Структуризація ринку провокацій

Ірина Магдиш, співредактор Незалежного культурологічного часопису „Ї”

Структуризація взагалі річ хороша. Коли йдеться про економічні ринки – очевидно позитивна. Обираючи поміж двох напастей, віддам перевагу систематизованому, структурованому злу, що його ймовірніше передбачити, легше артикулювати, – йому простіше опиратися, його можна побороти. Бо уникнути його – утопія.

Останні хіти на сторінках газет цілком лягають у схему чіткої масштабної вертикалі у великій науці провокацій. Яким би дивним це не видавалося, але на вісь координат різновисокими діаграмами вишикувалися скандальчики з прес-конференцією пані Розинської (хутірний масштаб), з доповідною обласної адміністрації (волосний масштаб), із 300, як скло, масонами серед придворних (столичний масштаб).

На здоровий глузд людини, яка кожного ранку впихається у переповнений транспорт, аби впродовж дня у поті чола свого заробити-щоб-не-вмерти, вовтузіння у різних мишачих гніздах варте хіба що уваги зоолога-фаната, котрий кохається у вивченні періодичності розмноження, способах виживання і методах організації у колоніях гризунів. Цей здоровий глузд можна зачислити до дару Божого, і втратити його значно простіше, аніж зберегти.

Переглядаючи перші сторінки газет останніх двох тижнів, закрадається прикра підозра, що журналісти поволі починають втрачати здоровий погляд на хворобливі явища. Щастя читачів паперової версії “Львівської Газети”, що вони не переглядали електронні коментарі, які посипалися, мов штукатурка з облуплених балконів, після інформації про певну прес-конференцію на мережеву сторінку газети, засмічуючи її філологічно, морально, етично і естетично. На кілька днів колонка відгуків перетворилася на брудний підлітковий чат, де смакували проблемку, варту хіба що розмови двох перекупок на нині покійному Галицькому ринку. Не согірше був розтиражований і подвиг місцевого мельниченка з оприлюдненням неокресленого за походженням, авторством і призначенням документу. Рекордсменом жовто-гарячих новин звичайно стало розкриття „масонської змови” всеукраїнського масштабу, що потішила певно усіх редакторів і антисемітів, бо питання заповнення першої полоси злізло з голови (без уточнення куди).

У фаховій журналістиці існує поняття інформаційного приводу, що ним, у залежності від респекту видання, може слугувати або загрузла у болоті корова вуйка Стефка, або проблема науково обґрунтованої меліорації земель у контексті європейського досвіду. Перелічені хіти навіть не були інформаційними приводами – це швидше інформаційні трупи. Вони цілком не вартували препарації – шкода часу, багато смороду і мало користі. Набагато важливішим було б з’ясувати, хто і для чого підкинув цих мертвяків, а не спокушатись на можливий бурхливий продаж тиражу газет з “убойним” заголовком на першій сторінці. Це і так зроблять інші “бойові листки”, які й не претендують на назву газети, а асоціюються із засобом масової дезінформації. Можливо, є сенс виважено, терпеливо і без поспіху перечекати, аби поглянути глибше, усвідомити і пояснити, звідки ноги ростуть у благодійного фонду імені Теледикторки, у аналітичної довідки імені Кандидата у губернатори, у “масонській” ложі імені Відволікання від істотного. Це добре структуровані провокації, автори і натхненники яких розраховували саме на таку реакцію медіаторів, яку ми зараз маємо. Хтось зловтішно потирає руки, спостерігаючи хвилю очікуваних публікацій і розголосу, яка принесе до чийогось берега владу, гроші, рейтинги, а нас накриє, і не випливемо.

Не даваймося. Давайте думати і бачити глибше, бо кожна наша помилка згідно з накладом тиражується тисячами, а далі – за геометричною прогресією. Газета – це не тільки товар, який треба продати. Це щоденний гомеопатичний препарат правди, і нам, як його авторам, треба також дати клятву Гіппократа: “Не нашкодь”.