Помаранчі на снігу

Тетяна Силіна

Дзеркало тижня, № 3 (531) 29 сiчня - 4 лютого 2005 http://www.zn.kiev.ua

Скасування минулого четверга візиту Віктора Ющенка до Брюсселя через несприятливі погодні умови виглядає досить символічним. Зі столиці Євросоюзу, справді, знову повіяло крижаним холодом...

Останні кілька тижнів Київ і Брюссель вели затяжну позиційну боротьбу. І чим активніше українці, натхнені результатами помаранчевої революції, заявляли про своє палке бажання нарешті посісти своє місце серед вільних і квітучих європейських націй, тим більше крижаних ноток звучало у відповідях євробюрократів. Причому останні демонстрували нечувану оперативність: не встигав МЗС або хтось із помітних постатей із команди нового Президента висловитися щодо євроінтеграційних устремлінь України, як буквально через кілька годин із Брюсселя доносився протверезний відгук.

Після душевних телевізійних кадрів зустрічі Ющенка з Хав’єром Соланою, котрий іще до інавгурації прилетів спеціально, аби привітати нового українського Президента з перемогою, після його теплих слів про нашу країну, сповнених оптимізму щодо її майбутнього, після наполегливих закликів Олександра Квасьнєвського до Євросоюзу чітко позначити дату можливого початку переговорів про вступ України до ЄС, після надихаючої резолюції Європарламенту, що закликала Єврокомісію і Європейську Раду надати нашій країні чітку перспективу майбутнього членства в Євросоюзі, месиджі брюссельських бюрократів справді скидалися на зиму, котра раптом отямилася, вирішивши використати весь звичний арсенал заметілей і морозів.

Якщо коротко описати теперішні позиції сторін, то, наскільки можемо судити зі страсбурзьких заяв В.Ющенка та коментарів МЗС, Україна має намір рішуче домагатися повноправного членства в Європейському Союзі. І навіть готова найближчим часом подати відповідну заявку. Вона закликає ЄС «адекватно враховувати еволюцію ситуації у нашій країні, насамперед у політичній сфері» і «дати чіткий і недвозначний сигнал про європейські перспективи України». Крім того, українська сторона вважає за необхідне обговорити питання включення до раніше підготовленого плану дій Україна—ЄС (ПД) нових положень, що відбивають результати помаранчевої революції.

Проте представники Єврокомісії невблаганні. «Немає кандидатури України на вступ до ЄС. Є політика сусідства і план дій», — безупинно твердить прес-секретар ЄК Франсуаза Ле Бей. «Європейська комісія підтверджує незмінність своєї політики щодо України — нею залишається політика сусідства», — укотре заявила вона минулого вівторка на брифінгу, на якому зрештою договорилася до того, що, мовляв, Єврокомісія ще не обговорювала, є Україна європейською країною чи ні, й узагалі відмовилася відповідати на запитання журналістів, чи розглядають в ЄК Україну як європейську державу. (Напевно, українським підприємцям варто терміново поставити до Брюсселя велику партію географічних карт і підручників історії.)

Повернувшись із київського Майдану після інавгурації В.Ющенка, єврокомісар із питань зовнішніх зв’язків Беніта Ферреро-Вальднер заявила членам Європарламенту, що Європейському Союзу варто уникнути поспішності у справі залучення України до своїх лав, оскільки після недавнього масштабного розширення це «було б контрпродуктивним». І закликала як євродепутатів, так і Україну до реалізму.

Своє вагоме слово буквально напередодні запланованого візиту

В.Ющенка в Брюссель сказав і голова Єврокомісії Жозе Баррозу: «Перспективи нових приєднань до Союзу немає, за винятком тих, про які Європейська Рада нещодавно вже прийняла рішення». На переконання глави ЄК, політика «нового сусідства», в межах якої ЄС має намір розвивати відносини з Києвом, «відповідає більшості вимог України в економічній і політичній галузях, а також у різноманітних сферах співробітництва, технологічної допомоги та модернізації країни».

Єврокомісія наполегливо намагається запхнути Україну в жорсткі рамки європейської політики сусідства (ЄПС), які стали ще тіснішими для нас після помаранчевої революції, не бажаючи розуміти, що свого часу українська сторона, згнітивши серце, погодилася на неї лише заради збереження бодай якоїсь динаміки у відносинах із Євросоюзом. Оскільки цілком усвідомлювала: в тих умовах, коли при владі був Кучма, а на зміну йому готувався Янукович, ні про яке членство в ЄС Україна не могла навіть мріяти.

