Гра в метання бісеру

Тетяна Силіна

Дзеркало тижня, № 20 (495) 22 - 28 травня 2004

Це було дуже символічно: указ про відставку першого заступника міністра закордонних справ із питань європейської інтеграції Олександра Чалого Президент підписав напередодні Дня Європи. Не менш символічним було й те, що заяву з проханням про відставку Чалий подав відразу ж після ратифікації Верховною Радою угоди про формування ЄЕП. І хоча його відставку прогнозували вже давно, щемливе відчуття втрати все одно відчув багато хто. Адже ці багато хто вважали його прапороносцем української євроінтеграції й мало не останнім бійцем і так нечисельного загону опору ЄЕПу.

У його останніх виступах відчувалося глибоке розчарування, якщо не образа на Європейський Союз, який, здійснивши небувале розширення, так і не дав Україні перспективи членства в ЄС. Багато хто був із ним не згоден, але Чалий вважав, що це сталося «не тільки й не стільки» з вини України, як через егоїзм і недооцінку ролі нашої країни Європейським Союзом. Схоже, він справді тривалий час був переконаний у тому, що Україні цілком під силу домогтися асоціації з ЄС до 2007 р. (особливо після відомої заяви Шредера). І хоча мета була надто високою і навряд чи досяжною, «ми свято вірили в те, що робили», заявив Чалий, виступаючи на конференції в день своєї відставки. Тим сильніше було його розчарування. Може, навіть надмірно сильним.

З ЄЕПом же він намагався боротися до останнього. Наскільки нам відомо, після підписання ЄЕПівських документів Президентом у Ялті й гучного відходу Антона Бутейка не лише з посольської посади, а й із дипслужби взагалі на знак протесту проти «єепнутої» політики Чалий певний час перебував у «філософському настрої». Я знаю чимало його колег, котрі вмовляли його тоді не поспішати вслід за Бутейком. У принципі, попереду був ще, як сподівався багато хто, тривалий процес ратифікації ЄЕПівських документів, і Чалий думав, що під час цього процесу ЄЕП можна буде вихолостити до цілком прийнятного для України вигляду. І продовжував публічно заклинати, що «двох інтеграцій жодна країна світу витримати не може». Але один у полі не воїн. Президент, Кабмін, парламент, населення — всі підтримали ЄЕП. При цьому Чалому ніхто не давав команди «назад» на шляху євроінтеграції, однак іти вперед теж не було ніякої можливості. Перебування на високій державній посаді ставало безглуздим. Крім того, із його відання в МЗС вилучили кілька напрямів, зокрема проблематику трубопроводу Одеса—Броди та ЄЕПу. Призначили нового заступника міністра, в якому багато хто відразу побачив наступну заміну Чалому. Плюс до всього розпочалася передвиборна боротьба, сталися Донецьк і Мукачеве, і доводити зі службового обов’язку європейцям, які все добре бачили й розуміли, що в Україні все гаразд із демократією, свободою слова і правами людини, Чалому, за його словами, давно вже не подобалося.

Сам він пояснив рішення піти у відставку коротко: «У зв’язку з інтеграцією України в ЄЕП і відсутністю в країни європерспектив». Тепер планує «сконцентруватися» і найближчим часом написати книжку про євроінтеграційні перспективи України. Лаконічно, просто і гарно.

Багатьом його бракуватиме. Багато хто зітхне з полегшенням. Невтомний і винахідливий генератор ідей, він легко їх народжував, але не завжди доводив до етапу реалізації, втрачаючи інтерес і переключаючись на щось нове. Що інколи дуже дратувало як начальство, так і підлеглих. Він був відкритим і для чужих ідей, регулярно проводив мозкові штурми, запрошуючи незалежних експертів. Він сидів і строчив щось на папері вслід за промовцями на конференції, навіть уже знаючи, що Президент підписав указ про його відставку.

Його дуже любили журналісти, і він приділяв їм досить багато часу та уваги. Мабуть, він був найпублічнішим дипломатом за всю історію української дипломатії періоду незалежності. Що, знову ж таки, дратувало надто багатьох. Хоча завдяки публічності йому вдавалося вирішувати масу питань — від румуно-українських відносин і до ЄврАзЕСу та першого періоду ЄЕПу.

У нього була рідкісна риса навіть для звичайної людини, не те що для держчиновника високого рангу, — він спокійно сприймав критику. У кожному разі, на відміну від багатьох своїх колег, ніколи не накидався на журналістів із докорами «як же ти міг таке написати?!»

