Рух на місці. Чи наблизилася Україна до ЄС?

Вiра КОВТИХА, «День»

День, №105, 14 червня 2005 http://www.day.kiev.ua

Учора віце-прем’єр із питань європейської інтеграції Олег Рибачук перебував у Люксембурзі, де проходило дев’яте засідання Ради з питань співробітництва Україна — ЄС, на якому вперше оцінювалося виконання Україною Плану дій Україна — ЄС. Ще кілька місяців тому очікувалося, що саме на цій зустрічі Євросоюз мав би надати Україні статус країни з ринковою економікою. Однак наразі такі перспективи виглядають сумнівними з огляду на те, що Україна не втрималася від регулювання цін під час бензинової кризи та досі не ухвалила закону про банкрутство — це ключові моменти в зобов’язаннях України. Поза тим діалог України та ЄС триває. Показово, що поїздка віце-прем’єра — одна з ряду «європейських» візитів українського керівництва. Так, минулого тижня відбувся робочий візит у Францію секретаря РНБОУ Петра Порошенка, учора з робочим візитом у Парижі перебувала прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, а на 22 червня запланована робоча поїздка до Франції Президента Віктора Ющенка. Схоже, що українське керівництво не засмутилося негативними результатами французького референдуму з ухвалення конституції ЄС і кризою, яку в результаті цього переживає Євросоюз. Навпаки — знаючи негативне ставлення Франції до інтеграційних прагнень України, перші особи держави, як видається, вирішили провести масовану дипломатичну «атаку», сподіваючись на поліпшення вiдносин на найвищому рівні. Чи наблизилася Україна до ЄС із часів ейфорії від помаранчевої революції? Із таким запитанням «День» звернувся до українських спеціалістів.

Григорій НЕМИРЯ, директор Центру європейських та міжнародних досліджень:

— Варто звернути увагу на дві речі. Перше — це загальний досвід, який виражається в тому, що, як правило, нові уряди переоцінюють те, що можна зробити в короткостроковій перспективі, і недооцінюють, що можна зробити у перспективі довгостроковій. У цьому плані український уряд не є винятком. По-друге, з погляду конкретики стосовно наближення України до ЄС треба говорити про шлях з кінця лютого, коли було підписано остаточний План дій Україна — ЄС, і до сьогодні. Сам факт наявності якісно нового документа, який називається «177 кроків», уже є поступом. За ним значно легше відстежувати процес реалізації Плану дій та відповідальність як за успіх, так і за неуспіх цієї реалізації. Якщо говорити про прогрес в адаптації законодавчої бази України до європейських стандартів, про прийняття законів, то порівняно з минулим роком ми маємо певні успіхи. Якщо ж звернути увагу на основні віхи, які на початку року були визначені як пріоритетні — надання Україні статусу країни з ринковою економікою, її вступ до СОТ, візовий діалог, — то можна говорити, що за винятком візового діалогу, який де-факто уже почався, є певне відставання у просуванні до означеної мети. Однак це відставання не є критичним. Сам факт визнання наявності відставання є доброю ознакою — уряд свідомий того, що треба наздоганяти. Не варто говорити, чи причина відставання криється з українського чи з якогось іншого боку. У цьому випадку варто наголошувати лише на українському контексті, в якому є три критично важливі чинники, необхідні для надолуження цього відставання. Перше — питання компетенції, друге — питання координації і трете — питання взаємодії уряду та Верховної Ради щодо пріоритетного прийняття законів, які мають відношення до європейської інтеграції та до вступу України до СОТ. Якщо всі ці фактори будуть діяти, то у мене немає сумніву, що до кінця цього року ми зможемо отримати і статус країни з ринковою економікою, і вступити до СОТ.

У політичному плані стосунки України та ЄС стали значно ближчими, оскільки змінився їхній контекст, виникла довіра з боку Європейського Союзу до можливості України виконати власні зобов’язання, у той час як раніше цієї довіри не існувало — превалювала недовіра. У цьому сенсі не варто перебільшувати значення заяв українського керівництва по ЄЕП і говорити про повернення недовіри. Це знову ж таки проблема координації. Щодо власне стратегії протиріччя відсутні, є чіткий пріоритет — інтеграція до ЄС. Окрім того, наявна червона риска по ЄЕП, яка закінчується там, де закінчується зона вільної торгівлі. Решта є риторикою другого порядку — це стосується й деяких заяв щодо наднаціональних органів ЄЕП. У даному випадку важить не буква, а дух. Немає протиріч у практичній діяльності уряду, який орієнтується на інтеграцію до ЄС, цьому принципу підпорядковуються і всі решта кроків як у зовнішньополітичному, так і у зовнішньоекономічному сенсі.