Сьогодні ж ми не мріємо, а, як і Президент Ющенко, твердо віримо: наше місце — у Європейському Союзі.

Але поки нова українська влада освоюється на Печерських пагорбах і захоплена розподілом портфелів, Єврокомісія дуже поспішає, і планує до кінця лютого підписати план дій із Україною в рамках ЄПС. Таким чином вона хоче позбутися зненацька виниклого нового головного болю і, образно кажучи, забути про нашу країну на три роки та віддатися розв’язанню численних внутрішніх єесівських проблем. Підписання ПД заплановане на 21 лютого, коли має відбутися чергове засідання Ради зі співробітництва Україна—ЄС. Перед цим, орієнтовно 17—18 лютого, комісар Б.Ферреро-Вальднер відвідає Київ із робочим візитом, під час якого, можна припустити, планує остаточно узгодити позиції сторін.

Для формування свого погляду в досі несформованого уряду Ющенка практично не залишається часу. Але ж майбутні переговори можуть стати багато в чому визначальними для подальшого розвитку відносин між Україною і ЄС на найближчі кілька років. Євробюрократи дуже напористі, і випробовують нову українську владу на міцність. Але проблема в тому, що протистояти цьому напору в Києві формально поки нема кому. Досі не призначені ні міністр закордонних справ, ні міністр чи віце-прем’єр із питань євроінтеграції. Поки зовсім незрозуміло, коли буде створено спеціальний євроінтеграційний орган, і що це буде — міністерство, комітет чи ще щось? Як буде розподілено функції між ним та іншими органами виконавчої влади? І навряд чи все це чітко проясниться до 17—21 лютого. Тож, зважаючи на все, підготовка і до переговорів із пані Ферреро-Вальднер, і до засідання Ради Україна—ЄС ляже на плечі МЗС і представництва України при ЄС. У ситуації, що склалася, зовнішньополітичне відомство діє, по суті, інтуїтивно, керуючись власним досвідом і орієнтуючись лише на публічні заяви Президента Ющенка. І мріє якомога швидше почути від нього прізвище свого міністра. А також сподівається, що в новій системі виконавчої влади МЗС більше не буде «поштовою скринькою» або «інформаційним придатком» адміністрації (чи тепер уже секретаріату) Президента, поверне свої координуючі функції у питаннях зовнішньої політики й набуде право коментувати всі зовнішньополітичні події, зокрема й за участю Президента.

Досвідчені євробюрократи відмінно вловили «ситуацію безвладдя», що склалася в Україні, й намагаються по максимуму скористатися нею, іноді навіть намагаючись «розвести» як неофітів української влади, так і досвідчених дипломатів. Першим вони намагаються накинути уже проданий товар, про що йтиметься нижче. На консультаціях же з другими посилаються на якісь обіцянки, нібито видані єврочиновникам представниками нової української влади під час недавніх візитів і зустрічей.

Але проблема в тому, що про ці обіцянки дипломатам нічого не відомо, втім, як і широкій українській громадськості. Щасливим власником диска з євроінтеграційними планами Президента Ющенка є поки що тільки Хав’єр Солана, якому раритет було вручено Олегом Рибачуком, котрий претендує на посаду віце-прем’єра з питань євроінтеграції. В Україні з «національною стратегією євроінтеграції, кроками Президента з її імплементації, указами, якими вони досягаються» на сьогодні не знайомі не лише журналісти та профільні експерти, а й навіть вітчизняні дипломати, змушені обережно цікавитися у своїх європейських колег, чи не могли б ті поділитися з ними ексклюзивною інформацією про євроінтеграційні плани нової української влади.

Погодьтеся, ситуація, прямо скажемо, ненормальна. Тому на самому початку роботи лідерів переможної помаранчевої революції хочеться дуже голосно нагадати їм про численні обіцянки прозорості та гласності в їхній діяльності на високих державних посадах. Свого часу Леонід Кучма підписував ні з ким не узгоджені документи і давав згоду на всілякі ЄврАзЕси та ЄЕПи на перегонах і за «чаркою чаю» у чужих заміських резиденціях, не обтяжуючи себе обговоренням стратегічних напрямів української політики не лише з громадськістю, а й із членами уряду. Ми не хочемо, щоб нова влада успадкувала ці старі принципи, просто змінивши московські кабінети на брюссельські, а перегони — на катання на гірських лижах.