Він піклувався про підлеглих. Давно подумуючи про відставку, постарався влаштувати багатьох колег зі свого найближчого оточення на гідні посади в гідних місцях. Він не боявся відкрито потискати руку опальним колегам, з тих чи інших причин відкликаних із закордонних диппредставництв до Києва. Не боявся спілкуватися з представниками опозиції. Він навіть давав офіційні інтерв’ю «ДТ» тоді, коли на це давно вже не наважувалися його колеги як з уряду, так і з МЗС.

Усім добре відомо про його складні стосунки з Анатолієм Орлом, Віктором Черномирдіним, Віктором Медведчуком.

Після того, як він пішов із посади, в українській владі майже не залишилося людей, здатних гідно протистояти потужному тискові російських зазіхань. Адже найближчим часом, можливо, навіть, найближчими днями нас очікує «реверс» Одеса—Броди, активне втягування в ЄЕП, на спільній колегії МЗС України та Росії вже ладнаються обговорювати координацію політики обох країн стосовно ЄС, а наступним кроком слід очікувати пропозицію з боку росіян про створення «єдиного простору безпеки» (через ОДКБ у НАТО?).

Список же відставних високопоставлених «західників» продовжує зростати: Хорошковський, Гайдук, Єрмилов, Чалий, Тодійчук...

І все-таки найбільшу хвилю жалю у пресі й експертних колах викликав, безумовно, Чалий. Європарламентарії й західні дипломати називали його відставку «поганою новиною» і «втратою для України». Зізнаюся, я теж провела дуже невеселі вихідні, щиро й глибоко переживаючи через те, що Сан Санич пішов із Михайлівської. Я знаю окремих його колишніх колег, що перебувають у розгубленості й смутку. Я сама бачила справжні сльози на очах у деяких колег-журналісток, коли ми обговорювали відставку Чалого.

Але... «Не плачьте, сердце раня, смахните слезы с глаз»...

Пояснювати відставку Чалого лише вищеописаними причинами було б занадто просто. І занадто гарно...

У першого заступника міністра Чалого були дуже непрості стосунки з міністром Грищенком. Два дипломати такого масштабу, двоє чоловіків із такими амбіціями аж ніяк не могли ужитися в одному міністерстві. Та й «доброзичливців», котрі вбивали клин між двома зірками вітчизняної дипломатії, не бракувало. А самі зірки дуже скептично оцінювали як досягнення одне одного на спільній дипломатичній ниві, так і методи її «обробітку». Грищенко — кар’єрний дипломат, Чалий — «прийшлий» юрист. Грищенко — за дипломатію «без камер», Чалий раз у раз з’являвся перед камерами. Грищенко присвятив себе «чистій» дипломатії, Чалий був дипломатом, найбільше пов’язаним із різноманітними бізнес-групами. Що, знову-таки дратувало багатьох і на Михайлівській, і на Банковій. По-перше, через певний вплив на нього лобістських груп, по-друге, тому, що це давало йому, на відміну від «кар’єрних» дипломатів, досить велику свободу, і передусім свободу від страху втратити посаду. На відміну від більшості дипломатів, йому завжди було куди піти й на що жити.

Останнім часом він і сам давав зрозуміти (приміром, в інтерв’ю тижневику «Бізнес»), що йому було б цікаво зайнятися проблемами українського бізнесу за кордоном. У принципі, кажуть, що він ними вже займається. За нашою інформацією, Чалий, маючи досить тісні стосунки з Гайдуком, зробив чимало, зокрема й підключивши Брюссель, для розв’язання проблеми Індустріального союзу Донбасу з приватизацією польського металургійного комбінату Гута Ченстохова.

Ніякого тиску згори, принаймні з боку Президента чи прем’єра, як припускали в пресі деякі колеги, на Чалого не було. Він справді пішов сам. І, за нашою інформацією, Президент «із розумінням» поставився до його рішення. Чалий пішов не так, як Бутейко, який гримнув дверми й різко засудив єепівський курс української влади і в заяві на ім’я Президента, і в численних інтерв’ю. Він пішов зі спокійним формулюванням, офіційно обгрунтувавши відставку бажанням повернутися до «наукової та викладацької роботи». Його не «мочили» провладні ЗМІ. Сам він уперто уникав інтерв’ю, давши стислий коментар лише одному ЗМІ — Радіо «Свобода», нібито й опозиційному, але його недавня керівниця — нині прем’єрський прес-секретар. Він пішов, швидше, як Хорошковський, зберігши бізнес і можливість повернутися. Питання тільки — коли, з ким і в якій ролі?

