Падальщики історії.
Гіркі міркування напередодні Дня закінчення ІІ Світової війни

Тарас Возняк

Коли сходить сніг, я завжди очікую двох неприємних симптомів.

З-під снігу з'являються купи сміття та трупи тварин, що замерзли впродовж довгої зими. Коли наштовхуєшся на них десь у Стрийському парку у Львові, то не відчуваєш особливого естетичного захоплення. Щоправда, і містичного страху також. А тільки таку собі гидливість.

Другим симптомом є поява маси антиукраїнських провокацій, головною метою яких є намагання дискредитувати національний український рух та Україну як державу взагалі. Все це, як правило, прив’язується до чергової річниці завершення ІІ Світової війни. А також оскаржень українців у колабораціонізмі з нацистами, профашистських настроях і т.п. Спочатку я реагував на це з усією щирістю – бо ж невже не розуміють чи не бачать очевидної несправедливості таких оскаржень. Але тепер, зрозумівши механізми появи цих симптомів, відчуваю просту гидливість. Гидливість до тих, хто з року в рік організовує ці шабаші.

З приходом до влади в Росії Путіна ця робота з дискредитації України набула системного характеру. Це великі, добре скоординовані і щедро профінансовані спецоперації. Вони реалізуються як в Україні, так і у Росії. А останнім часом і у так званому «вільному світі».

Інструментами здійснення цих заходів давно вже є не смішні агенти КГБ з американських фільмів про СССР 70-х років. Росією правлять досвідчені бійці, які добре засвоїли найоптимальнішу техніку використання сили супротивника для того, щоб його ж і повалити. Тому такими інструментами дискредитації українства з метою його знищення, як це не парадоксально, давно вже є і Верховна рада України, і обласні та міські ради, і навіть ОБСЄ, яке не зацікавилося нічим в Україні, крім ситуації з російською мовою. Так, ніби українська мова заполонила Київ та інші міста України. Про ЗМІ як в Україні, так і за кордоном і говорити нічого. Через агентів впливу вдається не лише опанувати цими інформаційними платформами – через ці майданчики робляться спроби проводити рішення, які або дискредитують Україну та українство, або ж її дискримінують.

Прикладами спроб дискредитувати Україну, використовуючи цей інструментарій, і є щорічні спроби напередодні 9 травня чи то переносити пам’ятники совєтським солдатам, чи то «забороняти» комуністичну ідеологію. Зрозуміло – кому і навіщо це потрібно. Це потрібно тільки замовнику. Натомість все це прикривається тріскотливим псевдопатріотизмом деяких провінційних діячів. І робиться їхніми руками. А «братія тільки очима лупа» – ніхто навіть не робить спроби назвати провокатора провокатором, а дурня дурнем. Звичайно, залишається запитання – чого в цих провокаціях більше – замовленої провокації чи безнадійної загумінкової глупоти. Думаю, що більше проплаченості. Однак робота цієї замовленої дрібноти – це тільки перший етап такої спецоперації.

Після нього на ці замовлені і спровоковані з-поза України «факти» кидаються, я б так назвав, «падальщики історії». Вони розмазують ці добре організовані та проплачені «свідчення» печерності всього українського руху і українського націоналізму зокрема (як історичного так і сучасного) по шпальтах газет, по екранах телебачення, на тисячах інтернет-сайтів. Моментально розгортаються масовані інформаційні кампанії. Причому не десь там у Львові чи Києві, ба навіть не тільки у Москві, а і у Берліні та Відні, Нью-Йорку та Лондоні. Всіма засобами і всіма мовами. Останнім блискучим прикладом цих технологій стала поява у Відні білбордів з прямою політичною пропагандою – «Україна та Грузія в НАТО – це ІІІ світова війна!» Здогадайтесь з трьох раз – хто був замовником такої милої «соціальної» реклами.

