Польсько-українська зустріч 1 листопада 2002 року у Львові є громадянською
ініціативою тих поляків та українців, котрі вважають, що діалог, порозуміння
і поєднання між нашими народами є одним із найважливіших завдань, які
стоять перед нашими суспільствами, завданням, настільки важливим, що задля
його здійснення не вистачить лише зусиль керівництва наших країн. До процесу
польсько-українського діалогу обов’язково мусять долучитися якнайширші
середовища з обох боків кордону. Бо лише діалог і воля до поєднання дозволять
подолати кризи у двосторонніх стосунках, як, скажімо ту, що виникла навколо
Польських Військових Поховань – Цвинтаря Орлят.
Ми переконані, що ця проблема буде вирішена із повагою до почуттів обох
зацікавлених сторін. Ми зустрілися тут задля того, аби вшанувати і помолитися
за упокій душі тих поляків та українців, які 84 роки тому загинули у польсько-українській
війні. Ми віримо, що при добрій волі цвинтарі, які постали внаслідок польсько-українських
конфліктів, можуть стати для нас, сучасних поляків та українців, символом
витворюваного поєднання.
Учасники з українського боку:
Наталя Балюк – перший заступник головного редактора газети
„Високий Замок” (Львів)
Антон Борковський – філософ, аспірант НУ „Львівська Політехніка”
(Львів)
др. Іван Вакарчук – ректор Львівського національного університету
ім. І.Франка (Львів)
Тарас Возняк – головний редактор Незалежного культурологічного
журналу „Ї”, радник голови Львівської облдержадміністрації (Львів)
Василь Газаман – Українсько-Польський Форум (Київ)
др. Ліліана Гентош – заступник директора Інституту історичних
досліджень, голова Львівського науково-дослідного центру „Жінка і суспільство”
(Львів)
Михайло Горинь – голова Всесвітньої координаційної ради українців
(Київ)
др. Ярослав Грицак – професор Львівського національного університету
ім. І.Франка, сенатор Українського католицького університету (Львів)
Вікторія Губська – виконавчий директор Українсько-Польського
Форуму (Київ)
Блаженнійший Любомир кардинал Гузар – Глава Української Греко-Католицької
Церкви (Львів)
о. др. Борис Ґудзяк – ректор Українського католицького університету
(Львів)
др. Олена Джеджора – в.о. віце-декана гуманітарного факультету
Українського католицького університету (Львів)
Орест Друль– головний редактор газети „Поступ” (Львів)
др. Микола Жулинський – член НАН України, народний депутат
України, директор Інституту літератури НАН України (Київ)
Віталій Загайний – депутат Львівської міської ради, менеджер
„Львівської газети” (Львів)
др. Ігор Захара – доцент філософського факультету Львівського
національного університету ім. І. Франка (Львів)
Левко Захарчишин – громадський діяч, директор СП „Євролекс”
(Львів)
др. Леонід Зашкільняк – професор, завідувач кафедри історії
слов'янських країн Львівського національного університету ім. І.Франка
(Львів)
др. Марія Зубрицька – проректор Львівського національного університету
ім. І. Франка (Львів)
Маркіян Іващишин – директор львівського мистецького об'єднання
„Дзига” (Львів)
др. Ярослав Ісаєвич – член НАН України, директор Інституту
українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (Львів)
Володимир Кауфман – художник (Львів)
др. Оксана Кісь – етнограф, співголова науково-дослідного центру
„Жінка і суспільство” (Львів)
Олександара Коваль – президент Форуму видавців у Львові (Львів)
др.Микола Крикун – професор кафедри історії слов'янських
країн Львівського національного університету ім. І.Франка (Львів)
Степан Курпіль – головний редактор газети „Високий Замок” (Львів)
др. Мирослав Маринович – директор Інституту
релігії та суспільства Українського Католицького Університету (Львів)
Віктор Неборак – поет, прозаїк, літературознавець, перекладач,
есеїст (Львів)
Олег Онисько – головний редактор „Львівської газети” (Львів)
Андрій Отко – громадський діяч, перекладач, кавалер ордену
„Zasłużony dla kultury polskiej” (Львів)
