Хотіли по-європейському, а вийшло як завжди

Тетяна Силіна

Дзеркало тижня, № 37 (512) 18-24 вересня 2004

Те, що євроінтеграція у нашій країні тепер не в моді, давно вже незаперечний факт. Черговим підтвердженням якого на цьому тижні стало проведення у Верховній Раді дня уряду, присвяченого цьому віртуальному явищу. Власне, з уряду в парламент не прийшов ніхто — ні прем’єр, ні міністри. Багато хто з них того дня перебував у зовсім іншому місці і обговорював питання зовсім іншої інтеграції — в Астані проходили саміти СНД та ЄЕП. Втім, заради справедливості зазначимо, що серед депутатів аншлагу також не спостерігалося, і порожніх крісел у сесійному залі було набагато більше, ніж депутатів, яких цікавили проблеми євроінтеграції.

А проблем, навіть якщо наша євроінтеграція нині полягає у «побудові Брюсселя в Києві», все одно вистачає. Практично всі доповідачі з парламентської трибуни відзначали гостру необхідність наближення українського законодавства до норм європейського права. Адже ця потреба є очевидною. Як наголосив у своїй доповіді заступник міністра економіки з питань європейської інтеграції Валерій П’ятницький, нині Європейський Союз під кутом зору економічних інтересів країни — це, по-перше, наш найбільший торговий партнер — на нього припадає понад третину загального обсягу зовнішньої торгівлі України. А вона, нагадав заступник міністра, дає країні понад 50% ВВП. По-друге, ЄС — наш найбільший інвестор. Понад половину всіх інвестицій надійшли в Україну з європейських країн. По-третє, це наш найщедріший донор, який з 1991 року надав допомоги більш як на мільярд євро. І, нарешті, це —близький і надзвичайно привабливий ринок із майже півмільярдним населенням.

Але для успішного конкурування на цьому ринку, для збільшення потоків інвестицій, для вступу України в СОТ, а потім створення такої бажаної зони вільної торгівлі з ЄС нам необхідно якнайшвидше адаптувати українське законодавство до європейського у визначених спільно з Євросоюзом шістнадцяти пріоритетних сферах. І це, ще раз наголосимо, потрібно не для вступу України в ЄС, а для того, щоб життя у нашій країні ставало все більш і більш європейським. Наприклад, у сфері охорони праці та захисту прав споживачів, охорони довкілля та здоров’я і життя людей, тварин і рослин, щоб правила конкуренції, надання фінансових послуг, ведення бухгалтерського обліку та захисту прав інтелектуальної власності в нас були такі самі, як і в Європі, а наші компанії працювали б у такому ж, як і європейські, правовому полі.

Однак, ледь розпочавшись, робота з адаптації, яка й так заледве просувалася, найближчим часом може взагалі завмерти. Цього тижня нам стало відомо, що створений більше року тому при Мін’юсті Центр європейського і порівняльного права, який з ентузіазмом взявся за роботу, фактично розформовується і вже з понеділка більшість його співробітників звільняється. Причому за власним бажанням. Але для початку трохи історії питання.

На думку глави парламентського комітету з питань європейської інтеграції Бориса Тарасюка, те, що відбувається з процесом адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, можна назвати детективною історією. Спочатку, розповідає Борис Іванович, дуже довго проходив адміністрацію Президента й урядові структури законопроект про загальнодержавну програму адаптації. Коли ж цей проект було нарешті підготовлено (не без наполегливості з боку парламентського комітету з питань європейської інтеграції та з найактивнішою участю Центру європейського і порівняльного права) і коли ВР затвердила цей закон у листопаді минулого року, його, як відомо, було відхилено АП та Президентом, який наклав на нього вето. Найбільше, на думку Б.Тарасюка, АП не влаштовувало те, що закон створював ефективний механізм контролю проходження законопроектів на їхню відповідність законодавству ЄС, у якому значна роль відводилася комітету з питань європейської інтеграції. Крім того, нагадує заступник глави євроінтеграційного комітету, член Національної ради з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС Роман Зварич, одне з президентських зауважень стосувалося визначення Міністерства юстиції як центрального уповноваженого органу, який має відповідати за адаптацію. Президентові здалося, що цей пункт порушує його конституційні повноваження у частині формування центральних органів державної влади, і направив закон назад до ВР із пропозицією вилучити з нього цю норму. Що ВР і зробила. Зрештою, 18 березня ц. р. Президент таки підписав закон про програму адаптації. Але так і залишилося нез’ясованим, хто ж повинен займатися її реалізацією, хто є «уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». Минуло ще майже півроку, поки 21 серпня Л.Кучма своїм указом цей орган таки визначив. Вгадайте з трьох разів, на кого впав президентський вибір? Правильно, на Міністерство юстиції, як і пропонував парламент рік тому. Загалом, резюмує Б.Тарасюк, майже півтора року було втрачено на підкилимову метушню.