І вже зовсім страшно, коли, не побоюсь того слова, замовленим «матеріалом для провокацій» стають замовні чи спонтанні вбивства. Як-от у випадку з вбивством проукраїнськи налаштованого одеського хлопця Максима Чайки. Не знаю, чи це вбивство було замовним, чи спонтанним. Не скажу випадковим – бо логіка розвитку подій вела до нього. Вже не лише Крим, але й Одесу опановують не лише спецслужби сусідньої держави, але і їх штурмові загони. Для них важливо повністю контролювати й вулицю, щоб, у разі чого, ніхто не смів навіть пальцем поворухнути на захист українства та України. І це на території «суверенної» України. За повної бездіяльності всіх щаблів влади. Ба більше – думаю, що не один місцевий і не місцевий орган влади підтримає не батьків загиблого чи українство у Одесі, а «права» вбивці та його господарів. А також ідеологів цих вбивць, які вишивають на екранах «українського» телебачення, як-от одеський чорносотенець Ігорь Марков у черговій шустеріаді. Молодих одеських українців пан Шустер чомусь у студію не запросив. Зрештою, він робить свою роботу. Ширить, так би мовити, «свободу слова».

Головним мотивом всієї вервечки щорічних антиукраїнських весняних провокацій є три завдання.

Перше – це намертво накинути всім без виключення українським національним рухам – від крайньо націоналістичного до націонал-демократичного – жупел фашизму та нацизму. В масовій свідомості як українців, так і росіян чи американців має бути чітко зафіксовану просту бінарну пару: Україна – нацизм, українці – фашисти. Чи це стосується історії – бо ж насправді всі «бендеровцы» і навіть «петлюровцы» і «мазепинцы» ще з XVIII століття були нацистськими колаборантами. Чи це стосується сьогодення – таким самим «фашистом» був і покійний В’ячеслав Чорновіл, і є президент Віктор Ющенко – бо ж інакше він би не обстоював так Голодомор чи ветеранів УПА. Сюрреалізм? Так. Але спрацьовує на всі 100%. Звичайний бюргер з Колорадо не розбирається в тонкощах історії. Для нього історію слід писати на білбордах – бо тільки їх він і читає, а не товсті книги з історії. Чим і користуються спритні маніпулятори масовою свідомістю. Але не українці.

Друге завдання полягає у тому, щоб відтерти Україну від честі бути переможцем над нацизмом у ІІ Світовій війні. І байдуже, що Україна в боротьбі з нацизмом втратила 10 мільйонів своїх мешканців, байдуже, що українські хлопці не лише були у лавах Червоної армії – причому зазвичай простим гарматним м’ясом, яким совєтські полководці так браво закидували супротивника, але і в лавах Української Повстанчої Армії – яка боролася як з нацизмом, так і з більшовизмом. Бо переможцем може бути тільки Росія. І вона є нею. Правда, не насправді, а тільки у тій лавині фільмів, яку спродукувала російська кіноіндустрія останнім часом. Виявляється, що НКВДисти, СМЕРШівці і т.д. за списком і були головними ковалями перемоги, лицарями на білому коні. Про десятки мільйонів жертв ГУЛАГу – ні слова. Їх не було, бо бути не могло. Разом з тим вміло затушовується той факт, що саме СССР разом з Третім Рейхом розпочали ІІ Світову війну, розшматувавши у вересні 1939 року Польщу. Це вже потім нацисти «вероломно напали» на білого агнця – країну Сталіна та Берії. Чому й спазматично тримаються терміну «Отечественная война», яка розпочалася пізніше – неначе перед нею не було огидного 1939 року. І все це масово заполонило всі без виключення канали українського телебачення.

І третє завдання полягає в тому, щоб уникнути того, на що насправді заслужив режим, який реанімувався в Росії. ФСБешні правителі Росії всіма силами пробують уникнути суду над своїми попередниками та осуду комунізму. І так само суду над собою як гідними продовжувачами славних традицій ГПУ-НКВД-КГБ. Та про теперішніх отруювачів своїх політичних супротивників у цій статті говорити не буду. Вже всім стало зрозуміло, що Нюрнберзького процесу над комунізмом не буде. Гестапо та СС осудили, а ГПУ та НКВД – ні. І те, що жертв комунізму було в кілька разів більше, ніж жертв нацизму, нічим цьому не зарадить. По перше, так званий «Захід» сьогодні розчленований і перебуває у кризі, перш за все кризі моральній – за преференції в закупці газу та нафти він готовий ходити до сауни з колишніми шпигунами у своїй країні. Але і тому, що й сама Росія не хоче покаяння. Коли я написав слово Росія, то задумався – яка Росія? Що стосується корпоративного клану російських спецслужб – то це справа зрозуміла. Так само, як і ті «отщепенцы», які ведуть свій родовід від дисидентів совєтської епохи. Але ж між ними – мільйони так званих «простих росіян» – чи потребують вони каяття? Чи тільки гордості за перемоги? Для мене це запитання без відповіді. Хоча ні – відповідь за них дасть ФСБешна братія. Наразі «прості росіяни» погоджуються з тим, щоб за них давали відповідь саме вони. І для мене це відповідь. Відповідь печальна…

