Семінар:

Збіґнєв Герберт як символ львівського мультикультуралізму

за участю Андрія Павлишина (редактора журналу "Ї", Львів)
та Віктора Дмитрука (доцента кафедри світової літератури Львівського Національного університету)

27 липня 2000

Андрій Павлишин

Збіґнєв Герберт як символ львівського мультикультуралізму

Два роки тому, в ніч на 28 липня 1998 року у Варшаві, знялася сильна буря. Збіґнєв Герберт наче в воду дивився, коли назвав свою останню збірку, яка вийшла за його життя, “Епілог бурі”. Він помер під час бурі, о 4-й годині ранку.

Уже зрілою людиною він так і не побачив міста свого дитинства – міста Львова, за яким (це цілком виразно артикульовано в його віршах і спогадах) сумував. Цей сум був метафізичним, це не був сум власника за тим, що у нього було відібрано, і це стало поштовхом до народження у його душі зла до забраного об’єкта, ні. Це був сум за малою батьківщиною, сум за дитинством, за дідусем і бабусею, батьком і матір’ю, сум за друзями, які вже ніколи не зберуться молодими в одному місці... В сумувати було за чим. Ми – львів’яни, і ми знаємо, в якому чудовому, незвичайному місті живемо, яким фантастичним синтезом різних культур і традицій воно є.

Збіґнєв Герберт народився 29 жовтня 1924 року. Це трапилося невдовзі після бурхливих подій Першої світової війни, українсько-польської війни, створення за вкрай драматичних обставин Другої Речі Посполитої. Народився Герберт у родині, яка обрала польську ідентичність, хоча могла б обрати і якісь інші ідентичності.

Прадід поета був із знаменитого роду Гербертів, він прибув до Львова десь у середині XIX століття через Відень із Британії, аби навчати англійської мови. Прізвище Герберт славиться в англійській традиції, воно тісно пов’язане із метафізичною школою поетів XVIII століття (найзнаніший у нас представник цієї школи – Джон Донн). Часто згадувана у віршах Збіґнєва Герберта поетова бабуся походила із відомої львівської вірменської родини Балабанів. Він пишався тим, що у нього таке різноманітне етнічно коріння.

Ті, хто походять з меншинних етнічних груп, часто обирають ідентичність пануючого етносу, а тоді домінантною нацією у Львові, були поляки. Герберти полонізувалися і навіть свідомо виступили в обороні польськости: батько, Болеслав Герберт, був легіонером Пілсудського, поетів дядько, похований на Личаківському кладовищі у родинному гробівці неподалік від польського військового меморіалу, дослужився у Польському війську до генеральської ранґи. Поетову матір звали Марія з родини Каняків.

Родина була заможна, позаяк батько служив директором банку, дитинство Збіґнєва минуло в достатку, в ситуації, коли вдома нічого не бракувало. Літні канікули він проводив у заміському будинку, більшу частину року Герберти мешкали у будинку по вул. Личаківській 55. Обставини дитинства сформували, щоправда, не пещеного синочка, а особистість класичного типу, як-от Томас Манн, - людину, яка використала домашній достаток для всебічного розвитку, пізнання греко-римської традиції, вивчення основних европейських мов. Класичні поети античності залишилися улюбленим читанням Герберта на усе життя, вони сформували спосіб його мислення і етос. З дитинством у поетом асоціювалися також улюблені книги батька – путівники німецького видавництва “Бедекер” про мандрівки світом. Навідуючись до далеких країв (а Герберт був пристрасним мандрівником), він завше згадував батька, про що нераз писав у своїх есеях.

1938 року Збіґнєв записався до гімназії Казимира Великого у Львові. Після першої совєцької окупації навчався у школі, де створив підпільну антисовєцьку групу Білий Орел, яку швидко деконспірували, і тільки події червня 1941 врятували його від арешту. У 1942 закінчив підпільну школу підхорунжих Армії Крайової у Львові, у 1943 здав екзамени на атестат зрілости у підпільній гімназії та вступив до підпільного університету Яна Казимира на філологічний факультет. Пов’язання з польським антикомуністичним підпіллям цілком природне для юнака з польською ідентичністю, людини, яка виросла у середовищі польськомовної культури і родинної легіонерської традиції, романтично налаштованого підлітка. То були часи, коли мільйонам людей доводилося в екстремальних обставинах робити свій вибір, а коли йдеться про молодь, то можна навіть сказати, що найчастіше вона чинила так, як від вимагав тренд традиції, себто вибір за них робили обставини.

Намагаючись заробити на прожиття та уникнути вивозу до Німеччини на примусову працю, Герберт пішов працювати в епідеміологічний інститут Берінга (на початку вул. Зеленої), де займався доволі екзотичною справою, яка блискуче показує нам Герберта-іроніста – розведенням тифозних вошей. Німці високо цінували продуковані інститутом вакцини, зокрема проти тифу, і не чіпали співробітників.

1944 року, ще перед совєцькою окупацією, родина Гербертів, навчена досвідом першої совєцької окупації, перебралася до Кракова. Пізніше їхню долю розділили сотні тисяч львівських поляків, яких совєти силоміць змушували покинути рідні місця, аби зробити наше місто “polenfrei”. Колишні львів’яни створили у Польщі своєрідну субкультуру, найвідчутнішу у Вроцлаві, куди перемістилися багато елементів польської культурної спадщини зі Львова, зокрема дослідний центр і бібліотека Оссолінеуму.