Наталя Отко – поетеса, перекладачка,
молодший науковий співробітник музею книги Львівської галереї мистецтв
(Львів)
Андрій Павлишин – заступник головного редактора Незалежного
культурологічного журналу „Ї”, голова Української
Асоціації МА (Львів)
Олесь Пограничний – журналіст, секретар Польсько-Українського
„Медіа-товариства” (Львів)
Пономарьов Віталій – кореспондент радіо „Свобода” (Київ)
Юрій Прохазько – германіст, науковий співробітник львівського
відділення Інституту літератури НАН України (Львів)
др. Василь Расевич – заступник директора Інституту українознавства
ім. І. Крип’якевича НАН України (Львів)
др. Анатолій Романюк – громадський діяч, викладач кафедри політології
Львівського національного університету ім. Франка, депутат Львівської
міської ради (Львів)
Микола Рябчук – літературний критик, поет, прозаїк, співредактор
журналу „Сучасність”, газети „Критика”, лауреат нагороди Капітули польсько-українського
поєднання (Київ)
Вікторія Садова – журналістка газети „Поступ” (Львів)
Андрій Садовий – директор Інституту розвитку міста (Львів)
Євген Сверстюк – президент Українського ПЕН-клубу (Київ)
Дмитро Стус – заступник головного редактора газети „Книжник
Review” (Київ)
Борис Тарасюк – народний депутат України, голова Комітету Верховної
Ради з питань европейської інтеграції, директор Інститут соціальних
досліджень і міжнародних відносин при МАУП (Київ)
др. Олег Турій – директор Інституту історії Церкви (Львів)
Ростислав Хом’як – журналіст, громадський діяч (Вашингтон-Київ)
Володимир Цибулько – поет, громадський діяч (Київ-Львів)
Тарас Чорновіл – народний депутат України (Львів-Київ)
др. Роман Шуст – декан історичного факультету Львівського національного
університету ім. Франка (Львів)
Його Еміненція Мар’ян кардинал Яворський – Архієпископ Митрополит
Львівський латинського обряду Римо-Католицької Церкви в Україні (Львів)
Програма проведення Круглого столу “Що нам робити
зі своєю історією?”
Місце проведення: конференцзал Українського Католицького Університету
(вул. Свєнціцького, 17)
Відкриття конференції
11.00-11.15
Ведучі: Боґуміла Бердиховська (Польща) / проф. Ярослав Грицак (Україна)
Виступи головних доповідачів:
11.15-11.35: ЯЦЕК КУРОНЬ
11.35-11.55 МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ
11.55 Дискусія
Ведучі: Тарас Возняк (Україна), Марія Шептицька (Польща)
13.45 –14.00 Виступи кардиналів Яворського та Гузара
16.00 - 18.00 Спільні молитовні відправи
До учасників зустрічі „Поляки – українці: як
собі порадити з минулим”
Мезон-Ляффіт, 23 жовтня 2002 року
Шановні Пані та Панове!
І ми, і світлої пам’яті Редактор Єжи Ґедройць ніколи не мали найменшого
сумніву у тому, що польсько-українські стосунки є справою найбільшої ваги
не лише для благополуччя обидвох наших народів, але також і для стабільності
та безпеки в усьому регіоні Центрально-Східної Європи. Ми й далі дотримуємося
цього переконання. Тому із задоволенням відзначаємо усі ті факти, які
свідчать, що попри важкий, а подекуди навіть і трагічний спадок історії,
поляки та українці таки можуть між собою плідно співпрацювати. А тому
також нас непокоять ті події, які можуть збудувати мур нерозуміння та
нехіті між Польщею та Україною. Попри добрі польсько-українські політичні
стосунки, які вдалося витворити упродовж минулого десятиліття, у наших
взаєминах, на жаль, не бракує важких питань, з якими ми не можемо собі
порадити. Підложжям більшої частини напруженостей у польсько-українських
стосунках, свідками яких ми були в останні роки, є драми минулого. Одна
з найсерйозніших криз у польсько-українських стосунках виникла останнім
часом у зв’язку із справою відкриття Цвинтаря Орлят, на якому поховані
учасники війни, яка закінчилася понад вісімдесят років тому. Виявилося,
що попри величезну часову дистанцію люди з убогою уявою або злою волею
можуть зродити такі суспільні емоції, які дієво перешкоджають прийняттю
раціональних рішень.
