Черга до Європи

Львівська газета 4 вересня 2003 (№ 241) http://www.gazeta.lviv.ua

1 ВЕРЕСНЯ у Львові запрацював механізм подання прохань громадян України на отримання безкоштовних віз для в’їзду в сусідню Польщу. Запрацював, як і належить працювати кожному бюрократичному механізмові – законів Паркінсона ще ніхто не скасував, а відомо ж бо, що всяка бюрократична структура працює насамперед задля себе самої, а не якихось там зовнішніх чинників, завжди небажаних прохачів і фантазерів-начальників, які покладають свої найкращі надії на виплекану ними структуру, у той час як найпершою їх аксіомою мало б стати відоме: “При випробуваннях не падає на підлогу тільки той прилад, який уже лежить на підлозі”.

Громадськість і журналісти скрушно хитають головами. Нам сумно відчувати себе дурнуватими спадкоємцями Кассандри, на всі застереження якої владний загал завжди відповідав просто: “Усе буде добре!” Наша Троя, звичайно, наразі не згоріла, проте і надмірної радості від батальних сцен під стінами будинку по вулиці Івана Франка якось не відчувається. Просто лихо бере від передбачуваності ситуацій та очікуваності реакцій усіх персонажів трагіфарсу по обидва боки консульського бар’єру.

Низка українських і польських журналістів цього літа в рамках проекту фундації “Європа XXI” вивчали настрої мешканців польсько-українського прикордоння, пов’язані зі вступом Польщі у ЄС. Це, звичайно, не було адекватне за вибіркою соціологічне дослідження, нам ішлося радше про те, щоб уловити основні тенденції очікувань людей по обидва боки кордону. Мій власний досвід спілкування із земляками, які займаються дрібним бізнесом і прикордонною торгівлею, їздять до родичів і навчаються в Польщі, контактують із польськими колегами й однолітками у громадських, релігійних чи інших нематеріальних потребах, недвозначно засвідчив – усі вони налаштовані на зниження інтенсивності прикордонного руху, на витворення нових невидимих бар’єрів, які від своєї невидимості не стають менш реальними. Ясна річ, наші люди й не таке переходили, казала мені літня пані, яка живе з “човникарського” зарібку, проте людині завжди хочеться чогось кращого, а не навпаки. Візи і підконсульська метушня – це з ґатунку “гіршого”.

Що з того, що візи безкоштовні? Ми вже доволі “наїлися” фальшивої безкоштовності в багатьох інших галузях – освіті, охороні здоров’я, наданні інших соціальних послуг, аби не ставитися з обґрунтованою підозрою їх якості. За все на світі таки треба платити, бодай часом, “убитим” у черзі до віконечка, чи нервами, “спаленими” у спілкуванні з неґречними земляками і непривітними іноземцями. Той, хто має чим компенсувати “втрати”, не забариться це зробити. Відтак уже невдовзі (коли не позавчора) постане інфраструктура, яка за гроші (легальні чи ні) обслуговуватиме особливо нетерплячих або надто вразливих – як показує практика, продаються навіть поціновувачі протестантської етики й духу капіталізму.

З іншого боку, вже сьогодні за “безкоштовність” віз платять держави-сусідки. Втрати України стосуються радше подальшого падіння авторитету її влади в очах громадян, потенційні втрати у сфері людського капіталу – справа майбутнього. А от Польща мусить витрачати цілком реальні кошти на облаштування консульських установ і розширення їх персоналу. І проблема в тому, що цих коштів їй бракує, отож мусять застосовувати найбільш економні схеми. Один із способів такої економії – ширше залучити наявні площі та людей у Києві (кажуть люде, що черг там немає, бо на 20 чиновників припадає 40 охочих отримати візи). Заодно й платоспроможність потенційних візитерів можна перевірити – більшість бажаючих навідатися до Польщі, які, природно, мешкають у Західній Україні, неминуче муситимуть їхати до “матері городів руських” і кілька днів там очікувати на візу. Нам не звикати. Але чи не занадто швидко переймає Польща тупий західноєвропейський ізоляціонізм і зверхність до людей зі Сходу?

Андрій Павлишин