Ї:
наша позиція |
Ї:
наша позиція |
Тарас ВознякЛанцюгові пси історії?Надруковано у газеті №93 (751) від 19-20 червня 2001 Саме так назвав Єгуда Бауер (Yehuda Bauer), до серпня 2000 року директор Міжнародного інституту досліджень Голокосту Яд Вашем в Єрусалимі, себе та своїх співробітників у інтерв’ю “Ґазеті Виборчій” (Bauer Y. Psy lancuhowe historii // Gazeta Wyborcza, 2-3 czerwca 2001) з приводу вивезення/викрадення з Дрогобича до меморіалу Голокосту Яд Вашем у Ізраїлі нещодавно віднайдених фресок відомого польського письменника та художника гебрейського походження Бруно Шульца. Не знаю, наскільки це свідома, чи не свідома калька із самовизначення отців домініканців – “Domini canus, псів Господніх”. Однак у час поставання на наших очах релігії прав людини (Thibaud P. Religia praw czlowieka // Gazeta Wyborcza, 2-3 czerwca 2001) такі самовизначення з усіма їхніми (у тому числі й історичними) конотаціями начебто не в моді. Однак, як виявилося, не для всіх. Героїчний етос та самопосвята “псів Господніх” чи “ланцюгових псів історії” таки спокушає. У цих самовизначеннях ледь проступає не тільки героїка, але і упокореність – все ж таки пси, а не лицарі. Пси вірні, але й упокорені. Лежать коло ніг господаря, стережуть стадо, відганяють хижих вовків, подають загублену ґерлиґу. Натомість лицарі асоціюються із чимось хижим, хоча й гідним. Щоправда, засвідчено і один випадок поєднання цих двох визначень “псами-лицарями” названо було ченців-лицарів – тевтонів.
Однак до чого всі ці нічого не означаючі міркування? Мене вразили дві фрази у розлогому інтерв’ю директора Єгуди Бауера. Перша – це сама назва статті та самовизначення “Psy lancuhowe historii” (подаю мовою першоджерела). Інша стосується безпосередньо суті інтерв’ю – справи із вивезенням/викраденням нещодавно знайдених фресок Бруно Шульца з Дрогобича до Ізраїля. Польський інтерв’юер Яцек Жаковський несміливо нагадує, що “чимало поляків відчули, що до їхнього права на історичну спадщину поставилися із погордою”, бо ж Бруно Шульц, окрім того, що гебрейського походження та замордований саме як гебрей (хоч усе життя прагнув стати людиною світською), ще й класик польської літератури. Натомість у відповідь отримав вражаючу фразу: “Принаймні кожен матиме змогу побачити ці фрески. А у Дрогобичі – хто б їх побачив?” І тут я зрозумів, що мене в очах цього 75-літнього достойного чоловіка просто немає. Та Я б міг побачити. Навмисно пишу з великої літери, хоча знаю, що він її не побачить. І то не лише тому, що цей текст до нього навряд чи дійде, а тому, що він дійсно показав мені, що він і не здатний мене побачити. Ось така дивна аберація зору. Ці фрески могло б нарешті побачити ціле покоління галицької інтелігенції, яка виросла у 60-90-х роках в Україні, у тому числі на Шульці, відкриваючи його собі, перекладаючи до шухляд, бо видрукувати було при “совку” годі (до речі, як українською, так російською мовами), а відтак наперекір матеріальним нестаткам усе ж видаючи його книги, зрештою, навчаючись у нього письма. Однак нас немає. Ми не “хтось”, ми не є тим “кожен”. Дрібненький люд гнатюків, клехів, комських, яковин, возняків, бреславських, москалів, оверчуків та шкраб’юків є просто “нічим”.