З цієї ситуації ми мусимо зробити кілька висновків. По-перше, контакти
політичних еліт не замінять справжнього і широкого діалогу між суспільствами
обидвох наших країн. По-друге, люди доброї волі з обидвох боків польсько-українського
кордону, а зокрема інтелігенція, не можуть залишатися байдужими стосовно
виявів злої волі, нетолерантності та ксенофобії, позаяк пасивність може
бути потрактована як згода.
Не можна думати про серйозний польсько-український діалог без спроби
подолати найболючіші події нашої історії. Цим гаслом завше керувався у
своїй редакторській праці Єжи Ґедройць, саме тому на сторінках „Культури”
ніколи не бракувало місця для критичного огляду польсько-українських стосунків
у минулому. Ми не маємо ілюзій – у багатьох випадках українці та поляки
по-різному дивитимуться на спільне минуле. Та й не йдеться про те, аби
ми дивилися однаково, але про те, щоби, зберігаючи нашу інакшість, ми
зберегли повагу до вразливості іншої сторони. Урок такої поваги дав у
своєму пастирському посланні від 20 червня ц.р. кардинал Любомир Гузар,
який написав: „меморіали Личакова — це святині українського і польського
народів, які зобов’язують кожного з наших сучасників до гідної пошани”.
Шановні Пані та Панове! Ми з радістю сприйняли звістку про Вашу зустріч,
яка, як ми сподіваємося, призведе до кращого взаєморозуміння поляків та
українців, хоча як реалісти ми цілком усвідомлюємо, що справжнє поєднання
вимагатиме ще чимало зусиль з обох боків. Однак ми твердо віримо: послідовність
і наполегливість у добрій справі раніше чи пізніше принесуть результат.
Ми хочемо вірити, що цієї наполегливості Вам не забракне.
Зоф’я Герц, Генрик Ґедройць
Слово Євгена Сверстюка
Вітаю чесне товариство!
Прошу вибачити, що не міг приїхати: похорон приятеля.
Прошу слова з приводу вшанування полеглих.
Тиша над могилами - то голосна правда в нашому віртуальному світі.
Тут не місце для суєти, пихи, пристрастей.
В дитинстві я любив стрілецькі пісні, але мені запала в душу також пісенька:
Dzis przy Twym pomniku,
Mlody zolniezyku,
Ten lud, za ktorys padl,
Wyrwany z serca rzuca kwiat.
Минуло більше півстоліття, і пісня звучить ще тихіше. Може, досить молитви
за померлих.
Але в пошані до їх пам’яті ми вшановуємо і свою людську гідність.
Мені розповіла одна приятелька про свого батька. Він був січовим стрільцем
і поліг у бою з польською кавалерією.
Коли після бою польські санітари підбирали поранених, він лежав з розрубаним
черепом. Але розкрив очі і попросив цигарку. "О, то пан єще жиє!" - сказали
санітари і відвезли до шпиталю.
Після одужання молодий стрілець вечорами заходив до львівської кав’ярні,
самотньо сидів за чашкою кави і палив цигарку.
Одного вечора до цієї кав’ярні заходить гурт польських вояків на чолі
з полковником. Полковник залишає жовніриків і підходить до стрільця зі
словами: "Пан знає, хто є я; я знаю, хто є пан. Ми були обидва в цій битві.
Поки ті смаркачі, що не нюхали пороху, погомонять, чи пан згоден випити
зі мною шампана?" Відповідь: "Згоден".
Вони розповіли одне одному щось про себе. Потім встали і віддали одне
одному честь.
Так, це правдива історія. Вона схожа на притчу.
Над юрбою малих і сварливих височить культура. Там, понад бар’єрами,
віддають честь хоробрий хороброму, мудрий - мудрому.
Лист до учасників круглого столу „Що нам робити
зі своєю історією?”
До тих, яким це потрібне
31 жовтня 2002 р.
Мене просили написати листа у зв’язку з польсько-українською зустріччю
і молитовними відправами на українському та польському військових меморіалах,
що відбудуться 1-го листопада 2002 року.
Я вже більш як півстоліття – тільки спостерігач ззовні тутешніх подій.
