Турецький шлях

Чи вигідна Києву євроінтеграція Анкари?

Віктор КАСПРУК, політолог
День, №184, 8 жовтня 2005 http://www.day.kiev.ua

Чи вигідна Україні інтеграція Туреччини до Європейського Союзу? Міністри закордонних справ країн-членів ЄС цього тижня дали зелене світло туркам на їхньому євроінтеграційному шляху. Дипломати погодилися розпочати переговори з Анкарою про членство. Звісно, поки що не йдеться про саме приєднання до Союзу. (Згідно з найбільш оптимістичними прогнозами це не станеться раніше 2020 року). Однак сам сигнал, який подали європейські столиці, обнадіює: розширення ЄС триватиме! А тому Україна матиме не менше шансів на початок переговорів про членство, аніж їх мала Туреччина. Нарешті стало зрозуміло, що та «партія» європейської спільноти, котра виступає взагалі проти приєднання будь-яких нових членів до ЄС, не здобуде перемоги.

Без сумніву, Євросоюз поки що не готовий до того, аби Туреччина стала повноправним членом «європейської сім’ї» з поки що 25 членів. Не готова до цього й сама Анкара. Інтеграція Туреччини неодмінно призведе до докорінних змін в «єесівській» системі. Аби ці зміни не призвели до негативних наслідків, обом сторонам необхідно вирішити всі наявні та можливі проблемні моменти. Міждержавну інтеграцію можна порівняти з виникненням сім’ї. Якщо подружжя не могло миритися з протиріччями одне одного до шлюбу, то майже напевно такий шлюб буде проблемним (дуже сумнівно, що він взагалі збережеться). У випадку з Туреччиною йдеться про більш серйозні речі.

У ЄС це розуміють. Саме тому з такими труднощами міністрам давалося й рішення про майбутнє членство Туреччини. Ця країна пройшла вже чималий шлях із реформ і перетворень, однак цю дорогу ще не подолано повністю. Анкара повинна цілковито відповідати фундаментальним вимогам Євросоюзу. Тут не можна відбутися лише формальними деклараціями.

Чи розуміє це Туреччина? Напевно, так. Цій країні слід віддати належне: вона впевнено рухалася до поставленої мети, попри опір який чинився всередині країни від різних політичних груп, а також незважаючи на те, що ЄС тривалий час не відповідав взаємністю стосовно «європрагнень» Анкари. Тому можна зрозуміти й ультимативні заяви, до яких інколи вдавалися турки: мовляв, якщо нас не приймуть до Європейського Союзу, то ми можемо піти в бік ісламського фундаменталізму.

Звісно, серйозно такі декларації ніхто не сприймає. Напевно, навіть ті, хто їх виголошує. Якщо припусти, що Туреччину не приймають до ЄС і одна з маргінальних політичних сил змогла «повернути» країну в бік ісламської республіки, то можемо точно спрогнозувати, що світське суспільство в Туреччині, яке вже має досить велику історію (мало не столітню) буде цьому опиратися. Тому навряд чи в Туреччині можливе повторення ісламської революції, подібної до іранської. У Туреччині досить глибоке коріння ісламської світськості. Із цього погляду країна повинна продовжувати цей курс, закладений її фундатором Ататюрком. Турки мають і надалі розвивати повноцінну споруду ісламської світської держави (що, власне кажучи, на сьогодні вона так і не спромоглася зробити), і цим стати безперечним лідером ісламського світу, лідером в економічному, політичному й економічному сенсі.

Саме така Туреччина потрібна Європейському Союзу — світська, розвинута та сучасна. На цьому шляху, звісно, Туреччині необхідно буде подолати дуже важкі проблеми, котрі існують у сучасному ісламі — тягу не тільки до фундаменталізму, а й до певного екстремізму. Тобто те, що зараз ісламські інтелектуали називають необхідністю проведення ісламської реформації, котра відбулася в християнській релігії приблизно п’ятсот років тому. Добре, що таке розуміння існує. Варто сподіватися, що це розуміння переможе, як у стані самої турецької еліти, так і еліти загальноєвропейської.