У подібній ситуації були німці після ІІ Світової війни. Напевно, з великими труднощами і, може. не всі, і не до кінця, але вони таки осудили і на особистому, і на моральному, і на офіційному рівнях не лише нацизм, але й своє персональне злочинне минуле. І тепер німецька держава та суспільство роблять все, щоб спиняти будь-які рецидиви нацизму чи його глорифікації. Для мене висновок простий – німці хочуть покінчити зі своїм злочинним минулим, хочуть каятися, натомість я не бачу з боку росіян (якщо вони вважають себе єдиними правонаступниками і єдиними спадкоємцями всіх перемог СССР) ні бажання осудити Голодомор, депортації, репресії всієї епохи комунізму, ні каяття. Каяття не на одиничному рівні, а на масовому. Про державний – не може бути й мови за цього російського режиму.

Що ж робить корпоративний клан російських спецслужб – щоб уникнути суду над самим собою? Він чинить, як і кожен вуличний злодій – вкравши шапку – втікає і верещить «лови злодія!». За зразком трибуналу з геноциду в Руанді та Югославії, робить спроби організувати «трибунал» для переслідування «нацистів» та «фашистів» чи не на всій колишній території СССР. Привід – не допустити «ревізії» бачення ІІ Світової війни – бо можливе тільки одне бачення, яке пройшло схвалення у ФСБ. Не сумніваймося, що до новоявлених «фашистів» ввійде не тільки колишній прем’єр-міністр незалежної Естонії Марті Лаар, якому Росія відмовила у візі очевидно з огляду на те, що він занадто багато уваги приділяв розкриттю злочинів комунізму. Але й багато хто з сьогоднішніх українських політиків. Не забуваймо головний слоган російських масмедій 2004 року про «помаранчеву чуму». Отож, Віктору Ющенку слід би було начуватися. Щоб самим уникнути не лише осуду, але й суду, ця бригада вибрала найкращу тактику – бо ж найкращою обороною завжди є напад. Вони будуть переслідувати і судити всіх, хто засумнівається у єдино вірній «історії від ФСБ». Поки що це законопроект у російській держдумі. І поки що він стосується тільки території Росії. Але це тільки поки що. Знаючи безпринципність та корумпованість різного роду шредерів можна сподіватися, що вони будуть здатні погодитися і на розширення зони дії цих рестрикцій. Як у часі, так і у просторі. До нацистських колаборантів зарахують не лише Мазепу з Петлюрою, але й сьогоднішніх українських діячів. А також жадатимуть їх видачі і від інших держав. Отоді жодні українські «патріоти» не втечуть нікуди – їх будуть передавати до рук істинного «правосуддя від ФСБ». Це своєрідна тактика застрашування, дискредитації і водночас втечі від відповідальності за свої ж злочини – три в одному! Тут я трішки згущую. Для краси. А може, і не згущую – час покаже.

Зрозуміло, що такого роду політиканство пожирає все, чого торкається. В тому числі і так званої «правди історії». Ця правда такого роду політиканам насправді не потрібна. Здавалося б – ну і Бог з ними. Однак біда у тому, що вони зашкально політизують та інструменталізують цю історію. Щороку шквал цієї політизації та інструменталізації наступає саме напередодні завершення останньої великої війни. І амплітуда цієї істерії з року в рік зростає. Пам’ять про велику війну є ще болючою раною, яка не зажила. Що і пробують використати цинічні маніпулятори. Тому так огидно дивитися, як сучасні «падальщики історії» та їх маріонетки «і в Україні і поза нею сущі» використовують її для своїх ницих цілей.

Підсумовуючи – з своїми сусідами-партнерами ми нічого зробити не в силі. Вони переслідують свої цілі тими методами, які вважають ефективними. Про мораль – ні слова. Єдине, що ми можемо, це підмести власну хату. Як від всюдисущих агентів впливу, прямої агентури, так і псевдопатріотів, які ллють воду на млини чужої політики. Давно пора відкрити дискусію щодо цих удаваних гіперпатріотів. Називати їх поіменно. А то вже розперезалися донесхочу. Що не означає – забороняти чи соромитися бути українцями на повний зріст. Але ж не дурнями, врешті-решт!