У спробах задовольнити інформаційний голод нам удалося з’ясувати лишень, що національну програму (чи то стратегію?) євроінтеграції було підготовлено за участі польських і британських експертів. Хто ці експерти і наскільки їхні ідеї відповідають національним інтересам України? Хто з вітчизняних фахівців брав участь у підготовці стратегічних документів? І, найголовніше, що в цих документах? На ці запитання в нас відповідей, на жаль, поки немає. І не лише в нас. Отже, є підстави експертам серйозно побоюватися, що підготовлені невідомою командою документи можуть виявитися неконкретними, відірваними від існуючих реалій і такими, що не враховують уже досягнуті з ЄС домовленості.

Безумовно, якоюсь мірою виправданням такої таємничості може слугувати чинник повного цейтноту. Наприклад, зазвичай уважний до потреб журналістів Олег Рибачук весь свій час нині присвячує закордонним візитам або спілкуванню з західними послами в Києві. Що, до речі, високо і з вдячністю ними оцінено. Західні дипломати відгукуються про Олега Борисовича як про «надзвичайно рішучу й енергійну людину», котра розуміє, що «потрібно якомога швидше зробити Україну євросумісною».

Водночас вітчизняні експерти та дипломати висловлюють побоювання, що, користуючись зміною владних персоналій у Києві, пронирливі євробюрократи намагаються обвести українських неофітів навколо пальця, «ощаслививши» їх бонусами, про які було домовлено ще за часів старого уряду. Користуються тим, що недавнім революціонерам, які тільки-но повернулися з барикад і ледве встигли змінити светри та штормівки на костюми і краватки, об’єктивно не було коли вникати в нюанси підготовленого плану дій, вивчати всі раніше досягнуті домовленості. Ось і радіють наші младоінтегратори подарункам, з яких оперативно було здерто упаковку з відбитками Кучми та Януковича, а натомість з’явилися помаранчеві стрічки та бантики.

У понеділок у Брюсселі на засіданні Ради ЄС на рівні міністрів закордонних справ Х.Солана і Б.Ферреро-Вальднер представлять документ, що містить десять «нових пропозицій», які нібито мають доповнити вже узгоджений, але ще не підписаний сторонами план дій. Документ було підготовлено єврокомісарами на грудневе доручення Європейської ради. Згідно з нашою інформацією, якщо ці пропозиції, а вони, до речі, цілком можуть бути ще змінені, доповнені або урізані членами Ради ЄС, буде, нарешті, схвалено, їх трансформують у декларацію, яку європейська сторона хоче підписати 21 лютого на засіданні Ради Україна—ЄС.

Ми мали можливість ознайомитися з цими «новими пропозиціями» і дійшли висновку: нового в них, на жаль, обмаль.

Наприклад, які приємні для нас сюрпризи містяться у першому пункті документа, якщо домовленість про те, що після закінчення дії 2008 року Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) сторони замінять її новим «посиленим» документом, уже зафіксовано в Плані дій?

Або чого варта обіцянка (пункт четвертий) підтримувати Україну на її шляху до СОТ, якщо Євросоюз уже підписав із нашою країною двосторонній протокол про доступ на ринки? Що конкретно мається на увазі під цією обіцянкою? Невже спроби вплинути, наприклад, на США, Японію або Австралію з тим, щоб і вони якомога швидше уклали з нами аналогічні документи?

Дуже загальні слова містять і пункти, присвячені демократії і верховенству закону (п.9), а також співробітництву в царині зовнішньої політики та безпеки (п.2). Відповідні розділи Плану дій, на наш погляд, набагато змістовніші.

Докладніше хочеться зупинитися на пунктах, присвячених особливо резонансним в україно-єесівському діалозі темам. Україна вже давно домагається статусу країни з ринковою економікою. І вже давно виконала більшість вимог Євросоюзу для його набуття, які регулярно оновлюються та доповнюються. Останніми неврегульованими питаннями ЄС називав втручання держави в ціноутворення (особливо в чутливій для наших партнерів металургійній галузі) і процедуру банкрутства. (Зауважимо: ще попередній український уряд дав з приводу цих питань досить зрозумілі роз’яснення.) При цьому європейці весь час наголошували, що питання статусу є всього лишень технічним, стосується тільки антидемпінгових розслідувань, і не варто здіймати навколо нього надто багато шуму. В чому були абсолютно праві. А шум здіймала команда Януковича, якій напередодні виборів були вкрай необхідні голосні перемоги, в тому числі й на європейському напрямі. Зрозуміло, що робити таку приємність можливому кучминському наступнику Євросоюзу не хотілося. Реально ж, за оцінками експертів Єврокомісії, антидемпінгові заходи ЄС торкаються менш як одного відсотка обсягу українського експорту. А відповідно до квітневих оцінок вітчизняного Мінекономіки, розміри можливих збитків української сторони від антидемпінгових заходів ЄС становлять 36, 5 — 50 млн. дол. І це при тому, що напередодні розширення Європейського союзу українська сторона помітно завищувала прогнозні цифри втрат, деякі з них, як з’ясувалося згодом, у реальному житті виявилися набагато нижчими.