Проте в мене є підстави цього листа написати. Про „Orlat” мене вчили
у Варшавській гімназії. Від шістдесятих років я був знайомий із грецьким
середовищем у Стамбулі; знаю Єрусалим із йорданських, ізраїльських і арабських
вихідних точок; 1963 року я в Алеппо стрічався з вигнаними з дому палестинцями,
а в 1943 році у Львові бачився і з польським підпіллям – Wolnosc, Rownosci
Niepodleglosc, – і з українським підпіллям.
З перспективи мого досвіду дозволю собі порадити таке:
На сьогоднішній день варто б поле спірних питань звузити – до пам’ятників
на Личаківському цвинтарі.
Сторона А повинна почати з зусилля „вчутися” в емоційну настанову
сторони Б, і прийняти всі її емоційні домагання (це відноситься до боротьби
за окремі слова, такі як – bohaterski чи mezny).
Сторона Б повинна прийняти план дій, що дзеркально б відбивав план,
рекомендований для сторони А у пункті номер 2.
Обидві сторони повинні визнати за своє гасло: „Дивитись уперед, а
не назад”. Під цим гаслом мій учитель Анрі Ґреґуар, бельгієць і жертва
німецької окупації, швидко після 1945 включив Німеччину і її візантиністів,
якими головував член партії (НСДАП) Франц Дельгер, до міжнародної спільноти
візантиністів. І нам варто попри історію розглядати те, що повинно грясти.
Ще остання заввага: прочитавши список учасників завтрішнього круглого
столу, список, що обіймає світочів польської і української інтелігенції
– я оптиміст щодо майбутнього.
Ваш щиро відданий Ігор Шевченко
Ігор Шевченко – найвидатніший візантолог сучасності, професор Гарвардського
університету, мешкає у Кембриджі (Массачусетс)
Рішення Львівської міської Ради від 16 травня 2002 року щодо елементів
польських військових поховань на Личаківському цвинтарі у Львові, відмова
польського Президента Алєксандра Кваснєвскі від візиту в Україну 21 травня
2002 року та галаслива медіальна кампанія, яка супроводжувала ці події,
показали усю крихкість польсько-українського зближення, яке окреслилося
було упродовж останнього десятиліття. Демони шовінізму і не збиралися
складати зброю.
Ціна проевропейської риторики польських еліт виявилася рівновартісною
позиції гуманіста В.Гавела, який з кон'юнктурних мотивів схвалив етнічні
чистки у повоєнній Европі та відмовився навіть дискутувати проблему "декретів
Бенеша". Польським каменем дотикання, випробуванням на шовінізм стало
питання про реконструкцію військових і цивільних поховань на Личакові
з часів польсько-української та польсько- більшовицької воєн 1918-1920
років. Довоєнна польська гіперпатріотична пропаганда називала цей меморіал
"Кладовищем Орлят", особливо наголошуючи той факт, що на війну з українським
регулярним військом піднялося цивільне населення, в тому числі жінки й
діти, частина яких загинула у вуличних боях. Мілітаристські міти підхопила
сучасна польська преса і громадська думка, навіть та, яка зараховує себе
до проевропейської та ліберальної.
Спритно маніпулюючи глибоко укоріненими шовіністичними стереотипами та
користуючись тим, що величезна більшість поляків ніколи не бували у сучасному
Львові й не бачили на власні очі стану польських військових поховань,
суспільству спритно накидують моральне виправдання побудови нового Берлінського
муру, створення на україно-польському кордоні безглуздого і безсенсового
візового бар'єру – дітища модерного европейського расизму і ксенофобії.
У Польщі, звичайно ж, є добрі фахівці – історики, журналісти, громадські
діячі – які чудово усвідомлюють всю складність україно-польських стосунків
і способи їх покращення. Але їхня точка зору не переважає у суспільній
свідомості, а адекватне знання про Україну чи позитивна настанова до неї
мізерні у порівнянні з аналогічним потенціалом щодо США, Німеччини, чи
навіть путінської Росії. Ще гірше із знаннями про Польщу в Україні. Пересічний
мешканець України донині живе у просторі мітів і стереотипів про найближчих
европейських сусідів.
Рішення львівських депутатів стало також зручною нагодою для Президента
Л.Кучми узятися до згортання европейського вектору української політики.