Аж ось нарешті цілі визначено, виконавців призначено, здавалося б, саме нині робота й повинна закипіти. Але ж ні. У Мін’юсті вирішили провести деяку реорганізацію.

— Звісно, це справа Мін’юсту, як забезпечити виконання закону, — каже глава парламентського комітету з питань євроінтеграції, — але не можна не звернути увагу на той факт, що єдиним ефективним органом із питань адаптації в Мін’юсті є Центр європейського і порівняльного права, з яким комітет налагодив тісну співпрацю. Ми бачили його реальні, істотні результати. І раптом починається реорганізація. Центр фактично розформовується. Мені відомо, що майже всі його співробітники написали заяви про звільнення. Звісно, можна припустити, що в Мін’юсті хотіли зробити краще. Але вийшло як завжди. Якщо вони планували розформувати цей Центр і його співробітниками підсилити створюваний департамент, який відповідатиме за адаптацію, для цього необхідно було провести роботу з колективом Центру. А люди сприйняли це рішення як неповагу, ігнорування їхнього досвіду і всієї проведеної ними роботи. (А зробили вони чимало, і ми в нашому комітеті це високо цінуємо.) У результаті втрачено унікальний колектив досвідчених юристів, і фактично ми знову опиняємося перед проблемою відсутності кваліфікованих кадрів у виконавчій владі, зокрема в Мін’юсті, які б злагоджено працювали з нашим комітетом.

У цьому плані хочу зауважити, що парламент, у тому числі й комітет із питань євроінтеграції, давно вже випередив уряд у створенні механізму адаптації нашого законодавства до європейського. Попри те, що нам і у ВР заважають сили, контрольовані Банковою, і чинять перешкоди з самої Банкової, ми створили ефективну й дійову систему. Нині жоден законопроект, що стосується наших зобов’язань перед ЄС або вступу України в СОТ, не пройде без експертної оцінки комітету з питань європейської інтеграції. На жаль, в уряді відповідної структури на сьогодні немає. Іноді ми одержуємо з Кабміну законопроекти, які явно суперечать нормам права ЄС.

Безумовно, ситуація, що склалася, тривожить мене як главу парламентського комітету з питань європейської інтеграції, оскільки питання адаптації знову під загрозою, і знову — з боку виконавчої влади.

Однак у Міністерстві юстиції на ситуацію дивляться зовсім інакше. На наші запитання, чому зволікається створення держдепартаменту з адаптації українського законодавства до європейського, чому не використовуються потенціал та напрацювання Центру європейського і порівняльного права, який уже існує й успішно працює, і чому його співробітники змушені залишати Мін’юст за відсутності свого колеги, який є куратором цих проблем, люб’язно погодилася відповісти заступник міністра юстиції Валерія Лутковська:

— Я б не стала стверджувати, що створення державного департаменту з питань адаптації якимось чином зволікається. Річ у тому, що указ Президента було підписано 21 серпня 2004 р. А нині — середина вересня. Протягом цього періоду готувалися відповідні документи. Адже лише указом Президента на Мін’юст було покладено певні функції з адаптації. А до виходу указу робити будь-які зміни у структурі міністерства було б, напевно, неправильно. Але відразу ж після указу Президента почали працювати над підготовкою Положення про державний департамент із адаптації. На сьогодні документ розіслано в центральні органи виконавчої влади для узгодження з ними створення цієї структури, оскільки вони також співпрацюватимуть із нею. Одразу після узгодження Положення про департамент буде передане в Кабінет міністрів для затвердження. Отож іде цілком нормальна робота, і вона не зволікається. Окрім того, не припиняється й робота над власне адаптацією, оскільки департамент міжнародного права Міністерства юстиції, який і раніше займався питаннями адаптації, продовжуватиме свою діяльність відповідно до указу Президента. Отож питання створення державного департаменту в цій ситуації не вплине ні на якість, ні на швидкість роботи з адаптації. Коли буде створено державний департамент з адаптації, це просто полегшить роботу Міністерства юстиції у цій сфері. Це питання часу, і в будь-якому разі воно буде вирішене.