За порадою батька Герберт вступив до Торговельної Академії, яку закінчив у 1947 році з дипломом маґістра економіки. Пізніше він студіював у Ягайлонському університеті право, 1948 року перебрався до Сопота. Герберт також вивчав право і філософію у професора Генрика Ельзенберґа в університеті Міколая Коперніка у Торуні, де отримав диплом магістра юриспруденції. У 50-х роках З.Герберт працював у економічному часописі Przeglad Kupiecki, у відділі кредитів Польського Банку, у інших установах економічного профілю. З 1950 року – варшав’янин без сталого місця проживання. На життя доводилося заробляти, працюючи експедитором у крамниці, бухгалтером у спілці вчителів, врешті управляючим в спілці композиторів. У 1956 році в анкеті під рубрикою “Державні нагороди” написав: “Виділили кавалєрку”.

Як Герберт пізніше згадував, писати вірші було чимось не надто поважним – не гоже сильному молодому чолов’язі уподібнюватися до людей у романтичних пелеринах, які тинялися винарнями, кожна з яких пишалася власним Гомером, а утримувалися з соціальної допомоги. Такий соціальний тип не подобався юнакові з родини, де вчили твердо стояти на ногах і самому давати собі раду в житті. Але поезія вабила, і довелося піти із нею на компроміс, займаючись творчістю у вільний від роботи час, тим більше, що нормальної праці за фахом у соціалістичній Польщі для економіста, якого вчили працювати на біржі, не могло бути в принципі.

Писав поет “у стіл”. Він усвідомлював, що в сталіністській Польщі немає шансів на публікацію його творів. Він ніколи не погодився б на опортунізм, співпрацю з режимом. Ба більше – Герберт завше протистояв тим, хто колаборував з комуністами, пізніше з цієї причини він поважно конфліктував із Мілошем.

У 1954 році Герберт дебютував у книзі віршів W kazdej chwili wybierac musza, поетичний його доробок відтоді складають півтора десятки збірок насичених глибокою інтелектуальною рефлексією, вишуканих за формою віршів (серед найпопулярніших збірки Pan Cogito, 1974, Elegia na odejsсie, 1990, Rovigo, 1992). Уже на початку поетичної кар’єри його було визнано класиком польської поезії, цей “поет інтелекту, іронії і скептичної задуми” був у 1961 році на студентському Фестивалі Культури у Ґданську проголошений Князем Поетів. Твори З.Герберта користуються великою популярністю на Заході. Комуністичний режим толерував літератора зі світовим іменем, той, однак, дистанціювався від політики, але його твори були могутнім духовним інспіратором руху “Солідарності”, особливо популярними вони стали в часи військового стану, коли публікувалися в нелеґальних часописах і за кордоном. З.Герберт відомий також як драматург і есеїст. 1962 року з’явилася друком книга прекрасних есеїв про культуру Середземномор’я Barbarzynca w ogrodzie, а через 31 рік після цього книга текстів про культуру Голландії Martwa natura z wiezidlem. У 60-х Герберт багато мандрував Англією, Італією, Німеччиною, Францією та Грецією, у 1970-71 викладав як visiting professor у Лос-Анжелеському університеті, був обраний членом Польського ПЕН-клубу та Академії Мистецтв у Західному Берліні; в 1975 став професором Ґданського університету; з кінця 70-х мешкав переважно на Заході, у Парижі, в Австрії, ФРН, Італії, був нагороджений низкою дуже престижних літературних премій (австрійською ім. Ленау, Єрусалимською тощо).

Де б З.Герберт не жив, він завжди шукав там метафізичного Львова. Як згадував Герлінґ-Ґрудзинський, котрий нещодавно помер, Герберт часто приїжджав до нього, на південь Італії, аби пожити в маленьких старовинних містечках, де тижнями мрячив дощ – тут йому найповніше відчувалася атмосфера міста дитинства, тут народжувалося натхнення.

В 1974 підписався під “Листом 15-ти” про розширення доступу поляків на Сході (насамперед у Казахстані) до польської культури і релігії (підписи тоді збирав Міхнік, за що був ззарештований); 1975 підписав Меморіал 59 з вимогами демократизації режиму ПНР.

Герберт ніколи не відчував себе політиком і не ідентифікував з певним політичним рухом, хоча, ясна річ, мав цілком окреслені (і доволі безкомпромісні) політичні переконання. На еміграції він насамперед займався творчістю, писав, і це було його найбільшим покликанням і найвищим призначенням. Поезія Герберта стала духовним кістяком руху “Солідарности”, провідною ниткою, закликом до боротьби, твердим, а водночас по-античному вишуканим.

Герберт уславив своєю творчістю Польщу, адже його охоче перекладали, не в останню чергу тому, що написане ним має магічну властивість органічно вписуватися у европейський культурний контекст, а отже може легко стати набутком европейського і американського читача. Основи популярності поета заклав його перекладач на німецьку мову Карл Дедеціус, який ще у 60-х опублікував книгу вибраних віршів Герберта. Відтак цю естафету перехопили перекладачі на англійську мову Бараньчак і Дейл. Зараз геніальний львів’янин перекладений майже на всі европейські мови. В 70-х роках у американських університетах народжується рух шанувальників містера Коґіто, виникають фен-клуби і фен-зіни цього літературного персонажа.

Герберт був найвідомішим центральноевропейським літератором свого часу. Він постійно стояв у черзі на Нобелівську премію (про що сам міркував з іронією). Кажуть, рівня Нобелівки по білому світі сягають тисяч із десять письменників. Герберт направду її заслуговував, до того ж мав дуже добру опінію завдяки численним перекладам. Гадаю, що на заваді стали і особисті антипатії, і занадто праві як на Нобелівський комітет переконання. До того ж, йому не “пощастило” вписатися у певні рамки нормативної політичної коректности, які нераз стають визначальними при наданні цієї премії.