Упродовж усіх років перебування при владі наш Президент робив усе можливе,
аби не вирішити існуючої у Львові "цвинтарної" проблеми: не проводилися
регулярні консультації з органами місцевого самоуправління, ніхто не вивчав
громадської думки і не впливав на неї, рішення приймалися нездарно, а
фінансування української частини меморіалу і близько не можна порівняти
із обсягом і темпами фінансування потворних споруд на майдані Незалежності
у Києві. Водночас, питання, яке зачіпало зовнішньополітичні стосунки України,
стало заручником внутрішньополітичного зведення порахунків – між владою
і опозицією, між центром і регіонами, між різними рівнями адміністративних
структур.
Новообрані львівські депутати знехтували українськими національними інтересами
заради своїх дрібномістечкових інтересів і святого спокою від натиску
демагогічного плебсу. Вони публічно зневажили прохання лідера національно-демократичних
сил В.Ющенка, вони не прислухалися до ієрархів Церкви. Ця обмеженість
і недалекоглядність неминуче зашкодить їхнім виборцям, левова частка яких
користується плодами польсько-української прикордонної економічної співпраці.
Нова каденція депутатів, як і низка попередніх, виявилася не готовою боронити
реальні, а не віртуальні інтереси тисячолітнього Львова.
Ситуація, яка склалася, є ситуацією поразки для усіх середовищ третього
сектора – і в Україні, і в Польщі, – налаштованих на діалог, на співпрацю,
на подолання історичного розбрату і співжиття в добре облаштованій та
безпечній спільній Европі. Ми покликані ще і ще раз проаналізувати причини
цієї поразки у різних сферах суспільного життя, поміркувати над способами
покращення становища і подолати цю ганебну і принизливу кризу.
Середовище журналу "Ї" звертається до всіх, кому дорогі европейські вартості,
хто оцінює ці події подібно до нас, із закликом приєднатися до цього звернення.
Тарас Возняк
Андрій Павлишин
Софія Онуфрів
Юрко Прохазько
Мирослава Прихода
Петро Дідула
Євген Бистрицький
Інна Підлуська
Оксана Горелик
Олег Рибчинський
Роман Чайка
Ірина Подоляк
Ольга Шалайська
Юрій Лисяк
Сергій Набока
Володимир Щербаченко
Максим Процьків
Діана Клочко
Христина Чушак
Орест Семотюк
Дмитро Горун
Олександр Кислий
Віктор Сусак
Тетяна Павлишина
Євген Равський
Діана Юраш
Олесь Старовойт
Анатолій Іванюченко
Андрій Кирчів
Мирослав Маринович
Тамара Трацевич
Євген Погорілий
Максим Стріха
Ігор Балинський
Юрко Зелений
Ярослав Кіт
Святослав Пахолків
Президентові України Леонідові Кучмі
Президентові Республіки Польща Александру Квасьнєвському
17 червня 2002
Шановні Панове Президенти!
З повідомлень інформаційних агентств ми довідалися, що під час Вашої
наступної зустрічі у Жешуві 20-21 червня ц.р. одним із пунктів переговорів
буде обговорення становища, яке склалося навколо церемонії урочистого
відкриття комплексу Польських військових поховань та Меморіалу Української
галицької армії у Львові на Личаківському кладовищі.
Ми, львівські громадські активісти та представники демократичної інтелігенції,
звертаємося до Вас із цим відкритим листом, аби поінформувати про позицію
низки середовищ міста Львова. Ми стурбовані появою загрозливої тріщини
в україно-польських та польсько-українських стосунках, яка може мати далекосяжні
наслідки та стати на заваді добросусідським стосункам двох цивілізаційно
близьких країн, а відтак блокувати для України європейський напрямок її
зовнішньої політики.
Ми переконані, що неприязна постава частини львів'ян, яка іноді виливається
у ксенофобські настрої, аж ніяк не репрезентує переконань більшості львівської
громади, зацікавленої у всебічному розширенні контактів із зовнішнім світом,
насамперед із Польщею та поляками, утвердженні доброго імені та кращих
традицій свого міста, асоціює себе з гуманістичним спадком багатокультурної
та віротерпимої Європи, до якої ми завжди належали і будемо належати.
Ми, що нижче підписалися, вважаємо найкращим вирішенням проблеми таке
рішення, яке було би випрацюване шляхом конструктивних переговорів, до
яких були б залучені представники уряду України та Польщі, представники
органів місцевого самоврядування Львова, фахові експерти – архітектори,
мистецтвознавці, історики, представники різних громадських організацій.