Зрештою, учасники розмови так і не згадали про яку країну вони дискутують, звідки врешті було вивезено/викрадено фрески. Очевидно, що Єгуда Бауер говорив про мітологічну Галичину з ортодоксальним гебреєм Бруно Шульцом (який насправді вийшов зі складу релігійної громади) так само, як Яцек Жаковський про Польщу радше віртуальну, як культурний феномен, чи, може, міжвоєнну з Галичиною та Волинню. Симптоматична фраза: “Польща та Ізраїль мають дуже добрі стосунки, і не варто їх псувати через суперечки навколо фресок”. І крапка. Очевидно, що тут українці мали б із сумом заспівати своєї журливої пісні та традиційно потупити свої красиві карі очі. Однак, як не впертися у наглі та самовдоволені очиці парсун дрогобицької влади. Спеціально вживаю слів їм не зрозумілих – може хоч раз у житті над чимось... хотів написати задумаються, однак не напишу. Бо зрозумів, що цього “разу” в їхньому житті вже ніколи не буде. Напевне головним оскарженням проти них є їхня печерна неосвіченість та безкультур’я. На що можуть відповісти – а чи тільки дрогобицької? Чому ви починаєте з неї? Ні, не тільки. На жаль, це загальний стан на всіх рівнях. Усюди тими ж самими рівненькими шерегами наглющі парсуни урядовців. Досить хоча б раз оглянути новини якого-небудь УТ. “За богами – панства, панства Отож і ми, українці, маємо своїх Бровків та Сірків – охоронців нашого загальноукраїнського народного добра та честі. На гадку спадає українська народна казка “Вовк та Пес”. Вже було прогнали Пса, однак він знайшов спосіб удруге увійти у ту ж саму річку, втесатися за підтримки дрогобичан у владні шереги, щоб отак ославити Дрогобич дійсно на увесь світ. А що найголовніше – знає – ні за що у нашій державі йому відповідати не доведеться. У цьому сенсі Україна дійсно є “закритим акціонерним товариством із обмеженою відповідальністю” (Андрій Павлишин). Ну дуже обмеженою, що б не сталося. Які оскарження у корупції? Щоб мені урядовцю аж дрогобицької міськради та дали хабарину за цю мазанину? Та ще й якогось жида? Не можу стриматися, щоб не занотувати подумки підленьку гадочку, якою вочевидь оправдувалася вся оборудка – бо ж то насправді ніяка не корупція, а патріотичне викидання з України всього того жидівського дрантя. Ну чим не арґумент для правдивого та ще й чільного українського націоналісти та культурного діяча містечкового (штетлового?) масштабу. Зрештою, а дійсно, де підтвердження, що Шульц – це таке цабе? Апелювати до загальної культури Сірка чи Бровка, як самі розумієте, годі. Має бути “бамага”. І тут я з гордістю пригадую, що міністром культури у нас є (ні – тоді був) Богдан Ступка. Людина гідна, та й Тев’є Молочника грав, чи то Тев’є Хмельницького... Однак пане Богдане, міністр – це не гра, це марудна робота. Чому ж Ви не забезпечили збереженість цих фресок? Чи ж припильнували Ви, щоб фрески таки були поставлені на облік як національний спадок? Бо хто ж, як не Ви розуміли, що для провінційного Дрогобича створення на базі вілли Ландау Центру зустрічей та примирення було б величезним шансом. Апелюю до Вас, бо ж з Вами можна говорити, а з Сірками самі знаєте... Вони й очей позичати вже не потребують... А може Ви не знали. Так-так, напевно не знали... Тоді, як кажуть – вибачайте.
Разом з тим, пасивна участь у викраденні фресок Шульца – на, як колись формулювали на зрозумілій для Сірків (совків?) мові, “пасобнічєство” крадіям з боку влади – засвідчила і її глибокий розклад. Боронь Боже, щоб я у даному випадку апелював до моральних категорій. Я веду мову про неузгодженість дій різних щаблів влади. Ґешефт відбувся поза участю верхніх ешелонів влади. Мало того, що поза участю, але ще й спровокував міжнародний скандал. А це вже, як прийнято тепер висловлюватися у модерному українському державному дискурсі, “нє па панятію”. Чи можна було щось подібного уявити у такі милі Сірку (чи то совку) совіцькі часи. Чи відважився б “прєдсєдатєль драґобичскава іспалкома” втнути тоді щось подібного? Отож, є низка “чисто” технічних запитань – яка участь влади Дрогобича в організації вивезення фресок, через яку митницю вивезені фрески, через яку митницю вони ввезені в Ізраїль, а чи не вивезені фрески, не дай Боже, дипломатичною поштою, як про це торочать