Ї:
наша позиція |
Ї:
наша позиція |
Лицарі Літери Ї
Галина Пагутяк БУТИ письменником – це добре, а бути українським письменником – чудово, зростаючи в затінку нашої великої літератури, створеної мучениками, патріотами чи просто безкомпромісними особистостями. Ми, сучасні письменники, існуємо завдяки їхній невидимій підтримці, і доки не сказали свого останнього слова, ніхто не посміє поставити на нас хрест. Це – сумний Архип Тесленко, що помер від виснаження і байдужості. А також Василь Стефаник, який зумів промовчати одинадцять років, не переймаючись тим, що його за цей час встигнуть забути. Це – Леся Українка, яка ціле життя терпіла нестерпний фізичний біль, але дух її перебував у гармонії з вічним Всесвітом. І Ольга Кобилянська на самоті зі своєю жіночою безправністю у міщанських Чернівцях… Як писав Леонід Первомайський, “Вірш починається не з великої літери, А з великого болю, який не зміриш. Тільки тоді йому можна вірити, І тільки тоді ти йому віриш“. Письменнику потрібні лише олівець і клапоть паперу, і доки він не заробляє власною творчістю на хліб, то залишається абсолютно незалежною істотою, яка здатна змінити світ словом або й створити інший собі на втіху. Нині українські письменники справді вільні й нікому не зобов’язані. Їх ніхто не пробує купити, бо їхня творчість не є товаром. Мене це тішить. Я можу опублікувати написане у будь-якому часописі, можу видати книгу, висловити власну думку, бо заробляю собі на життя в іншому місці. За таких обставин ніхто не вчитиме мене, як писати і про що. Мені можна тільки позаздрити. Іншим людям, неписьменникам, немає куди подітись від світу, що з кожним днем стає усе безглуздішим і страшнішим. А я, забезпечивши собі обід на завтра, можу податись до свого Королівства, де люди охоче читають книжки, не знають, що таке гроші, не кривдять тварин і не ворогують між собою. Навіть найбагатша у світі людина не має такого Королівства, де б їй було затишно й приємно жити. Тому я співчуваю письменникам з інших країн, що мусять боротися за визнання і вдаються до дивовижних трюків, аби привернути до себе увагу й досягти успіху. Тим часом український письменник творить собі на здоров’я і зустрічається з друзями, а не з потрібними людьми. Мені вистачить і десятка читачів, зате справжніх. Ми впізнаємо одне одного в натовпі, бо ми – одного духу й однієї крові. У світі побутує міф, ніби добрий письменник – це популярний письменник. Цей міф породила масова культура, найлютіший ворог свободи творчості. Когось підносять на п’єдестал – і ось він уже раб, зв’язаний контрактами, рекламними кампаніями, рейтингами, що змушують його писати щороку по книжці (в кращому випадку). Бідоласі навіть не спадає на думку, що можна послати всіх до дідька і тихенько обробляти город і ходити до лісу по гриби. Спокусу грошима і славою витримати дуже важко. Це вдалося лише Селінджеру, якого вважають монстром через те, що він не видає продукцію й не з’являється на публіці. На такому не заробиш грошей. Письменник володіє трагічним сприйняттям життя, отим балансуванням над прірвою, яке дає змогу оцінити мить щастя. Ти настільки переймаєшся нею, що починаєш вгадувати думки людей, а вони вгадують твої. Для цього зовсім не потрібно вдягати гостроверху шапку чаклуна чи ковпак блазня, а просто залишатися завжди собою, бо згодом тебе судитимуть не по одежі, а по слову. У кожного з нас ці слова – золоті або срібні, чи й паперові, однак вони з рідної мови. Українські письменники – єдині справжні Хранителі української мови. Дехто з нас пішов у політику й бізнес, дехто доживає віку на мізерній пенсії, а хтось намагається до неї дожити. Це, зрештою, не так важливо, бо кожен має свій десяток читачів. Але коли ми всі повмираємо й не буде кому писати, українська мова згасне і перестане існувати, бо ніхто не знатиме, як нею розмовляти. Тому читайте щодня бодай одну сторінку українською мовою, не дайте їй вмерти. Бо хоча на сторожі її стоять Лицарі Літери Ї, їм потрібна ваша підтримка. Галина Пагутяк – письменниця-романістка, есеїстка, мешкає у Львові |