Певні паралелі в цьому плані можна провести і стосовно України. Адже, попри всю європейську ідентичність та європейську історію, Україна залишається країною, котра ще не подолала певною мірою фундаменталістські риси тоталітарної держави. Ідеологію й бюрократичні структури, інші негативні чинники, котрі залишилися у спадок від комуністичного режиму. Комунізм начебто й помер, але його рештки й далі залишаються в українському повсякденні. Саме знищення цих решток тоталітаризму є першим і найважливішим завданням української влади.

Україні, так само як і Туреччині, необхідно вирішити системні структурні внутрішні завдання. Адже варто визнати — Київ і Анкара, вступивши до Євросоюзу непідготовленими, програли б більше, ніж виграли. Жорсткі стандарти та жорсткі підходи ізолювали б її вже всередині ЄС. Україна, як і Туреччина, має використати зараз усі можливості для вичищення своїх історичних, культурних і цивілізаційних авгієвих конюшень та прийняти ту допомогу для реформування при підготовці до вступу, котра нині надходить від ЄС.

Сам факт продовження процесу вступу Туреччини до Європейського Союзу є для України дуже позитивним. Так само, між іншим, як і процес інтеграції України до ЄС є позитивним для Туреччини. Двері до ЄС все ще відчинені. Україна має великий досвід спілкування й із самою Туреччиною. Досвід — різний. Інколи й не дуже дружній. Однак здебільшого йдеться про дуже ефективну та взаємовигідну співпрацю в різних сферах. Позитивний заряд українсько-турецьких вiдносин має всі шанси бути використаним задля створення своєрідного «стратегічного тандему» для пришвидшення реалізації євроінтеграційних устремлінь обох націй. Крім того, на тлі спільного просування Туреччини й України до ЄС чітко вимальовується можливість тісного політичного й економічного зближення двох наших держав, і перспектива створення стратегічного регіонального союзу «Україна — Туреччина». Ініціатива таких геополітичних побудов, очевидно, має надійти від української сторони, котра повинна оперативно, на всі сто відсотків, використати шанс, що з’являється для надбання нового східного ситуативного союзника, співпраця з яким в царині євроінтеграції має реальні перспективи перерости в міцні союзницькі взаємини двох зацікавлених сторін.

ЄС не зачиняє дверей перед Україною

Але нагадує про невиконані домашні завдання

Наталя ВІКУЛІНА, Брюссель
День, №184, 8 жовтня 2005 http://www.day.kiev.ua

У Євросоюзі ще сподіваються, що Київ зможе провести необхідні реформи й здійснити поступ на шляху до Європи. Такі запевнення отримав у Брюсселі прем’єр-міністр України Юрій Єхануров. Представники ЄС, однак, нагадали, що ейфорія від успіху помаранчевої революції вже минула, настав час діяти.

«Майбутнє України — в Європі. Однак країна має досягти конкретних, прагматичних результатів», — сказав глава Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу після зустрічі з Єхануровим. Віце-президент Єврокомісії Сім Каллас нагадав, що «наші партнери мають усвідомити: майбутнє залежить від них самих». Виступаючи на конференції «Україна дивиться в майбутнє: на шляху реформ», Каллас назвав головним викликом для України боротьбу з корупцією. Майбутні вибори до Верховної Ради він вважає «лакмусовим папірцем» на прихильність до демократії в країні. За його словами, Україна мусить також провести політичні реформи й відокремити бізнес від політики.

Під час першого візиту до Брюсселя свіжоспечений український прем’єр пообіцяв, що вже цього року Україна вступить до СОТ, а після цього почне переговори з Євросоюзом про створення зони вільної торгівлі. Статус країни з ринковою економікою Україна, за його словами, може отримати на саміті з Євросоюзом 1 грудня. Прем’єр також сподівається, що візовий режим для українців у ЄС буде полегшено — спочатку для студентів, бізнесменів, вчених і журналістів, а пізніше й для інших громадян. Єхануров не взяв на себе сміливості передбачити, що буде у відносинах Києва й Брюсселя надалі — скажімо, через два роки, коли закінчиться термін дії Угоди про партнерство й співпрацю. Прем’єр не хоче називати термінів вступу України до ЄС — він упевнений лише в одному: ми не хочемо стукати в двері ЄС, мов бідні родичі.