Важливо, що за Планом дій Україна — ЄС однією з новацій, яка вийшла з десяти пунктів, запропонованих Хав’єром Соланою, була оцінка виконання цього плану вже в першому кварталі 2006 року. Саме той момент стане моментом істини — скільки з тих 177-ми кроків, які уряд визначив сам для себе, буде виконано. Оце й буде відповіддю на запитання: збільшиться чи зменшиться довіра до України. Наразі ми маємо лише чотири місяці роботи, відтак поки що немає підстав ні для рожевого оптимізму, ні для чорного песимізму. Поки що йде процес.

Олег ЗАРУБІНСЬКИЙ , перший заступник голови комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції:

— Наближення України до ЄС — це не питання наших бажань чи небажань. Є конкретні показники, найбільш продуктивний із них — це те, як Україна виконує План дій Україна — ЄС, оскільки саме він на сьогодні — ключовий документ, який є одночасно і лакмусовим папірцем, і свідченням того, наскільки Україна просунулась уперед. Незважаючи на певні позитивні моменти здебільшого віртуального характеру, наразі дуже багато з того, що було записане як необхідне до виконання як у квітні, так і в травні, досі не виконано. Візьмемо так звану «дорожну карту» щодо виконання у 2005 році Плану дій Україна — ЄС. Згідно з нею, у травні мало бути розроблено низку законодавчих та нормативно-правових актів. Зокрема Держатомрегулювання, Міноборони і Держекспортконтроль мали ще у травні розробити і здійснити у Верховній Раді супровід проекту закону України про ратифікацію додаткового протоколу до угоди між Україною та МАГАТЕ застосування гарантій у зв’язку з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. На сьогодні він не тільки не поданий до Верховної Ради, я навіть не маю інформації про те, що хтось хоча би брався його розробляти. Мінприроди, Мінекономіки, Національна академія наук України у травні мали розробити проект закону про стратегію сталого розвитку України — нічого Кабмін до Верховної Ради не подав. Таких прикладів можна навести дуже багато. Мені здається, що треба менше розмовляти, а більше працювати. У всіх країнах, які мали намір вступити до ЄС, в контексті законодавчого забезпечення вступу ключова роль була за таким суб’єктом законодавчої ініціативи, як уряд. Те саме має бути і в Україні. Але на сьогодні, як бачите, цей процес проходить не на найкращому рівні. Для того, аби він рушив з місця, треба, щоб більш прискiпливо, без заяв і ньюзмейкерства працювали всі відомства виконавчої влади. Питання вступу і просування до ЄС сьогодні — це питання щоденної рутинної роботи.

Це щодо проблем, хоча, безумовно в плані тональності наших взаємин iз ЄС, його реакції на наші проблеми, можна сказати, що певне просування є. Йдеться здебільшого про психологічну складову. Інтерес до України з боку Європейського Союзу набагато більший — це питання віртуально- символічного характеру. Але інтерес — річ змінна, відтак його легко втратити. ЄС має бачити, що ми робимо все для того, щоб виконати «дорожну карту» щодо Плану дій Україна — ЄС. Ті критичні нотки, які з’являються з боку ЄС із приводу того, що ми робимо, посилюються. Така тенденція не є позитивною для України — треба більше працювати. У цьому плані стосункам України та ЄС дуже шкодять заяви українського керівництва щодо ЄЕП. Присутність України у двох економічних просторах — ЄС і ЄЕП — просто неможлива. Коли сьогодні чиновники говорять про те, що треба іти далі, ніж зона вільної торгівлі в межах ЄЕП, то далі — якраз митний союз. Другий момент — адаптувати українське законодавство одночасно до тих норм, які існують на пострадянському ЄЕПівському просторі, і до європейських норм практично неможливо. Наприклад, російське економічне законодавство й торговельна база багато в чому протилежні законодавству європейському. Тому треба чітко визначитися. Але мені здається, що заяви про де-факто — не де-юре — відновлення багатовекторності пов’язані насамперед iз передвиборчою кон’юнктурою.