Це ми все до того, що статус країни з ринковою економікою насправді не становить такої значної економічної цінності, як про неї прийнято в нас говорити. Але найцікавіше, що тепер уже Євросоюз намагається надати йому особливої важливості і видати як символічну нагороду новій українській владі. Прикро те, що і тут ЄС поскупився. Наскільки нам відомо, у самій Єврокомісії існувала пропозиція надати Україні бажаний статус умовно, тобто, щойно нова українська влада твердо пообіцяє ліквідувати найближчим часом два недоліки, які залишилися. Але що ми бачимо у п’ятому пункті документа Солани та Вальднер? Ринковим статусом нас збираються наділити після того, як нова влада «задовільним чином» вирішить питання, що назріли. То де ж тут бонус і бажання підтримати реформи Президента Ющенка? Чим теперішні пропозиції ЄС відрізняються від тих, що висувалися команді Януковича?

Далі. З великим натхненням комісар ЄС із питань торгівлі Петер Мандельсон говорив на минулому тижні про відкриття для України євросоюзівских ринків текстилю і сталі у короткостроковій перспективі (за його словами, відповідні угоди можуть бути розроблені й укладені вже цього року). А в довгостроковій (!) перспективі єврокомісар не виключив (!) можливості укладення навіть угоди про вільну торгівлю між Києвом і Брюсселем. Напевно, єврокомісар хотів нас потішити. Можливо, хтось і справді зрадів. Та от джерела «ДТ», близькі до переговорного процесу з ЄС, стверджують: угоду щодо текстилю було підготовлено ще торік і вже парафовано у грудні минулого року. Стосовно ж сталі, то ще у жовтні, що минув, Рада ЄС дала мандат Єврокомісії на проведення відповідних переговорів із Казахстаном, Росією й Україною.

Це все передбачалося раніше, і для цих досягнень у співробітництві з ЄС зовсім не потрібна була помаранчева революція. Це було заплановано Євросоюзом іще з урядом Януковича.

Що ж до зони вільної торгівлі, то пану Мандельсону напевно відомо, що її створення між Україною і ЄС передбачено ще в СПС, підписаному 1994 року. І коли переговори щодо ЗВТ розпочнуться після вступу нашої країни до СОТ, цілком може статися у поточному році, то скільки Євросоюз має намір їх проводити, якщо комісар Мандельсон говорить про довгострокову перспективу?

Знову ж, згідно з нашою інформацією, в ЄК обговорювалася можливість вести обговорення створення ЗВТ паралельно з процесом вступу України до Світової організації торгівлі, спільно підготувати певну «дорожню карту», виробити внутрішньосоюзівські директиви для майбутніх переговорів із тим, щоб бути готовими розпочати їх відразу ж після здобуття Україною членства в СОТ. Але в документі, який було винесено на обговорення Радою ЄС, залишилася тільки пропозиція прискорити перегляд проведеного ще 1999 року техніко-економічного обгрунтування можливості створення зони вільної торгівлі між ЄС і Україною. Залежно від результатів цієї роботи ЄК почне підготовку до переговорів по ЗВТ, щоб надати Раді свої пропозиції після вступу України до СОТ. У принципі, це формулювання справді дещо відрізняється від зафіксованого у Плані дій, і є для нас більш обнадійливим.

Безумовно, заради справедливості варто відзначити: деякі нововведення в документі Солани та Вальднер, справді, є. Найістотнішим і найсвіжішим із них є пропозиція розпочати підготовку до діалогу високого рівня з питань енергетики. Такий формат переговорів із Росією запроваджений ЄС іще з 2001 року. А для нас дуже принципово, зазначають експерти, щоб російсько-європейський енергетичний діалог «не вівся за нашою транзитною спиною».