З 1992 р. Герберт постійно мешкав у Варшаві. У 90-х він почав виразно артикулювати свої праві політичні переконання, чим відверто зловживали деякі не надто популярні політики, особливо під час виборчих кампаній. 1993 року поет припинив своє членство у польському ПЕН-клубі. До кінця життя він мав напружені особисті стосунки з Мілошем, з яким помирився лише незадовго перед смертю.

Смерть, цей незбагненний перехід, завше привертав увагу Герберта, він багато про неї міркував і писав. Одним з найкращих текстів цієї теми є есея з книги “Натюрморт з вудилом” про голландського купця тканин Корнелія Троста. У цій есеї є слова про те, що люди на старості часто подумки повертаються у світлу пору дитинства, і я певен, що саме ці спогади зігрівали душу немолодого поета. Він не міг повернутися до нього в совєцькі часи, в старості на заваді стали хвороби, а може й містичний страх, висловлений у вірші “Пан Коґіто думає про повернення до рідного міста” (переклад його опублікований у числі 10 журналу “Ї”). Гадаю, що у цьому вірші Гербертові, людині, яка асоціювала себе із багатьма культурними традиціями, не йдеться про польськість нашого міста, а передовсім про побоювання побачити зсовєтизоване, окрадене з власної неповторної ідентичності місто.

В Україні проза і поезія Герберта майже невідомі. Його творчість після антирежимних виступів початку 70-х років була заборонена, заборона стала ще жорсткішою внаслідок тієї ролі, яку вона відіграла у русі “Солідарности”. До того ж, опублікована в Польщі в часи “відлиги” книга “Дикун у парку” несла в собі потужний антитоталітарний потенціал, вона була гімном класичним, заснованим на античній та християнській духовності цінностям, а отже не мала шансів з’явитися в Совєцькому Союзі. Не опубліковані його прозові твори і в незалежній Україні (за виключенням текстів, оприлюднених в нашому журналі). Тепер бракує коштів, і єдина змога донести ці чудові тексти до принаймні неширокого загалу – читати їх друзям, що я й роблю час від часу. Я щиро жалкую, що проза Герберта не знайома українському читачеві – це блискучі зразки есеїстики, жанру, на наших теренах малорозвинутого. А водночас – оповідь про блискучий світ середземноморської цивілізації, велич спадку, який дістався нам від античности й середньовіччя, і про мізерність та ніщоту людини перед лицем Бога.

Стефан Хвін у есеї про Герберта у “Ґазеті Виборчій” наголосив на тому, що цього поета у Польщі дуже часто сприймають як пророка. Це доля багатьох поетів, яким судилося жити у цій частині Европи – вони змушені служити національними провідниками в той час, як їм би цього, може, й не хотілося, а хотілося плекати високі й чисті естетичні вартості, виховувати людину у близькості до Бога, а не копирсатися у бруді й нікчемності політики, аж ніяк не адекватної кожній окремій особистості.

Герберт так і не повернувся до Львова. Коли він помирав, то просив сестру, аби його прах поховали у родинному гробівці на Личакові. Але вийшло інакше. Як мені оповідали, представники консульства та польського культурного товариства начебто не знайшли цього гробівця (що дивно, бо я знайшов його за півгодини, знаючи приблизно квадрат біля меморіалу). Отож, вирішили зробити політично коректний крок: взяли грудку землі з кладовища і поховали її разом із прахом Герберта у Варшаві на Повонзках – у національному некрополі видатних поетів і митців. Може так воно й краще.

Президент Кваснєвський нагородив поета посмертно орденом Білого Орла. Дружина відмовилася прийняти цю відзнаку з рук політика, який репрезентує той тип державного діяча, проти якого Герберт боровся усе своє життя.

Посмертна доля поета у його рідному місті невесела. Я знаю, що польське культурне товариство намагається встановити меморіальну дошку на будинку, де жив у Львові Герберт. Гадаю, що її іще довго не встановлять, бо навколо цього наші малописьменні містечкові політикани й чиновники з міської та обласної адміністрацій нагромадили чимало ідіотських труднощів. Ці люди не знають, хто такий Герберт, вони мало що читають поза офіціозом. Вони не усвідомлюють, що Герберт – велика туристська атракція, що до його будинку приїжджають екскурсії, для яких меморіальна дошка стала б свідченням нашої нормальности, нашої сили і влади у цьому місті. Адже не завагалися ґданьчани встановити півтора десятка меморіальних дошок Ґюнтера Ґрасса у його рідному місті. Так, вони визнали: “Ґданськ був колись німецьким, але зараз – це місто польське. Ґрасс виріс тут, отож приїжджайте до нас у гості, ми любимо гостей”. Пам’ять про Герберта – гідний набуток нашого мультикультурного міста. І якщо ми вважаємо себе українцями, які твердо стоять на своїй землі, то нам варто взяти у посідання все найкраще від усього світу, в тому числі інкорпорувати увесь корпус польської культури в лоно української, як це зробили німці завдяки життєвому подвигові перекладача Карла Дедеціуса. Бо інакше ми ніколи не подолаємо страшного вірусу бездуховности, вакцину на якого століттями шукають люди гуманітарної культури.

