Угорський лікнеп з євроінтеграції

Ксенія ВАСИЛЕНКО, «День», Київ — Сегед — Київ

День, №87, 19 травня 2005 http://www.day.kiev.ua

Головний лобіст приєднання України до європейської спільноти — не державні органи країн Східної Європи, а їхні пересічні громадяни. Такий головний месидж Х Міжнародного форуму «Від Європи до Європи. Спільні знаменники євроатлантичної інтеграції», який завершився напередодні в угорському місті Сегед, що за сто вісімдесят кілометрів від Будапешта. Неофіційне гасло заходу: «Спільна Європа — наша спільна мета».

Свій євроінтеграційний шлях угорці вже пройшли: країна є членом ЄС майже рік, членом НАТО — майже шість, і тепер охоче ділиться досвідом із найближчими сусідами. Щоправда, досвід цей, за визнанням самих угорців, аж ніяк не солодкий: результатом проведення кардинальних соціально-економічних реформ, покликаних «підігнати» країну під стандарти Євросоюзу, стали грандіозна інфляція, різкий стрибок безробіття тощо. Що, зрозуміло, не могло служити переконанню народу в доцільності європейського членства.

У кулуарах конференції мудрі експерти пояснювали, що подібних «перегинів» нашій країні також не уникнути, але максимально їх «знеболити» цілком реально. Власне, заради цього й затіяні подібні зустрічі. А ось українські дипломати, акредитовані в Будапешті, охоче трактували істинну суть геополітичного месиджу. За їхніми запевненнями, наше членство в євроструктурах вигідне країнам південної та східної Європи мало не більше, ніж нам самим. Адже з розширенням кордону ЄС розширяється і «перша лінія», «крайньою» на якій опиниться вже Україна, а не та сама Угорщина. До того ж, залучення до Євросоюзу й НАТО сусідів — своєрідна «справа честі» для «країн-новобранців». Та й їхні економічні, соціальні, геополітичні та інші успіхи на тлі відстаючих побратимів виглядали б аж ніяк не так переконливо. Бiльше того, це вигідно і з огляду на реалізацію як національних інтересів, так і загальноєвропейських, наприклад, тих самих пріоритетів глобальної безпеки.

Позиція угорців, що акцентує на значущості нашого членства в ЄС, виявлялася навіть у дрібницях. На конференції вітчизняна делегація на особливому становищi, як спеціальний гість; більшість тез із виступів учасників звернені до присутніх українців. Серед вивішених збоку від президії національних прапорів країн-учасниць з українським прапором сусідять стяги ЄС і НАТО. Окремо акцентується важливість саме громадських, а не державних ініціатив. На підтвердження цієї тези сам захід його учасники схильні йменувати не звично «конференцією», а «громадським форумом». За словами організаторів в особі керівника сегедського Центру «За політику безпеки» Ласло Тота, «часто на континенті ключові ініціативи виходять від громадських організацій, традиційно більш чутливих до зміни соціальних настроїв й орієнтирів». Втім, на важливості міждержавних зв’язків, аж до формування міжпарламентських комісій, наполягають представники Сербії. Їхній досвід вдвічі складніший: непросто було проводити «європромоушн» після натовських бомбардувань.

Але набір «інтеграційних інструментів» аж ніяк не універсальний. Технологія, успішно застосована в одній країні, в іншій може виявитися провальною. Кардинальний злам у масовій свідомості пострадянських громадян, як і раніше, залишається головною перешкодою на шляху до ЄС й особливо до НАТО. Рік тому вирішальне «за» Будапешта стосовно членства в ЄС сказали на референдумі, який виявився, як висловилися вітчизняні дипломати, «великою авантюрою». Від краху врятувала… буква закону, що затверджує досить низький поріг мінімально необхідної явки. Вітчизняне законодавство таке волевиявлення просто б не визнало.

Саме пропагандистській кампанії на підготовчому до вступу етапі приділили найбільше уваги. Ставку зробили на молодь. Втім, слова «пропаганда» старанно уникали, пояснюючи: технологія популяризації європейських ідей навіть віддалено не нагадувала комуністичне «промивання мозків». А ось із переконанням представників старшого покоління, особливо з жителями сільських районів, виникли проблеми. Тут традиційні аргументи, наприклад, про боротьбу з тероризмом, не діяли, тому використали найекзотичніші, аж до екологічних, про «глобальну безпеку довкiлля». Втім, державна політика таки випередила масову свідомість: країна вже рік як у ЄС, а її громадяни (згідно з соціологічними вимірами) ніяк не можуть до цього звикнути.

А ось, на переконання Ласло Тота, який є головним організатором і натхненником форуму, «єдино вірна запорука успіху — в міцних громадських, міжнаціональних зв’язках, у тому числі бізнесових». «Європейці повинні довіряти одне одному, вибудовувати спільну систему цінностей і координат, в яких мова бізнесу зрозуміліша за інші. Тоді дилема «світ у Європі чи Європа у світі» перестане бути такою», — зазначив Тот.

Україна приєднується до Болонської конвенції

Що це означає?