Дуже важлива й зафіксована в документі готовність європейської сторони розпочати переговори з Україною зі спрощення візового режиму. Такі переговори вже ведуться ЄС знову ж таки з Росією. Єврокомісари ставлять собі за мету підготувати проект мандата для переговорів із нашою країною з тим, щоб розпочати їх ще до наступного саміту Україна—ЄС.

Третім прогресивним пунктом можна вважати намір ЄС надати Україні доступ до фінансування Європейського інвестиційного банку (ЄІБ). Пропонується виділити нашій країні до 50 відсотків від загальної суми в 500 млн. євро, передбаченої для Росії, Білорусії, Молдавії й України. Можливість надання вигідних кредитів ЄІБ обумовлюється остаточним схваленням Плану дій Радою зі співробітництва Україна—ЄС.

Документом також передбачено, що, в разі суттєвого прогресу у виконанні новою українською владою Плану дій вже 2005 року, Євросоюз може здійснити перше оцінювання наших досягнень відразу ж на початку наступного року.

За великим рахунком, цей план дій, розрахований на три роки, справді є дуже корисною річчю, і його виконання може реально просунути Україну на шляху реформ у найважливіших сферах. Деякі вітчизняні фахівці навіть пропонують зробити його основою майбутньої програми нового уряду, що справило б на ЄС сильне враження. Тим більше що ніхто не закликає відмовитися від підписання ПД. Проблема полягає в іншому — цей документ єесівська сторона розглядає виключно в межах політики сусідства. Водночас Б.Ферреро-Вальднер неодноразово наголошувала: «Євросоюз пропонує Україні нову стратегію політики сусідства. Однак це не означає, що з нею пов’язуватиметься будь-яка перспектива вступу до ЄС». Але саме визначення України як сусіда ЄС неприйнятне і прикре для майже п’ятдесятимільйонної європейської нації.

Від політики сусідства потрібно відмовлятися — у цьому в Україні впевнені дуже багато політиків, дипломатів та експертів. До речі, саме так учинила й Росія, однак її співробітництво з ЄС від цього нічого не втратило, а в деяких питаннях вона давно вже випередила «сусідку ЄС» Україну. Свого часу наполегливість і твердість виявила Хорватія, яка не бажала, щоб її розглядали в «одному кошику» із Західними Балканами. Вона дуже швидко провела політичні й економічні реформи, довівши, що, справді, вигідно відрізняється від західно-балканських держав. І от у березні вже мають розпочатися переговори про вступ Хорватії до Європейського Союзу.

Новий уряд України має підписати План дій із ЄС, але рішуче при цьому заявити, що не розглядає його в контексті політики сусідства. І нам цілком під силу найближчим часом довести Євросоюзу: Україна і справді значно відрізняється від його сусідів.

Крім того, необхідно домогтися, щоб у План дій було внесено одне принципове нововведення, про яке Віктор Ющенко заявив у Страсбурзі і про яке, згідно з нашою інформацією, збирався говорити у стінах Европарламенту: успішна реалізація ПД має завершитися укладенням Україною європейської угоди про асоціацію з ЄС. Преамбула ПД має бути політично посилена словами про підтримку Євросоюзом курсу України на європейську інтеграцію і про відкритість ЄС для нашої країни відповідно до його статутних документів.

Яким буде євроінтеграційний графік Президента Ющенка, напевно судити сьогодні важко, оскільки, як уже зазначалася, його програма поки не обнародувана, а з нетерпінням усіма очікуваний виступ у Брюсселі не відбувся.

Уперше хоч якісь терміни й дати в інтерв’ю «Українській правді» півтора тижня тому назвав О.Рибачук: асоціація з ЄС — уже цього року, виконання копенгагенських критеріїв — за рік-два, повноправне членство в ЄС — через п’ять років. Після цих заяв у Брюсселі посміхнулися — хто єхидно, хто поблажливо, а в Києві експерти схопилися за голови: знову ілюзії і шапкозакидництво. Та після численних зустрічей із західними партнерами можливий майбутній головний український євроінтегратор дуже швидко (що робить йому честь) зорієнтувався і перебудувався, і тепер наші західні співрозмовники стверджують, що «особи, які займаються українською євроінтеграцією, мають цілком чітке й реальне уявлення про обсяг робіт, які має виконати Україна». «Через рік буде зрозуміло, наскільки ми зуміли виконати свої зобов’язання. І зараз я б не став говорити про строки», — заявив на початку цього тижня О.Рибачук.

