Проблема введення Польщею віз для України лежить у площині чисто політичній

Ганна Стеців

Радіо "Свобода"

Варшава, 1 серпня 2002 - Що реально зміниться для пересічного українського громадянина, того ж нелегального заробітчанина, наприклад, після того, як на східному кордоні Євросоюзу, нинішньому кордоні України з Польщею впаде нова завіса – будуть запроваджені візи?

Якщо з різних боків подивитися на це питання, то дістанемо, може, несподівану відповідь – для пересічного українця не зміниться майже нічого. Ціни на візи будуть символічні, бо поляки не зацікавлені в зменшенні напливу українських громадян. В їхньому інтересі, аби українці приїжджали і залишали тут свої гроші. Візи будуть багаторазові. І чи не однаково тому, хто їздив до Польщі на роботу, що він мусив що три місяці перетинати кордон, аби мати штамп у паспорті, що тепер він матиме візу на тих самих дев'яносто днів і буде так само змушений що три місяці виїжджати додому й назад. За великим рахунком нічого не змінюється. Дехто каже, що закінчиться рай для нелегальних робітників. Ні. За ті роки, протягом яких українці їздять до Польщі працювати, вони зробили дуже добру рекламу українським робочим рукам. Спитайте першого –ліпшого поляка, кого він більш охоче візьме на роботу – українця чи свого ж співвітчизника поляка? І почуєте – українця, бо це відповідальні, фахові, пунктуальні робітники, які мало п'ють, шпарують гроші і дбають про родину. Така думка про українських робітників у Польщі загальноприйнята. І польський роботодавець, як бере їх зараз на роботу, так і буде це робити після розширення Євросоюзу. Тут може виникнути проблема лише тоді, коли поляки лібералізували б свій ринок праці. Але з усього видно, що найближчими роками цього тут ніхто робити не збирається. Після вступу в ЄС ще гостріше повстане питання соціального захисту і ще вищі відрахування буде змушений робити працедавець на кожного легала. Словом, нелегали будуть, може, ще більше потрібні. З цього огляду до моменту поки Польща не ввійде в Шенген, не в Євросоюз, а в Шенген, ми знаємо яка тут різниця, себто десь приблизно до 2006-7 року говорити про якийсь шлагбаум на польсько-українському кордоні – це значить дуже вже згущувати фарби.

Проблема так насправді лежить в іншій площині – в політичній. І тут варто поговорити про те, хто перед ким закривається.

Україна домагається – і слушно – особливих підходів до еміграційно-візової політики у відносинах з Польщею. Серед аргументів, які використовує українська сторона – це передовсім рівень стратегічного партнерства між Україною і Польщею. Як би там не було, але Київ і Варшаву пов'язує щось більше, ніж Варшаву і Мінськ чи Варшаву і Кишинів. Я недаремно говорю тут про Молдову, бо якщо польсько-російські відносини – це окреме питання, то як можна ставити в один ряд з огляду хоч би на активність контактів з Польщею Україну й Молдову? Це стосується і концепції нових сусідів ЄС, з якою виступила Великобританія. Навіть якщо взяти до уваги те, що ЄС буде мати з Молдовою спільний кордон після вступу в Євросоюз Румунії, то й тут найближчою перспективою такого стану речей можна назвати 2007-2008-роки. А той пізніший термін. Крім того, з трьох так званих нових сусідів Євросоюзу лише Україна проголосила європейський вибір. На разі до Європи ані теоретично ані практично не поспішають ні Білорусь, ні Молдова. Отож Україна вимагає особливого до неї підходу в питанні еміграційно-візової політики у зв'язку з розширенням Євросоюзу.

Але тепер запитаймо себе: що Україна зробила для того, аби розраховувати на такий особливий до неї підхід? І це питання, яке лунає не стільки з Варшави, скільки з Брюсселя. Що конкретно стоїть за деклараціями Києва “на ділі інтегруватися в Європу”?

Як знаємо, в сфері внутрішньої політики – дуже мало, якщо не сказати – нічого. У сфері зовнішньої політики українська дипломатія теж, можна сказати, вичерпала свій ресурс. Тому було б логічно, якби Україна в питаннях віз залишилася відкритою – спершу для Польщі, а згодом для всіх інших держав західної демократії. Незастосування принципу взаємності при зміні візової політики з Польщею послужило б тим сигналом, який примусив би світ, до якого ми хочемо наблизитися, можливо, вперше глянути на Україну поважно. Давайте подивимося на цю справу чисто прагматично. Що ми втрачаємо, а що здобуваємо, коли у відповідь на введення віз Польщею не вводимо віз для поляків? Якщо у відповідь на введення віз Польщею ми робимо те саме, то демонструємо чисто радянський стиль поведінки. І Захід дивиться на Україну так, як дивився завжди. Умовно кажучи, Україна залишається для Заходу державою нездатною на рішучі й сміливі кроки. Уже нині втрачений до України інтерес таким чином закріплюється ще на багато років. І це остаточно маргіналізує Україну і відкидає її назад, тепер може вже не на десятки, а на більше років.

А втрати від консульських зборів, запитаєте.

Не буду говорити про те, що нині заробляти на консульських зборах для України це все одно, що їздити комбайном за сірниками. Не будемо про це. Порахуємо ті гроші. Їх можна легко компенсувати, запровадивши певні оплати на кордоні. Ось і все.

Що ж Україна здобуває, відмовившись від віз?

У першу чергу – поле для зовнішньополітичного маневру, якого Київ нині практично вже не має.

Чи ж можна реалізувати ідею відмови від уведення віз Україною для Польщі у відповідь на введення віз для України Польщею? Чи можна цю ідею реалізувати з огляду на настрої у Верховній Раді ?

Можна і дуже просто. Насамперед, таке рішення можна схвалити звичайним розпорядженням Кабміну. А що стосується громадської думки, думки парламенту, то маємо ж послання президента до Верховної Ради з такою промовистою назвою – “Європейський вибір”. Маємо президентську більшість у парламенті, яку тут могла б підтримати права опозиція і навіть соціалісти. Словом, потрібна лише політична воля. Але не цим хочу завершити. А питанням – а що буде, як Москва тут знову випередить Київ і відмовиться від введення для поляків віз після розширення Європейського Союзу? А до речі, в контексті проблеми Калінінграда такий сценарій дуже і дуже можливий. Ото ж як Україна буде виглядати тоді?