Зі статті Міхала Ціхого Терпкий золотий вік у Маґазині Ґазети

(...) Це подорожі голандським Золотим Віком, XVII століттям. Єдине, що в’яже нас із сучасністю — зали музеїв. Однак Герберта не цікавлять найяскравіше освітлені тут місця. Тому він нічого не говорить про Рембрандта, Гальса чи Вермеєра (за винятком єдиного випадку, коли оповідається про віднайдений у нашому столітті лист Вермеєра до славетного натураліста Лєвенгука; йдеться однак, як виглядає, про плід фальсифікації). Поет затримується там, де виставлено менших майстрів: ван Ґойєна, Терборха, Пота, Торрентіуса (після котрого залишився тільки винесений у заголовок Натюрморт з вудилом). Із доскіпливістю мініатюриста мережить Герберт сюжети доль другорядних постатей. Він розповідає історію Ґерріта Уйленбурґа, безталанного митця, що взявся гандлювати фальшивими картинами. Про відомого колись пейзажиста Яна ван Ґойєна Збіґнєв Герберт пише: “Він скористався своїм талантом фатально. Факт, що митець сам продавав власні картини за ціну від 5 до 25 ґульденів, перекреслював шанси на поважну кар’єру. Ніхто з тих, хто себе шанує, хіба за умов гострої потреби, не продавав своїх полотен за ціну, лише трохи вищу від коштів матеріалу”.

(...) Овальна картина, яка дала назву книзі, була віднайдена 1913 року. До того вона служила накривкою для бочки з родзинками. Що за вдячний матеріал для міркувань про мінливість фортуни мистецтва! Але Герберта більше цікавить життя автора, Яна Сімонса ван де Бека, а інакше Торрентіуса, на тлі шановних цехових голландських майстрів, постаті справді незвичної. Адже творив він порноґрафічні картини з алхемічно-ґностичним, а отже єретичним, підтекстом, (Жінка, котра мочиться у вухо чоловікові знаходилася у збірці англійського короля). Життя він провадив гуляще, повсюди його супроводжувала слава аматора незаміжніх жінок. Богемі не було місця у кальвіністській республіці XVII століття; маляр, зазнавши тортур, був підданий неправому судові і лише дивом уникнув смерті на вогнищі.

(...) Чим є Натюрморт з вудилом? Звітом з подорожі, як Герберт окреслив Дикуна у парку? Коли так, то виключно подорожі у часі. Сучасної Голандії, чи скажімо Голандії ван Ґоґа тут брак.

(...) Є у цій книзі нариси, є — зокрема у циклі Апокрифи — оповідання. Є тут нарешті найчистіша поезія, фрази стислі і виразні як вірші з Пана Коґіто.

Cichy Michal. Cierpki wiek zloty.— Magazyn Gazety.— 1993, 4.VI.

Віктор Дмитрук

Збіґнєв Герберт в українських перекладах

Цікаво, мабуть, говорити про те, про що ми маємо досить приблизне уявлення. Ми зібралися поговорити про Збіґнєва Герберта, одного з найкрупніших польських поетів ХХ сторіччя, про поета, якого знає весь світ – за винятком України, бо в українських перекладах його, фактично, немає. Іншими словами, немає ніякого підґрунтя, щоби якось осмислено, критично судити про те, про що тут сьогодні говориться.

І тут мені на початку хотілося б узяти трошки ширше і звернути увагу на якусь дивну ситуацію, що склалася – ситуацію, яка, на мій погляд, не має раціонального витлумачення, – ситуацію із українськими перекладами сучасної польської поезії взагалі.

Як на мене, є всі підстави говорити про те, що польська поезія на сьогоднішній день – це одна з наймогутніших поезій світу. Дві Нобелівські премії польським поетам на протязі 16 років, поетам фактично одного покоління – це вже про щось свідчить. Важко знайти таку мову, якою б сьогодні не була перекладена – і видана – Віслава Шимборська: корейська, японська, гінді, іврит – не кажучи вже про всі европейські, всі слов`янські мови. Я сказав, важко знайти. А от нам якраз легко знайти, бо це мова українська, мабуть, єдина вже в світі. Мені можуть заперечити, що видавництво “Каменяр” (Львів) у 1997 році видало збірку поезій В.Шимборської в перекладах київських перекладачів С.Шевченка та Н.Сидяченко. (Поки що це єдина ластівка.) Тим не менш, я стверджую, що “української Шимборської” немає й досі. Згадана книжка відначально спотворила образ поетеси в очах українського читача і може викликати одне-єдине питання: за що цій графоманці дали Нобелівську премію? А хіба тільки Шимборська?

В 1997 році Чеслав Мілош, коли в одному з інтерв`ю його запитали, чи можна говорити про феномен “польської школи” у світовій сучасній поезії, відповів ствердно і назвав імена поетів, які творять лице цієї школи. Я повторю ці шість імен: Збіґнєв Герберт, Тадеуш Ружевич, Віслава Шимборська, Адам Заґаєвський, Юлія Гартвіґ, Броніслав Май. Безперечно, сюди слід додати і самого Мілоша. З цих семи український читач більш-менш знайомий лише з Ружевичем, представленим в антологіях, а крім того в тому ж “Каменярі” вийшла величенька збірка поезій Ружевича в перекладах Ярини Сенчишин. Треба лише подякувати Я.Сенчишин за велику роботу – але це й усе!

Герберта, про якого сьогодні мова; Шимборську, яку ми вже згадали; Ю.Гартвіґ, яку в Польщі називають живим класиком; Мілоша, якого знає весь світ; Заґаєвського, одного з найцікавіших сучасних поетів – Україна не знає. Практично, взагалі.