Єхануров у Брюсселі був у вигідному становищі хоча б тому, що європейські партнери не могли поставити йому багато незручних запитань про стан українських реформ — прем’єр-то новий, за дії попереднього уряду не відповідає. Однак у Євросоюзі всі з великим нетерпінням чекають обіцяних лідерами помаранчевої революції змін на краще, хоч і розуміють, що реформи будуть болючішими, ніж хотілося б. «Так, дехто буде розчарований перебігом перетворень в Україні. Тому що образ помаранчевої революції був настільки прекрасним. Але ми також знаємо, що сили, які стоять за революцією, часто не в змозі ефективно працювати й надалі. Тому період політичної нестабільності можна вважати кроком до нормалізації. Це мій погляд, але, звісно, багато людей, які України не знають і спочатку бачили лише прапори помаранчевої революції, а тепер політичну плутанину, — ці люди розчаровані. Але я налаштований більш позитивно», — сказав «Дню» старший дослідник Центру європейських політичних досліджень Майкл ЕМЕРСОН . З ним солідарний і дослідник Європейського інституту міжнародних відносин Джеффрі МОРСЬКІ : «Через те, що революція в Україні була настільки чудовою й настільки несподіваною, вона дала також великі надії. Ющенко та його уряд опинилися перед обличчям практично нездійсненного завдання — в короткий термін здійснити те, про що мріяли люди. Те саме було й у Грузії... Нині в Україні — критичний момент. Мій дідусь, діаспорний українець, каже, що ніколи у своєму житті він не чекав, що такий час в Україні настане. Але водночас радість змішана зі смутком — зміни на краще будуть пов’язані з великими труднощами», — сказав Морські в бесіді з «Днем».

Як і раніше, вірять в українські реформи і в Європарламенті. Його віце-президент, поляк Яцек Заріуш-Вольський із захопленням каже про помаранчеву революцію, але нагадує: «Час красномовних декларацій минув. Настав час важкої праці». Виступаючи на конференції в Брюсселі, євродепутат дав три поради Україні: по-перше, пам’ятати, що країна проводить усі реформи для себе, а не для Євросоюзу; по-друге, європейська інтеграція — це стимул для модернізації України, а членство в ЄС — це трофей на шляху перетворень; по-третє, український шлях до вступу в ЄС буде тривалим, це завдання для цілого покоління.

Отже, Україні в черговий раз нагадали, що треба добре працювати. Членство в елітному клубі ЄС ніхто не обіцяє, але якщо реформи будуть успішними, тоді над кандидатурою Києва можуть подумати. Яким буде фінал — невідомо нікому. Фактом залишається те, що якщо Україну прийняти до Євросоюзу, вона зможе мати там дуже великий вплив: будучи п’ятою в Європі за кількістю населення (після Німеччини, Франції, Британії та Італії, не кажучи вже про кандидата в ЄС Туреччини), Україна повинна буде мати рівну кількість голосів iз перерахованими країнами при прийнятті важливих рішень в Раді міністрів Євросоюзу. Чи потрібно це Брюсселю? Нині про це й мови бути не може, якщо подивитися на стан української економіки та проведення реформ у країні. Якщо ж Україна отримає статус кандидата в ЄС, союзу доведеться витратити чималі кошти на розвиток українських регіонів — аби підтягнути їх до середнього рівня європейських, а при гіпотетичному вступі Києва до Євросоюзу Брюсселю треба буде розщедритися на дотації фермерам України.

Колишній держсекретар України з питань євроінтеграції, віце-президент Індустріальної групи Олександр Чалий вважає, що Києву взагалі не треба ставити питання про вступ до ЄС. На його думку, відразу після помаранчевої революції українська дипломатія мала подати заявку на членство в ЄС, а зараз шанс втрачено: «Європейці переконали наших євроінтеграторів, що треба зачекати, виконати План дій, а вже потім подавати заявку. Але ми тепер бачимо, що реальні шанси України та її підтримка падають... Не треба педалювати членство, треба зняти його з порядку денного, взяти швейцарську або норвезьку форму секторального підходу. У тих галузях, де нам вигідно співпрацювати та інтегруватися, ми повинні йти вперед, у тих галузях, де ЄС хоче більш швидкої нашої інтеграції, але це не відповідає національним інтересам провести більш зважену, збалансовану євроінтеграційну політику».

Українське керівництво поки робить ставку на інтеграцію до Євросоюзу. Однак для досягнення кінцевої мети — вступу до ЄС — потрібні терпіння й виконання взятих зобов’язань. Поки Україна не змогла продемонструвати прихильність до цього.