А те, що Олександр Олександрович збирається повернутися, не викликає сумнівів. Швидше за все, він справді, як і говорить, розробить нову модель євроінтеграційної стратегії України, напише книгу. Але, пропрацювавши стільки років на державній посаді, Чалий чудово знає, як у нашій країні використовуються розробки «науковців» і «незалежних експертів». А він аж ніяк не схожий на людину, котра марнуватиме час і сили на голу теорію, не бачачи можливості її практично застосувати. Отже, теорія писатиметься під когось, хто займатиметься її реалізацією.

Ім’я Чалого досить давно пов’язують із ім’ям Віктора Януковича. У нього є прямий доступ до прем’єра. І якщо в перше коло наближених він поки що не потрапляє, то в другому, мабуть, уже перебуває. Чалий робить ставку на Януковича. У нього дуже великі амбіції, і максимальні шанси реалізувати їх він зможе одержати саме при президенті Януковичі. Адже очевидно, що тоді вже Грищенко, в якого досить прохолодні стосунки з нинішнім прем’єром, не буде для нього настільки серйозним конкурентом. А стосовно претендента на президентську посаду Ющенка, то в того вистачає і «своїх» дипломатів, котрі стали під його прапори набагато раніше, — ті ж таки Тарасюк або Бутейко.

Тож, як стверджують впливові донеччани, невдовзі ми спостерігатимемо реінкарнацію Олександра Чалого в передвиборному штабі Януковича — або в офіційній ролі, або «на громадських засадах». Причому останній варіант для президента Януковича був би навіть бажанішим. Оскільки після перемоги (якщо, звісно, вона буде) новому президентові конче знадобиться скинути важкий баласт негативу, очиститися від передвиборного бруду. І тут з’явиться Чалий — незаплямований, чистий, який гарно пішов у відставку і зберіг вірність європейським ідеалам. Краса...

У разі перемоги Януковича Чалий може бути йому надзвичайно корисним як для відновлення зіпсованих під час виборів відносин із Заходом, так і для повернення зданих перед виборами позицій на російському напрямку. Ми вже згадували, що він досить стійкий до російського тиску, але водночас не настільки радикальний стосовно північних сусідів, як зовнішньополітична команда Ющенка.

І, що найцікавіше, нова концепція євроінтеграції Чалого, деякі постулати якої він уже кілька разів озвучував, ідеально лягає саме під президента Януковича. До речі, зверніть увагу, як часто останнім часом став повторювати нові тези Чалого прем’єр — і про відмову від «євроромантизму», і про початок ери «європрагматизму», і про необхідність відповідати європейським нормам та принципам, але без прагнення до членства. Зрозуміло, що в разі перемоги Януковича Захід, і зокрема Євросоюз, визнає вибори не досить демократичними, оскільки такими вони насправді й будуть. Тож дійсно яка там європейська перспектива. Навпаки, у разі перемоги Ющенка й початку демократичних і економічних реформ, а потім досить чесних парламентських виборів 2006 р., як бонус Україні, вважають досить багато експертів, зокрема й західних, можуть надати довгождану перспективу. Хай і в завуальованій формі, але європейську і перспективу. Проте нова теорія Чалого будується саме на повній її відсутності.

Чалий дуже різко оцінив нову європейську політику сусідства, презентовану минулого тижня Євросоюзом. Можливо, тому, що справді щиро вважає, що вона повністю виключає перспективу членства України в ЄС (попри досить численні запевнення в протилежному з боку європейських дипломатів та політиків). А можливо, й тому, що ідея «європейського сусідства» погано продається, з погляду передвиборних технологій.

Багато спостерігачів, як західних, так і вітчизняних, відзначило, що аж надто великого значення відомий оптиміст і дуже досвідчений дипломат Олександр Чалий публічно надав останнім вербальним заявам Проді й Ферхойгена, стверджуючи, нібито ці високопоставлені єврочиновники виключають можливість членства для України навіть на довгострокову перспективу. Можливо, тому, що роздратування й розчарування в душі колишнього дипломата справді взяли гору. А можливо, й тому, що насправді ніякий ЄС Януковичу не потрібен. Утім, як і ніякий ЄЕП. Бо Янукович не планує бути ні генерал-губернатором, ні президентом, хай і європейської країни, але з обмеженим євросоюзівськими рамками суверенітетом. Бо він планує бути царем. Тож нова концепція Чалого з відмовою від мети членства в ЄС, з особливим українським шляхом євроінтеграції, зі швейцарськими аналогіями — саме для царя Януковича.

Сумно, що відмовлятися від мети членства в ЄС нам тепер пропонує саме Чалий. Сумно, що ця пропозиція вигідна занадто багатьом — Януковичу, брюссельській бюрократії, Росії...