При цьому: Герберт і Заґаєвський – за походженням львів’яни, батько Ю.Гартвіґ родом з Києва. Дивна якась ситуація.

Але вертаючись до Герберта. Коли я кажу, що перекладів Герберта в Україні немає, мені знову ж таки можуть заперечити, що це неправда. Є видана в Тернополі збірочка перекладів і переспівів В.Махна, де на обкладинці великими літерами написано: ГЕРБЕРТ, є видана “Каменярем” антологія сучасної польської поезії “Тому, що вони сущі” в перекладах Станіслава Шевченка, де є переклади з Герберта, є щойно видана київськими “Основами” антологія польської поезії в перекладах Дмитра Павличка, де теж величенька добірка віршів Герберта.

Придивімося уважніше.

Почнемо зі збірки перекладів В.Махна (1996). Це – унікальна книжка. Я б навіть гадав, що вона повинна залишитись в історії літератури як один з найбільших літературних курйозів. Унікальність цієї книжки полягає в тому, що вона не має ніякого відношення до поезії З.Герберта. Це переклади, зроблені людиною, яка має дуже приблизне уявлення про польську мову; тобто читаючи текст, перекладач його не розуміє, не розуміючи – починає вигадувати щось таке, чого й близько немає в тому вірші, а тоді ставить: З.Герберт, переклад з польської. Я нічого читати звідси не буду, до читання це не надається, наведу лише дві маленькі ілюстрації, вибрані майже навмання:

– там, де у Герберта стоїть blizna (шрам), Махно за “співзвучністю” перекладає – “блисне”, і під оте “блисне” підганяє свій вірш, абсолютно безвідносно до вірша З.Герберта;

– один з віршів завершується у Герберта дуже сумним рядком – “ul serca pusty”. У Махна ж читаємо: “і вулик серця в позолоті”. Тобто прямо протилежна думка – і все, що з цим пов`язано. Приклади можна множити, вистачить відкрити будь-яку сторінку. Це один український Герберт.

Антологія С.Шевченка містить всього 4 вірші З.Герберта. Знову натрапляємо на приклади поганого знання польської мови, але перше, що кидається у вічі – це нерозуміння оригінального тексту, нерозуміння авторської думки, авторського образу. Зникає поезія – тоді навіщо потрібний переклад?

Але ці автори – Бог з ними, хоча шкоди вони наробили доброї, бо після цих перекладів зникає бажання читати інші.

Та ось більше розчарування. Це найостанніша ластівка – антологія польської поезії “Дзвони зимою” (2000) в перекладах Дмитра Павличка, яка містить 25 віршів З.Герберта, 18 віршів В.Шимборської. Зайве рекомендувати Д.Павличка, ця людина дуже багато зробила для українського перекладу, для прилучення українського читача до світової поезії. Можна згадати хоча б Павличків переклад Шекспірових сонетів. До них можна ставитись по-різному, сприймати чи не сприймати – то окрема розмова. Але це, безперечно, – літературне явище. Але ось Герберт і Шимборська.

Я по декілька років віддав праці над перекладами з Шимборської і Герберта – і, ясна річ, з певним острахом ішов купувати Павличкову книжку: ось зараз виявиться (Павличко ж!), що це були змарновані роки. Коли перечитав, спершу відчув полегкість: не було чого боятися; а потім пережив відчуття гіркоти: немає ні “українського Герберта”, ні “української Шимборської”.

Я завжди вважав і сьогодні вважаю, що Павличко – то поет від Бога, але зараз пересвідчився, що при всіх його достоїнствах Павличкові, очевидно, протипоказані дві речі. Йому протипоказаний верлібр (складається враження, що Павличко не цілком розуміє, як це може бути: рими немає, а вірш є). Більшість перекладів – це не вірші, а проза, хоч і розбита на рядочки. Крім того, в Павличковій оригінальній поезії ми не знайдемо віршів, приправлених гумором чи іронією, тому йому протипоказані поети з іронічним складом розуму, вони йому чужі. А Герберт і Шимборська – це поети наскрізно іронічні, Герберт навіть приправлений значною дозою скепсису. І вони не могли вийти у Павличка.

Павличко зробив підрядники – майже в буквальному смислі. Залишились тексти – зникли вірші, зник настрій, напівтони, невисловлені натяки, зникла поезія. І залишилось питання: чому Герберта, чому Шимборську називають великими поетами?

І залишилась гіркота, що в плані прилучення до кращих зразків сучасної европейської поезії Україна поміж іншими країнами продовжує залишатися сиротою.

Я вже сказав, що довго працював над перекладами з Герберта, і не можу не скористатися нагодою запропонувати для ілюстрації декілька своїх перекладів в надії показати, що це таке поезія Збіґнєва Герберта; тим більше, що для мене це поки що єдина можливість оприлюднити їх.