Дуже важливо, аби питання впорядкування військових поховань на Личаківському
цвинтарі було виведене із площини історичних порахунків і було розв'язане
у дусі християнського поєднання, як належиться проблемі могил у краї,
де більшість населення сповідує Вселенське християнство, хоча й за різними
обрядами. Тому проблема не буде розв'язана доти, доки до цього не будуть
залучені ієрархи Греко-католицької та Римо-католицької Церков (Львів –
єдине місто світу, окрім Риму, де мешкають кілька кардиналів), спільноти
віруючих, доки символом пам'яті загиблих не стануть християнські символи.
Ми переконані, що офіційне відкриття Цвинтаря варто провести лише тоді,
коли буде досягнуто цілковитого консенсусу між львівською громадою та
польською стороною. Це складне і делікатне завдання, але від його розв'язання
залежить тривкість і динаміка польсько-українських стосунків у нашому
регіоні, в цій частині Європи загалом.
Ми закликаємо Вас, Панове Президенти, і далі працювати на користь польсько-українського
стратегічного союзу, бо вважаємо таку співпрацю ключовою умовою процвітання
наших держав у XXI столітті.
Базар Олег, редактор газети "Ратуша" Балинський Ігор, журналіст, політолог, викладач факультету журналістики
Львівського національного університету Борковський Антон, філософ, публіцист Возняк Тарас, філософ, політолог, головний редактор Незалежного
культурологічного журналу "Ї" Горелик Оксана, журналістка, прес-секретар ТО "Дзиґа" Грицак Ярослав, доктор історичних наук, директор Інституту історичних
досліджень Львівського національного університету Дульнєва Наталя, кандидат філософських наук, менеджер консультативного
центру "Права людини не мають кордонів" Єшкілев Володимир, письменник, критик, доцент Економіко-правничого
інституту Загайний Віталій, координатор обласного ГК "За правду!", депутат
Львівської міської ради Космолінська Наталя, радіожурналістка Лащук Ярослав, художник Маринович Мирослав, професор, проректор Львівської Богословської
Академії, директор Інституту релігії і суспільства Марінцова Світлана, філософ, президент консультативного центру
"Права людини не мають кордонів" Онуфрів Софія, перекладачка, виконавчий директор Незалежного культурологічного
журналу "Ї" Отко Андрій, фізик, викладач громадського Університету третього
віку Павлишин Андрій, історик, перекладач, заступник редактора Незалежного
культурологічного журналу "Ї" Павлишина Тетяна, художниця Пограничний Олесь, журналіст, секретар українсько-польського медіатовариства Прихода Мирослава Ярослава Калина, філолог Прохазько Юрко, перекладач, співробітник Інституту літератури Національної
АН України Равський Євген, художник Редько Дмитро, політолог, журналіст Семотюк Орест, кандидат політологічних наук, викладач Львівського
національного університету Сікора Мирон, скульптор Старовойт Олесь, журналіст Стефанишин Юрій, адвокат Ступко Наталя, перекладачка, редактор Цибулько Володимир, поет, президент асоціації "Нова література" Чорновіл Тарас, народний депутат України Шкраб'юк Андрій, письменник, перекладач Шуст Роман, декан історичного факультету Львівського національного
університету
Відкритий лист до українців та поляків доброї
волі у справі Цвинтаря Орлят
Варшава, липень 2002
Із стурбованістю та великим неспокоєм ми спостерігаємо за розростанням
конфлікту навколо Цвинтаря Орлят у Львові. Ми поділяємо точку зору львівських
інтелектуалів, висловлену в листі до президентів Польщі та України, що
упродовж останніх місяців у польсько-українських стосунках з'явилася небезпечна
тріщина, яка може мати вкрай негативні наслідки для майбутнього стосунків
між Польщею та Україною загалом.
Ця суперечка, яка і далі точиться, нерідко у виразах, принизливих для
полеглих, розпалює націоналістичні настрої по обидва боки кордону і стає
зручним арґументом в устах тих, котрі ніколи й не прагнули польсько-українського
діалогу. Продовження суперечки також нівечить безліч попередніх зусиль,
які чинили діячі науки, культури, політики задля досягнення взаємопорозуміння,
подолання бар'єрів недовіри, висвітлення чорних сторінок нашої спільної
історії. Наша попередня співпраця успішно розвивалася понад усі сподівання.
