту Плану дій Україна—ЄС (ПД). Сторони були налаштовані цілком оптимістично і говорили про можливість завершення роботи якщо не до березня-квітня, то вже до 1 травня точно. Потім переговори припинили на прохання європейської сторони, оскільки, як виявилося, у Єврокомісії не було мандата на ведення цих переговорів, і країни—члени ЄС захотіли ознайомитися з планами ЄК стосовно України. Після того, як держави ЄС узгодили свої позиції і Єврокомісія передала до Києва новий варіант ПД, тайм-аут взяла українська сторона. По його закінченні, після проведення чергового раунду переговорів, стало очевидно, що прийняття плану може бути відстрочене на невизначений час. І хоча європейська сторона продовжує оптимістично заявляти про можливість завершення роботи до кінця цього місяця, український Президент у Гаазі назвав інші терміни: «вересень-жовтень, максимум листопад». Однак дозволимо собі засумніватися, що й листопад може бути «максимумом». Як свідчать наші джерела, для Києва чинник часу важливий, але він аж ніяк не домінуючий. Терміни затвердження ПД, швидше, важливіші для європейської сторони, точніше, для нинішніх членів Єврокомісії, котрі завершують свої повноваження і котрим, звісно ж, хотілося б перед складанням повноважень рапортувати про успіхи в реалізації їхнього дітища — європейської політики сусідства. Без укладання Плану дій з Україною, ключовою державою цієї політики, успіх зарахований не буде.

Для української ж сторони принципові три моменти, без досягнення компромісу щодо яких вона не вважає за можливе прийняти План дій із ЄС і без яких у цьому плані для України не буде ніякої «додаткової вартості».

По-перше, вважають у Києві, ПД має містити ясну політичну мету. Тим більше що рік тому Рада ЄС, затверджуючи основні принципи розробки ПД, визначила: «Плани дій стануть ключовими політичними інструментами ЄС для відносин із сусідами на середньострокову перспективу. Це мають бути політичні документи, які побудовані на існуючих угодах і встановлюють чіткі політичні цілі, спільні завдання, політичні й економічні етапні оцінки для визначення прогресу в ключових сферах, графіки їх досягнення...». Політичною метою, що має бути зафіксована в ПД, на думку української сторони, є нові договірні відносини по завершенні виконання ПД і закінченні терміну дії Угоди про співробітництво та партнерство між Україною і ЄС. Цими договірними відносинами має стати нова «посилена» угода. Раніше під такою угодою розуміли документ про асоціацію з ЄС. Нині так питання вже не ставиться, хоча припускається, що «посилена» угода має багато в чому скидатися на угоду про асоціацію європейського типу, але з «більш м’якими формулюваннями». Ну приблизно як План дій Україна—НАТО скидається на План дій щодо членства для натовських кандидатів.

Європейська ж сторона під новими договірними відносинами розуміє певну сусідську угоду, сенс і зміст якої поки що дуже розпливчасті. Українські експерти вважають, що такий документ, як випливає навіть із самої назви, обмежить україно-єесівське співробітництво вузькими й незручними для України рамками європейської політики сусідства.

Другим елементом необхідної «додаткової вартості» Плану дій Київ бачить фіксацію в документі політичного рішення про необхідність початку роботи над створенням зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та ЄС і визначення умов та комплексу заходів, необхідних для створення ЗВТ. При цьому українці вже цілком погоджуються, що спочатку Україна повинна стати членом СОТ і ЗВТ може бути створена лише після цього. Проте значну й досить тривалу роботу з її створення, вважають як українські дипломати, так і вітчизняні експерти, цілком можна було б починати вже сьогодні.

І третій комплекс питань, украй принциповий для України, — це лібералізація візового режиму Євросоюзу для громадян нашої країни. У Плані дій Київ хотів би побачити фіксацію політичного рішення європейської сторони про перспективу безвізового режиму з Україною (хай її реалізація здійсниться й у досить віддаленому майбутньому). Таку перспективу, причому зафіксовану на папері, вже отримала Росія, хоча, на наш погляд, у неї значно більше проблем із нелегальною міграцією і значно більше відкритих та слабо контрольованих кордонів. Крім того, на відміну від України, Росія не демонструє готовності укласти низку угод про реадмісію як зі своїми сусідами, так і з Євросоюзом. Однак вона отримала не тільки обіцянку скасувати візи для росіян у майбутньому, а й реальне полегшення візового режиму з рядом країн—членів Євросоюзу вже тепер.

Чому такий діалог не може вестися і з нашою країною, чим пересічний українець «небезпечніший» від пересічного росіянина, Брюссель поки що до ладу не пояснив. Для лібералізації візового режиму не потрібно якихось грандіозних засобів чи коштів. Для цього необхідне лише політичне рішення.

Київ пропонує протягом двох-двох із половиною років розробити свого роду «дорожню карту» спрощення отримання віз українськими громадянами. Першими кроками могли б стати угоди про безвізові поїздки для власників т.зв. високих паспортів, спрощення отримання віз для окремих категорій українських громадян (наприклад, для бізнесменів, науковців, спортсменів, журналістів, студентів), збільшення терміну дії віз тощо. Досить гостро порушуються питання, пов’язані з працевлаштуванням наших громадян у країнах ЄС, у тому числі і про соціальні гарантії українським заробітчанам.

Без згоди Євросоюзу піти назустріч Україні в цих трьох аспектах, а також зробити ПД «спільною власністю», тобто розділити відповідальність не тільки за його розробку, а й за виконання, навряд чи цей документ буде Україні цікавий.

Однак переживати, що прийняття Плану дій зволікається, на наш погляд, не варто. Можливо, якщо обговорення документа триватиме до самих виборів, то, у разі прийнятного для Євросоюзу проведення їх, у план вдасться включити не тільки вищеописані принципові положення, а й ще ряд цікавих для України пунктів.

Утім, вітчизняні експерти цілком по-різному бачать післявиборні відносини України та ЄС і малюють цілком різні сценарії. Одні з них припускають, що в разі брудних і недемократичних виборів, у результаті яких президентом стане ставленик нинішньої влади, на європейському напрямі Україну очікують тяжкі часи, можливо навіть ізоляція. Інші ж вважають, що Євросоюз буде змушений конструктивно співпрацювати з будь-якою українською владою, бо не хоче появи по сусідству другої Білорусі, і так чи інакше йому все ж таки доведеться підтягувати Україну до себе — хай і повільніше, ніж у разі приходу до влади опозиції. Треті, безнадійні песимісти, впевнені, що навіть найчесніші у світі вибори і обрання найпереконанішого демократа й ринковика мало що змінять у відносинах нашої країни та Євросоюзу, який ментально, економічно і політично не уявляє Україну у своїх лавах навіть у далекому майбутньому. Четверті, безшабашні оптимісти, вірять (чи бодай сподіваються): якщо після виборів негайно розпочати демократичні й ринкові реформи, Євросоюз обов’язково виділить Україні солідний бонус. І це буде не тільки статус країни з ринковою економікою (більше декоративний, ніж такий, що має реальну економічну й політичну цінність), а й відчутні просування у візовому питанні, виділення солідних кредитів Європейського інвестиційного банку, збільшення квот на експортований до Європи метал, потужна й ефективна підтримка України при вступі в СОТ, надання автономних торгових преференцій — та хіба мало чим ще можна підтримати країну, котра демонструє схильність до спільних європейських цінностей. Якщо ці цінності — справді головне у наших відносинах.