Дві краплі

Палали ліси –
а ці двоє
на шиях сплітали руки
наче троянд букети

люди спішили до сховищ –
він казав що в дружини волосся
в якому сховатися можна

одним накрившися коцом
шептали слова безсоромні
закоханих тиху молитву

Коли було дуже погано
стрибали в очі напроти
і заплющували їх міцно

так міцно що вогню не відчули
який уже вій сягав

до кінця були мужні
до кінця були вірні
до кінця були схожі
наче дві краплі
що затримались на краєчку обличчя

Заповіт

Чотирьом залишаю стихіям
те що мав в володінні недовгім

вогню – думку
хай вогонь розквітає

землі яку надто любив я
моє тіло зерно безплідне

а повітрю слова і руки
і печалі тобто все непотрібне

те що залишиться
води краплина
хай кружляє поміж
землею небом

нехай дощем прозорим стане
морозу папороттю сніжинкою

нехай не дійшовши ніколи до неба
в долину сліз землі моєї

вертається вірно росою чистою
терпляче підточує тверду скелю

невдовзі віддам чотирьом стихіям
те що мав в володінні недовгім

– не вернуся у вічний спокій

Притча про царя Мідаса

Нарешті золоті сарни
спокійно сплять на галявинах

а також козли верховинні
з головою на камені

тури білки єдинороги
взагалі звірина усяка
і спокійна і хижа
а також усякі птахи

Цар Мідас не полює більше

зате задумав
силена спіймати

три дні за ним гнався
впіймав нарешті
і кулаком зацідивши
поміж очі спитав його
– що для людини найкраще

заіржав силен
і промовив
– бути нічим
– померти

цар Мідас в палац повернувся
та не в смак йому серце силена мудрого
в вині тушковане

ходить скубає бороду
і питається людей старших
– скільки часу живе мурашка
– чому пес перед смертю виє
– чи високою буде гора
що насипана із кісток
всіх звірят і людей давніших

тоді наказав привести чоловіка
який на червоних вазах малює
пером чорної перепелиці
весілля походи і лови
а коли Мідас запитав його
чому життя тіней увічнює
той і каже
– бо шия коня що мчить чвалом
є прекрасна
а сукні дівчат що в м’яч грають
є як струмінь живі й неповторні

дозволь мені сісти з тобою
просить його художник
будем про людей говорити
які страшенно поважно
одне зерно віддають землі
а десять збирають
які латають сандалі й республіку
лічать зірки і оболи
пишуть вірші і нахиляються
щоб підняти з піску конюшину загублену

ми будемо трохи пити
а трохи філософувати
і може обидва
що зроблені з крові й облуди
скинемо з себе нарешті
легкість видимості гнітючу

Вчитель з природи

Не можу собі пригадати
його обличчя

стояв наді мною високо
розставивши довгі ноги
я бачив
золотий ланцюжок
попелястий сурдут
і худу шию
до якої була пришпилена
нежива краватка

він перший нам показав
ногу здохлої жаби
яка при дотику голкою
скорочується раптово

він нас повводив
через золотий окуляр
в інтимне життя
нашого пращура
інфузорії туфельки

він приніс
темну зернину
і сказав: спориш

з його намови
маючи десять років
я став батьком
коли по чеканні напруженім
з каштана у воду зануреного
з’явився жовтий росточок
і усе заспівало
навколо

на другому році війни
вчителя з природи убили
від історії хулігани

якщо потрапив на небо –

може тепер ходить
на променях довгих
одягнених в сірі панчохи
з величезною сіткою
і зеленою скринькою
що підскакує весело ззаду

та якщо не пішов нагору –

коли на лісовій стежці
зустрічаю жука який пнеться
на піщаний горбочок
я підходжу
ногами шорхаю
і кажу
– добридень пане професоре

дозвольте допомогти вам –

переношу його обережно
проводжаю його очима
аж зникне
в кабінеті темнім професорськім
в кінці коридора з листя

Про переклад віршів

Як джміль незграбний
сів на квітку
аж зойкнула тонка стеблина
і лізе в гущу пелюсткову
схожу на картки словникові
в глибини рветься
де аромат і мед солодкий
дарма що нежить
й смаку відсутність
а він знай рветься
аж лобом б’ється
в маточку жовту

і то кінець вже
проникнуть важко
крізь келих квітки
в самий корінь
тож джміль виходить
дуже гордий
й гуде уголос:
я був в глибинах
а тим усім
які йому не дуже вірять
покаже ніс
в пилку жовтавім

Як нас прилучали

Облудним протекторам

Бавився я на вулиці
ніхто мною не займався
робив я з піску паски
і під ніс буркотів Рембо

якийсь старший пан почув це
та з тебе поет хлопчино
а ми ж якраз організовуєм
рух поетичний від мас

по брудній голівці погладив
дав велику цукерку
і навіть купив костюмчик
захисного кольору юності

такого костюмчика гарного
я не мав від причастя першого
короткі штанці і великий
матроський комірець

черевики чорні із пряжкою
до колін білі шкарпетки
взяв старший пан за руку
мене і повів на бал

там були інші хлопці
теж у коротких штанцях
виголені гладенько
і шургали ногами

ну тепер грайтеся хлопці
чого по кутках поставали
– питали старші панове –
ну ж бо ставайте в коло

а ми в квача не хотіли
і в піжмурки не хотіли
обридли нам старші панове
і були ми дуже голодні

тож зараз нас посадили
навкруг великого столу
води із соком дали нам
і по кусочку торта

тепер вставали хлопці
перевдягнені на дорослих
хвалили нас грубим басом
або били по пальцях

а ми нічого не чули
нічого не відчували
ми дивились очима великими
на кусочок торта який бо
щораз більше топився
в наших руках гарячих
і ті перші в житті ласощі
пропадали в рукаві темнім

Про дві ноги Пана Коґіто

Ліва нога нормальна
сказав би оптимістична
трохи короткувата
хлоп’яча
в усмішках м’язів
литка виформована добре

права
помилуй Боже –
худа
на ній два шрами
один вздовж ахілесова сухожилля
другий овальний
блідорожевий
ганебна пам’ятка втечі