Отож, не руйнуймо того, до чого сотні людей доброї волі доклали власні
серця і безкорисливі зусилля.
Ми не можемо допустити того, аби нас – поляків і українців – поділив
мур нерозуміння і взаємних претензій. Саме тому вкрай важливо, аби ми
спільно зуміли відшукати таке розв'язання конфлікту навколо Цвинтаря,
яке віддавало б належну шану і полякам, і українцям, які віддали власні
життя за свої вітчизни. Ми висловлюємо свою повагу тим особам, середовищам
й інституціям на польському та українському боці, які всупереч перешкодам
продовжують діалог між нашими народами, і сподіваємося, що вони не полишать
своїх зусиль.
Адам Бартош (музейник, Тарнув), Боґуміла Бердиховска (публіцист, Варшава),
др. Данута Берліньска (соціолог, Ополє), Міхал Боні (колишній міністр
праці, Варшава), Яцек Борковіч (публіцист, Варшава), Боґдан Борусєвіч
(колишній заступник міністра внутрішніх справ, Ґданьск), Войцех Браковєцкі
(журналіст, Люблін), др. Ян Яцек Брускі (історик, Краків), Ян Бира (посол
Сейму, Замосць), Тадеуш Хаб'єра (Фонд "Польща в Европі", Варшава), Мірослав
Хоєцкі (кінопродюсер, Варшава), др. Кшиштоф Чайковскі (історик літератури,
Ченстохова), Кшиштоф Чижевскі (Фонд "Прикордоння", Сейни), Уршуля Дорошевска
(Фонд IDEE, Варшава), Анджей Фольварчни (Ґлівіце), Владислав Фрасинюк
(політик, Вроцлав), Цезари Ґабрись (публіцист, Варшава), проф. Броніслав
Ґеремек (історик, колишній міністр закордонних справ, Варшава), Генрик
Ґедройц (співзасновник Літературного Інституту, Мезон Ляфіт), проф. Януш
Ґжеляк (соціолог, Варшава), Зоф'я Гертц (співзасновниця Літературного
Інституту, Мезон Ляфіт), др. Оля Гнатюк (україністка, Варшава), проф.
Анджей Яновскі (педагог, Варшава), Моніка Янушек (журналістка, Люблін),
др. Яцек Яримовіч (психолог, Варшава), проф. Марія Яримовіч (психолог,
Варшава), Яцек Качмарскі (пісняр, Ґданьск), Анджей Качиньскі (журналіст,
Варшава), Яцек Ключковскі (Фонд "Знати Як", Варшава), проф. Єжи Клочовскі
(історик, Люблін), Пьотр Клочовскі (літературний критик, Варшава), Кристина
Кофта (письменниця, Варшава), проф. Мірослав Кофта (психолог, Варшава),
др. Аґнєшка Корнієнко (україністка, Варшава/Краків), Аґата Косс (журналістка,
Люблін), Пьотр Косьціньскі (журналіст, Варшава), Пьотр Косєвскі (історик
мистецтва, Варшава), Павел Коваль (Центр Міжнародних Стосунків, Варшава),
почесний др. Анджей Станіслав Ковальчик (історик літератури, Варшава),
Кшиштоф Козловскі (заступник головного редактора „Tygodnika Powszechnego”,
Краків), Марек Кравчик (Товариство Опіки над Архівом Літературного Інституту,
Варшава), проф. Іренеуш Кшеміньскі (соціолог, Варшава), Ольґа Кшижановска
(сенатор РП, Ґданьск), проф. Йоанна Курчевска (соціолог, Варшава), Яцек
Куронь (Варшава), почесний др. Марія Лєвіцка (психолог, Варшава), Ян Літиньскі
(політик, Варшава), др. Губерт Лашкєвіч (історик, Люблін), Тадеуш Мазовєцкі
(колишній прем'єр-міністр, Варшава), проф. Анджей Менцвель (історик літератури,
Варшава), почесний др. Влодзімєж Менджецкі (історик, Варшава), др. Януш
Мєчковскі (історик, Щецин), проф. Станіслав Міка (психолог, Варшава),
Пьотр Мітцнер (публіцист, Варшава), др. Ґжеґож Мотика (історик, Люблін),
Малґожата Наімска (Фонд IDEE, Варшава), проф. Здзіслав Найдер (англіст,
Варшава/Ополє), Пьотр Нємчик (політик, Варшава), Стефан Нєсьоловскі (колишній
посол, Лодзь), Збіґнєв Носовскі (публіцист, Варшава), Яніна Охойска (Польська
Гуманітарна Акція, Варшава), проф. Анджей Пачковскі (історик, Варшава),
Анджей Пецяк (видавець, Люблін), Кшиштоф Пєсєвіч (сенатор РП, Варшава),
проф. Єжи Помяновскі (русист, перекладач, Краків), Адам Поморскі (перекладач,
Варшава), Марія Пшеломєц (журналіст, Варшава), Анна Раковска (історик
мистецтва, Варшава), Малґожата Савіцка (журналіст, Люблін), проф. Дорота
Сімонідес (етнограф, Ополє), Павел Смолєньскі (публіцист, Варшава), др.