— Але, наскільки нам відомо, з Мінфіну вам надійшла відповідь, що у межах існуючого бюджету неможливо збільшити штатний розклад вашого міністерства, а отже, створити новий департамент. Що планує чинити міністерство за таких обставин?

— У міністерства є кілька виходів із цієї ситуації. Ми ще поміркуємо, який із них використовувати. Але ситуація, зазначу, цілком звична, оскільки я не пам’ятаю за свою досить довгу практику на державній службі жодного випадку, коли міністерство хотіло збільшити штат, а Мінфін був би «за». Однак ці проблеми вирішуються. І цього разу ми їх також подолаємо. Отож нічого позаштатного не відбувається.

А ваше друге запитання розділимо на два: використовується чи ні потенціал Центру європейського і порівняльного права, і чому звільняються люди. Я категорично не згодна з тим, що потенціал Центру не буде затребуваний. Планується, що державний департамент із адаптації буде створено на основі Центру й департаменту міжнародного права Міністерства юстиції. Крім того, оскільки в Центру були непогані напрацювання, вони обов’язково будуть використані в нашій подальшій діяльності.

Чому звільняються люди? По-перше, це воля кожного: відповідно до нашого законодавства про працю, кожен може подати заяву про звільнення за власним бажанням. За моїми даними, існує певна незгода з тим, що, відповідно до указу Президента, головним органом, який відатиме питаннями адаптації, є Міністерство юстиції, а не Центр. Але це абсолютно правильне і обгрунтоване рішення, оскільки питаннями винесення рекомендацій у сфері адаптації законодавства та його експертиз можуть займатися переважно держслужбовці. Це підхід, випробуваний у багатьох інших країнах. Тому й було прийнято рішення, що цими питаннями займатиметься держдепартамент. Можу припустити: співробітники Центру не сподівалися, що через певний час їм доведеться стати держслужбовцями і працювати в Державному департаменті з адаптації.

Співробітники Центру європейського і порівняльного права, більшість із яких написали заяви про звільнення, справді багато в чому не згодні як із баченням Мін’юстом процесу адаптації, так і з методами його реалізації. Своє рішення в інтерв’ю «ДТ» керівник Центру Геннадій Друзенко аргументував так:

— Річ у тому, що справді сьогодні питання про створення Держдепартаменту з адаптації не стоїть. І буде поставлене, можливо, не раніше нового року. Оскільки нинішнього року законом про держбюджет заборонено збільшення кількості державних службовців. Тож ми можемо лише теоретично обговорювати доцільність чи недоцільність створення окремого держдепартаменту. Крім того, ніхто нікому влитися у його лави й перейти на держслужбу не пропонував. Наш крок або, якщо хочете, демарш, пов’язаний виключно з нашим бажанням привернути увагу до того, що Мін’юст, образно кажучи, маючи в одній руці дриль, а в другій — цвях, намагається колупати дірки у стіні цвяхом. Я маю на увазі те, що наш Центр є досить потужною і продуктивною структурою з висококваліфікованими кадрами, здатною здійснювати професійну якісну експертизу, що неодноразово підтверджували наші численні партнери. І єдина можливість запустити механізм реалізації загальнодержавної програми адаптації, у розробці якої ми брали якнайактивнішу участь, була саме на грунті нашого Центру. Натомість нині говорять про створення якихось альтернатив фактично з нуля, що, власне, є імітацією процесу адаптації або ж свідомим його гальмуванням. Ми реально відчули, що існує бажання не прискорити процес і зробити його якомога якіснішим, а навпаки — якимось чином його пригальмувати. Це й змусило нас наважитися на такий крок.

P. S. Коли цей матеріал був уже практично готовий, ми одержали додаткову інформацію про причини конфлікту у стінах Мін’юсту — як від його керівництва, так і від співробітників Центру європейського і порівняльного права. Тому не виключено, що порушену тему буде продовжено в одному з наступних номерів «ДТ».