ліва
до підскоків охоча
танцювальна
надто в життя закохана
аби наражатись

права
шляхетно недвижна
що кпить собі з небезпеки

отак то
на двох ногах
лівій яку можна порівнять з Санчо Пансою
і правій
що нагадує рицаря мандрівного
іде
Пан Коґіто
світом
кульгаючи злегка

Чудисько Пана Коґіто

1

Щасливий святий Юрій
з рицарської кульбаки
точно міг оцінити
силу й рухи дракона

перша засада стратегії
ворога влучна оцінка

Пан Коґіто
ситуацію має гіршу

сидить у низькому
сідлі долини
що повита густою імлою

крізь імлу не може добачить
палаючі очі
пазурі зажерливі
пащу

крізь імлу
видно тільки
пустоти миготіння

чудисько Пана Коґіто
є позбавлене вимірів

важко його описати
уникає означень

воно мов жахлива депресія
що простяглась над країною

його не пробити
пером
аргументом
списом

якби не тягар задушливий
і смерть яку насилає
можна б гадати
що є марою
хворобою уяви

але воно є
є напевно

мов чад заповнює щільно
доми святині базари

труїть криниці
нищить будівлі розуму
хліб покриває цвіллю

доказом буття чудиська
є його жертви

доказ цей не прямий
але достатній

2

розумні кажуть
що з чудиськом можна
співіснувати

слід лише уникати
різких рухів
різкої мови

у випадку небезпеки
прибирати форму
каменя чи листочка

слухати мудру Природу
яка міметизм радить

дихати ледь помітно
вдавати що нас немає

Пан Коґіто одначе
не любить життя підробне

хотів би стати
з чудиськом
на твердому полі до бою

виходить тоді на світанку
у сонне передмістя
завбачливо захопивши
довге гостре знаряддя

ходить гукає чудисько
вулицями пустими

чудисько ображає
чудисько провокує

мов зухвалий єдиноборець
війська якого немає

волає –
виходь боягузе підлий

крізь імлу
проглядає тільки
пустоти величезна морда

Пан Коґіто хоче стати
на нерівну битву

це повинно відбутись
якомога швидше

поки не настала
поразка від безсилля
звичайна смерть без слави
удушення чимось безформним

Домисли стосовно Варавви

Що з Вараввою сталося? Я питав лиш ніхто не знає
Спущений з ланцюга вийшов на вулицю білу
міг повернути направо йти вперед повернути наліво
крутитись на однім місці закричати від радості півнем
Він Імператор рук своїх і голови
Він свого подиху Вищий Радник

Питаю бо певним чином я теж брав участь у справі
Кричав підхоплений натовпом перед палацом Пілата
так як усі інші звільни Варавву Варавву
Усі кричали якби лиш один мовчав я
сталося б точно так як повинно було статись

А Варавва можливо до своєї вернувся банди
В горах вбиває швидко грабує ретельно
Або відкрив гончарську майстерню
і руки заплямлені злочином
чистить у творення глині
Є лихварем водоносом погоничем мулів
власником кораблів – на однім з них плив Павло до Коринфу
або – чого теж виключити не можна –
став заслуженим шпигом на утриманні римлян

Споглядайте й чудуйтеся запаморочній грі долі
о можливості о потенції о примхи фортуни

А назареянин
сам лишився
без альтернативи
з урвистою
стежкою
крові

Біографія

Був я хлопцем тихим трохи сонним – і о диво –
не так як мої однолітки – що палко кохали пригоди –
не чекав я нічого – не виглядав крізь вікна

В школі – скоріш працьовитий ніж здібний неодмінно слухняний

Потім нормальне життя у ранзі референта
раннє вставання дорога трамвай робота знову трамвай дім сон

Не знаю справді не знаю звідки та втома неспокій гризоти
завжди і навіть зараз – як вже відпочить маю право

Знаю досяг небагато – нічого не звершив
збирав поштові марки трави цілющі непогано грав в шахи

Раз навіть був за кордоном – у відпустці – на Чорному морі
на знімку солом’яний бриль лице загоріле – майже щасливий

Читав що було під рукою: про соціалізм науковий
про космічні польоти про розумні машини
і те що любив найбільше: книжки про життя бджіл

Хотів як і інші знати що буде зі мною по смерті
чи дістану нову квартиру і чи життя має сенс

А найбільше як відрізнити добро від того що зле
знати напевне що біле а що зовсім чорне

Хтось порадив мені працю класика – як казав –
змінила його життя вона і життя мільйонів людей
Прочитав – не змінився – аж сором признатись
забув начисто як звався той класик

Може не жив – лиш тривав – не з власної вкинутий волі
в щось – над чим панувати важко і зрозуміти годі
ніби тінь на стіні
тож життям не було це
життям в повну силу

Як я міг розтлумачити жінці а також іншим
що усі свої сили
клав на те щоб дурниць не робити не піддатись обмовам
не брататись з сильнішим

Це правда – був вічно бляклий. Пересічний. В школі у війську
на роботі у власному домі і на танцювальних вечірках.

Зараз лежу в лікарні і від старості помираю.
Тут також той же неспокій гризоти.
Аби другий раз народився може і був би кращий.

Прокидаюсь вночі спітнілий. Вдивляюся в стелю. Тиша.
І знову – ще раз – стомленою до самих аж кісток рукою
відганяю злих духів і підманюю добрих.