злі язики, якої держави? Та й взагалі, як назвати виривання шматків фресок – чи не знищенням? Може реставратори з Яд Вашем кваліфікують це інакше? Ці запитання постануть не лише перед нашими Сірками та Бровками, але й перед гордими “псами історії”. І тут я відкину іронічний тон. Чи задумувалися організатори вивезення/викрадення фресок Шульца, що таким брутальним актом вони перекреслюють саму можливість багатьом, хто ув їхніх очах не є “хтось”, продовжувати щоденну мозольну працю примирення та поєднання українців та гебреїв, українців та поляків, просто культурних людей? Звичайно, замкнувшись у вежі Яд Вашем, можна не бачити у Дрогобичі нікого. Євреїв майже дощенту знищено, поляки виїхали чи депортовані. Отож, нікого немає. Пустка. Мовчить і гебрейська громада. Але саме тепер час говорити. Може слова і неприємні іншим, але обов’язково говорити. Не можна знову ціпеніти, як напередодні погрому. Це вже було, і не раз. Може, дійсно, цим фрескам місце в Яд Вашемі. Може. Однак, це слід було всім нам обговорити, огорнути такими милими Шульцу сувоями його неповторної польської мови, а також і нашими – шорстким івритом та українською. Навіщо акт любові перетворювати у підступне і мерзенне ґвалтування свідомості трьох народів? Для того, щоб показати свій героїзм? Може комусь маряться лаври викрадачів Айхмана? Романтичний період Моссада? Тепер, коли земля Ізраїлю знову в вогні братовбивчої війни? Написав “братовбивчої” і задумався – а може і там причина конфлікту в тому, що спрацьовують старі мітологічні матриці – бо для багатьох по той бік барикади “нікого” немає. Це прастарі матриці Близького Сходу. Подих Ассирії та Вавилону. Звідти випливає і відмова у праві іншому, і постійна “моя правота” та “їхня неправота”, і одвічна війна, і відчай. Не можна довіку сидіти в обложеній фортеці. Доля оборонців Масади героїчна, але нікуди не веде. Попри весь героїзм оборонців, усе закінчилося масовим самогубством на очах у ворога. Красиво. Але який урок з цього випливає? Чому друзям відмовляють у шансі допомогти? Може є сенс дати право друзям і Ізраїлю, і Шульца бути друзями? Впевненість у своїй правоті за будь-яких обставин, а тим паче базована на мільйонах невинно убієнних, неготовність до розмови чи й навіть дискусії – просто ознака слабкості чи зарозумілості. Невже во ім’я мільйонів замордованих можна знову так бездумно сіяти драконові зуби ненависті?! Якщо й судилося цим фрескам бути у Яд Вашем, то чому їх передача не могла стати духовною вершиною людської любові та державної мудрості? Не приховаю, що я б радше був прихильником інтронізації цих фресок у Дрогобичі – місці, де вони єдино могли були створені. Такі акти вчать, вчать народи. Чого вимагати від народів, яким постійно втовкмачують та показують, що вони антисеміти, фашисти, “ніхто”? Чого навчило викрадення з варварського україно-німецько-польського полону цих нещасних фресок хлопчину з Яффо чи хлопчину з Кєльц або ж Болехова? Чи поєднало, а чи радше роз’єднало?
Ще одним уроком у даній ситуації є реакція суспільства. Якщо викрадення сколихнуло всю Польщу (до її честі), що зрозуміло, то в Україні дискусія тільки-но розпочинається. В Україні Бруно Шульца широкий загал не знає, так само як і Пауля Целяна, чи, скажімо, Вєліміра Хлєбнікова та багатьох інших гідних синів цієї землі. І не лише євреїв, росіян, а щонайперше українців. Рік тому українці, за виключенням Галичини, так само не побачили і вбивства легенди української пісні Ігоря Білозора. Інформаційний простір в Україні опанований зайдами, різного роду сміттям, він і не є українським, бо розірваний близькими та далекими сусідами. В Україні неначе немає больових рецепторів – що б не сталося, реакція як у поліпа – майже ніяка. Його можна пошматувати на кусочки, а він і далі пробує бездумно перепускати через себе змішану з його ж кров’ю морську воду. І знову – окрім Галичини. Разом з тим, я з надією очікував реакції гебрейського суспільства в Україні, але поза одиноким голосом дрогобицького патріарха шульцознавства Альфреда Шраєра – мовчання. Зрештою, його також не питали... Може і він, як і я, “ніхто”?
Краків – Львів, травень 2001 1.Yehuda Bauer, Psy lancuhowe historii // Gazeta Wyborcza, 2-3 czerwca
2001 |