День, №87, четвер, 19 травня 2005 http://www.day.kiev.ua

Людмила РЯБОКОНЬ, «День»

Сьогодні (19 травня) Україна стає повноправним партнером європейських держав щодо створення єдиного освітнього європейського простору. У Бергні (Норвегія) відкривається чергова конференція міністрів освіти і науки європейських країн, учасників Болонського процесу. Відбудеться підписання договору про приєднання до Болонського процесу нашої держави, а також Молдови, Монако, Грузії, Вірменії, очевидно, й Азербайджану. Після цієї процедури поза Болонським рухом залишаться Білорусь, Сан-Марино та колишня Югославія.

Болонський процес бере початок з травня 1998 року, коли у чотирьох європейських країн (Англії, Німеччини, Італії й Франції) виникла ідея про підвищення конкурентоспроможності європейської освіти. У той час значну частину як європейської молоді, так i азіатської, все більше почала приваблювати американська система освіти. Вона більш відповідала прагненню отримувати якомога швидше практичні знання, що дають можливість раніше розпочинати працювати в різних сферах. Класична освіта відомих європейських університетів, розрахована на ґрунтовну підготовку з базових наук, почала програвати в очах молодих прагматиків.

Більшість європейських країн, близько трьох десятків, включилися у Болонський процес у 1999 році. Вони домовилися про те, що не створюватимуть єдиної схеми освіти для всіх країн, а намагатимуться зберегти національні особливості вищої освіти з тим, щоб студенти і викладачі могли міняти вуз і країну, навчатися і працювати у будь-яких навчальних закладах Європи, щоб згодом прийти до взаємовизнання дипломів про освіту. Нині вже домовилися як про обов’язкову для європейської освіти двоступеневу систему вищої освіти, що готує бакалаврів і магістрів. Питання про взаємовизнання дипломів усіма «болонськими» державами планують вирішити до 2010 року. Саме до цього часу освітній простір Європи має стати єдиним, що дасть можливість предметнiше говорити про єдиний європейський ринок праці. Нинішня конференція — проміжний етап у моніторингу досягнутого.

Щоб абітурієнту, а згодом і студенту зорієнтуватися в новій, Болонській, системі навчання, вже підготовлено спеціальні інформаційні пакети, до яких буде занесено всі відомості про вищий навчальний заклад, факультет, викладачів, програми, системи оцінювання і навіть словники з новими термінами. Викладачі, які беруть участь в експерименті та студенти, поки вестимуть облік своєї роботи одночасно за новою та старою системами. Зміниться і співвідношення між самостійною роботою та роботою з викладачем на користь першої. Робота викладача зі студентом також змінить свої форми. Лекції матимуть лише проблемний характер, інформаційні — зникнуть. Викладач буде зобов’язаний створити для студента самонавчаючу програму й інформаційний канал для роботи.

Сьогодні, особливо після скандалу навколо міністра юстиції Зварича, багато кому в Україні не зрозуміло значення ступеня бакалавра. Чи вважається бакалаврська освіта вищою? У Міністерстві освіти її визначили як неповну вищу, лише як один зі ступенів вищої освіти. Повну вищу освіту можна здобути, вивчившись на спеціаліста чи магістра. Хоч в Європі не особливо практикується навчання на «спеціаліста», в Україні їх продовжуватимуть готувати. Слово «бакалавр» сьогодні у світі має дуже різне значення. Наприклад, у Франції це означає, що людина навчалася в коледжі й готова до навчання у вищому навчальному закладі. Українські бакалаври — це рівень в освітній і професійній підготовці, який дозволяє працювати за тими спеціальностями, де потрібний эксплутаційний рівень професійної діяльності. Професії (та посади), де потрібно володіти технологічними і дослідницькими рівнями, для бакалавра не підходять — це вже для магістрів. У американській системі оцінювання рівень бакалаврської освіти дає більше прав для працевлаштування, ніж в Україні для «українського» бакалавра. Напевне, як сказав у розмові з кореспондентом «Дня» чиновник Міносвіти, цю американську особливість і мав на увазі пан Зварич, стверджуючи про статус своєї освіти. Але в Сполучених Штатах існують і магістерські програми у найвідоміших університетах світу (Стенфорд, Гарвард...). Сім тисяч коледжів у Штатах надають освіту бакалавра, яка має певний рівень у вищій освіті, що дозволяє отримувати роботу, але більш низького рівня, ніж після університетів, що надають ступінь магістра. Згодом учасники Болонського процесу прогнозують ступінь бакалавра зробити повноцінним рівнем вищої освіти, але для цього мають переглянути програми європейських вузів. Як саме, поки невідомо.

Наші співвітчизники, які мають звання кандидатів наук, з приєднанням України до Болонського процесу автоматично прирівняються до закордонного звання докторів філософії (PhD). А ось вітчизняні доктори наук подібного «підвищення» не отримали, оскільки аналога їхньому званню за кордоном не знайшлося...

Нагадаємо, багато вчених і викладачів критикували наміри ще минулої влади приєднатися до Болонського процесу. Сьогодні, очевидно, полеміка відновиться з новою силою.