Ахіллес. Пентесілея

Коли Ахіллес пробив коротким мечем груди Пентесілеї, провернув – як належить – трикратно знаряддя у рані, побачив – в озарінні раптовім – що цариця амазонок прекрасна. Дбайливо зложив на піску її, зняв шолом їй важкий, розпустив волосся й делікатно склав руки на грудях. Не стало, однак, в нього мужності закрити їй очі.
Подивився на неї, ще раз, прощальним поглядом і, неначе змушений невідомою силою, заплакав – так, як ні сам він, ні інші герої тієї війни не плакали – заклинаючим тихим голосом, безрадним і низькоспівним, в якому верталася скарга і не знана сину Фетиди – каденція каяття. На шию, на перса, на коліна Пентесілеї падали наче листя протяжні голосні звуки тієї елегії і овивалися вздовж її холодного тіла.
Сама вона готувалася до Вічного Полювання у незбагненних лісах. З її ще не закритих очей на звитяжця дивилася здалеку уперта, блакитна – ненависть.

Я дав слово

був я ще дуже юним
і розум мені радив
щоб не давати слова

міг сміливо сказати
я ще поміркую
куди бо спішити
це ж не розклад руху

дам слово після школи
після військової служби
тоді як збудую дім

але вибухнув час
не було більше перед
не було більше потім
у сліпучому зараз
слід було вибирати
отже я дав слово

слово –
петля на шиї
слово остаточне

дуже рідко
коли все робиться легким
переходить в прозорість
я думаю:
"чесне слово
я б охоче
взяв назад дане слово
це недовго триває
бо ось – рипне вісь світу
минають люди
пейзажі
кольорові обручі часу
а дане слово
застрягло у горлі

Елегія на відхід
пера чорнила лампи

1

Воістину велика і невибачальна моя невірність
бо навіть не пам’ятаю дня ані години
коли я покинув вас друзі дитинства

найперше звертаюсь покірно до тебе
перо в дерев’яній ручці
покритій фарбою чи крихким лаком

в єврейській крамничці
– рипучі східці дзвінок на засклених дверях –
вибирав тебе
кольору лінощів
і невдовзі носила вже
на тілі своєму
зубів моїх роздуми
сліди шкільних гризот

срібляста сталева стрілко
облямівко критичного розуму
посланнице знань заспокійливих
– що земля є куляста
– що прямі паралельні
у крамаря в коробці
чекала на мене як риба
у гурті інших риб
– дивувавсь я що так багато
є нічиїх предметів
і німих цілковито –
потім
моя назавжди
я в вуста тебе клав побожно
і довго на язиці мав
смак
щавелю
й місяця

чорнило
атраменте ясновельможний
з прекрасним родоводом
народжений високо
як небо вечірнє
сохнеш довго
розважний
і дуже терплячий
ми тебе перетворювали
у море Саргасове
топлячи в мудрих глибинах
мух промокашку заклинання й волосся
аби заглушити запах
лагідного вулкану
клич прірви

хто пам’ята вас сьогодні
приятелі любимі
тихо ви зникли
за останньою катарактою часу
хто згадує вас із вдячністю
в епоху швидких дурнописів
нахабних предметів
без приваби
минулого
імені

якщо вже про вас говорю
то хотів би так говорити
неначе чіпляю ex voto
на олтарі розбитім

2

Світло мого дитинства
лампо благословенна

у крамницях старизни
надибую часом
зганьблене твоє тіло

а була ж раніше
алегорією ясною

духом що вперто змагався
з демонами всевідання
уся виставлена на очі

явна
прозоро проста

на дні корпусу
гас – еліксир пралісу
гнота слизька зміюка
з вогненною головою
скло мов струнка панянка
і диск бляшаний сріблястий
неначе повна Селена

твої настрої як у принцеси
прекрасної і жорстокої

істерики примадонни
якій аплодують замало

ось
супокійлива арія
медове світло літа
понад отвором скельця
світла коса погоди

і раптом
темні баси
нашестя ворон і круків
паплюження і прокляття
пророцтво загибелі
кіптяви оскаженіння

як драматург великий знала припливи пристрасті
і багно меланхолії чорні вежі пихатості
заграви пожеж веселки розбурхане море
могла без труду із небуття прикликать
пейзажі здичавіле місто в воді відбите
знак лиш подаш і тут же з’являлись слухняно
принц шалений і острів і балкон у Вероні

був я тобі відданий
світлиста ініціаціє
пізнання інструменте
під кувалдами ночі

а моя друга
пласка голова на стелі відбита
дивилася повна жаху
наче із ложі ангелів
на театр світу
заплутаний
злий
жорстокий

я тоді думав
що треба перед потопом
врятувать
річ
єдину
малу
теплу
вірну

так щоб вона тривала далі
а ми у ній наче в мушлі

3

Я ніколи не вірив в духа історії
вигадане чудовисько з поглядом вбивці
діалектичну бестію на повідку ката

ані в вас – чотири вершники апокаліпсису
гуни прогресу що мчать земним і небесним степом
нищачи по дорозі все варте шани беззахисне й давнє

я гаяв роки щоб пізнати простацькі манери історії
монотонну процесію і боротьбу нерівну
бандитів що ведуть одурені натовпи
проти купки розумних і чесних

небагато у мене лишилось
дуже мало

предмети
і співчуття

покидаємо легковажно сліди дитинства сліди речей
гублячи у втечі рукописи лампади оливні гідність пера
такою є подорож наша оманна краєчком небуття

вибач мою невдячність ручко з пером старомодним
і ти чорнильнице – стільки ще було думок в тобі

добрих
вибач гасова лампо – догасаєш у спогадах як
покинутий табір

я розплатився за зраду
але тоді ще не знав я
що відходите ви назавжди

і що буде
темно