Ющенко ж у Страсбурзі та Кракові намітив лише основні віхи нашого майбутнього великого шляху: цього року — одержання статусу країни з ринковою економікою і можливе членство в СОТ, далі — укладення з ЄС угоди про створення зони вільної торгівлі (якщо інформагентства нічого не наплутали, то це також заплановано на поточний рік), а 2007 року — «початок переговорів про асоційоване членство».

Що ж до ринкового статусу, то ми вже зазначили, що набути його можна й потрібно дуже швидко. СОТ цього року теж, у принципі, реальне. Як свідчить директор Інституту економічних досліджень і політичних консультацій, автор глави про вступ України до СОТ відомої доповіді Комісії «Блакитна стрічка» Ігор Бураковський, для цього новому уряду потрібно буде укласти двосторонні протоколи про доступ на ринки ще з кількома державами, ключовим із яких є США, й ухвалити трохи більше десятка законів. За оцінками експерта, цього року Україна цілком може закінчити всі основні процедури і перейти до останньої, технічної стадії.

Угода ж по ЗВТ із Євросоюзом у 2005 р. — або помилка журналістів, або нічим поки не виправданий оптимізм укладачів нашого євроінтеграційного графіка. А от із планами укласти до 2008 р. угоду про асоціацію згодні навіть найбільш помірковані українські експерти.

Окремо варто обговорити можливість і необхідність подання Україною заявки на повноправне членство в ЄС. У інтерв’ю Бі-бі-сі В.Ющенко заявив, що це буде зроблено найближчим часом, «тільки-но буде сформовано уряд і департамент, відповідальний за політику євроінтеграції».

Можна впевнено стверджувати: така можливість дуже лякає Євросоюз, зайнятий «переварюванням» десятьох нових членів, засмучений проблемним затвердженням європейської конституції і стурбований «турецьким питанням».

Думки ж авторитетних експертів із приводу термінів подачі заявки до ЄС розділилися. Наприклад, колишній заступник міністра іноземних справ із питань євроінтеграції Олександр Чалий упевнений, що заявку необхідно подавати негайно, користуючись світовою увагою до помаранчевої революції, і при цьому вимагати від ЄС швидкої відповіді, «не вірячи порожнім обіцянкам». «Будь-яка відповідь нас задовольнить, головне почути «так» або «ні», — вважає колишній дипломат. Визначеність, на його думку, дозволить розробити нову зовнішню політику. В разі негативної відповіді ЄС, вважає експерт, Україна може взяти на озброєння швейцарську модель відносин із Євросоюзом.

Але його колега екс-міністр іноземних справ Анатолій Зленко впевнений, що поспішати із заявкою не можна, необхідно спочатку оцінити, як її сприйме Євросоюз, провести попередню роботу як усередині України, так і в ЄС. «Ми можемо наламати багато дров в ейфорії, — побоюється шановний дипломат, — але ж нам потрібно, щоб наша заявка була позитивно сприйнята ЄС».

До цього варто додати: не можна забувати про те, що, відповідно до євросоюзівських основних документів, подати заявку на членство може будь-яка європейська країна, але за умови, що вона відповідає копенгагенським критеріям. У найближчі тижні домогтися цієї відповідності Україна не зможе за жодних умов. Отже, її заявку Рада ЄС може просто відхилити й навіть не стане рекомендувати Єврокомісії провести необхідну оцінку готовності нашої країни до членства в ЄС.

На думку ж екс-посла України в США та Румунії Антона Бутейка, щоб одержати від ЄС позитивну реакцію на нашу заявку, крім декларацій мають бути здійснені реальні реформаторські кроки для переконання Євросоюзу в тому, що помаранчева революція була не коротким сплеском народної активності, а демонстрацією його готовності до довгої і напруженої роботи. «Один Майдан не може бути аргументом у Брюсселі, — впевнений політик. — Необхідні рішучі реформи, що виб’ють останні антиукраїнські карти з рук бронтозаврів, які ще лишилися в ЄС. А сьогодні ми можемо почути негативну відповідь, що викликає вкрай негативний імпульс усередині України. У великій же політиці мудрі ті, хто у відповідь не чує «ні». Крім реформ, упевнений А.Бутейко, ЄС чекатиме на результати парламентських виборів 2006 року і створення у Верховній Раді європейськи орієнтованої більшості, формування не «флюгерної», а «переконаної» політичної еліти.

Зрештою, відповідь на запитання, коли Україна буде в Європейському Союзі, знаходиться в Києві. В цьому впевнений її Президент Віктор Ющенко.