Данута Сосновска (історик літератури, Варшава), почесний др. Титус Сосновскі
(психолог, Варшава), Анджей Стасюк (письменник, Чарне), проф. Тадеуш Стеґнер
(історик, Ґданьск), др. Станіслав Стемпєнь (історик, Пшемишль), проф.
Марія Шептицька (фізик, Варшава), Моніка Шнайдерман (театрознавець, Чарне),
др. Ярослав Шостаковскі (фахівець ІТ, Варшава), др. Роберт Траба (історик,
Варшава), Дональд Туск (посол Сейму, Ґданьск), Станіслав Тим (сатирик,
Законти/Варшава), Анджей Вайда (режисер, Варшава), почесний др. Барбара
Вайґль (психолог, Ополє), Войцех Вєчорек (публіцист, Варшава), Анджей
Вєльовєйскі (сенатор РП, Варшава), Яґєнка Вільчак (журналіст, Варшава),
Марцін Войцеховскі (журналіст, Варшава), Генрик Вуєц (Польсько-Український
Форум, Варшава), Якуб Виґнаньскі (Форму Неурядових Ініціатив, Варшава),
Кристина Захватовіч (сценограф, Варшава), Кшиштоф Зануссі (режисер, Варшава),
др. Томаш Зарицкі (психолог, Варшава), Каліна Зєліньска (Польсько- Український
Форум, Варшава), Ярослав Зонь (журналіст, Люблін), Малґожата Жураковска
(журналіст, Люблін), проф. Марія Шептицька (фізик, Варшава)
Мирослав Маринович
Українці й поляки: що нам робити зі свою історією?
Дорогі друзі! Drodzy koledzy!
Щиро вітаю всіх вас у стінах Українського Католицького Університету.
Здається, більшість із нас давно вже об’єднана єдиною візією, яку я дозволю
собі передати словами зі звернення Блаженнішого Любомира кардинала Гузара:
“Святість героїв викликає у кожного народу законну гордість, тоді як немочі
наші потребують передусім молитви”. Ми з вами якраз і сповнимо сьогодні
наш християнський обов’язок і помолимося спільно на могилах українських
і польських вояків на Личакові. Тому вже на самому початку я хотів би
з усією сердечністю подякувати нашим польським колегам, що вони в День
всіх святих – великий день вшанування родинних могил – приїхали за свій
власний кошт до Львова. Як кажуть у Польщі: “Bog zaplac”! Така сама велика
вдячність нашим українським колегам з-поза Львова, які теж за власний
кошт приїхали на нашу зустріч. Хай Господь теж воздасть вам сторицею!
Свою роль як одного зі співдоповідачів я бачу лише в тому, щоб подати
чернетку тез, довкола яких ми можемо дискутувати. Така чернетковість тексту
передбачає, що ту чи іншу думку можна шліфувати далі або ж взагалі відкинути.
1. Власне, головну і, здається, беззаперечну відповідь на титульне запитання
нашого семінару дав Вацлав Гринєвіч: “Минуле залишити Богові”.
Проте всі присутні розуміють, що таку тезу легше сформулювати, ніж реалізувати.
І якщо на Близькому Сході ізраїльтяни і палестинці актуалізують події
навіть Авраамової епохи, вибудовуючи на їхній основі цілком сучасні антагонізми,
то чи таким уже парадоксом є живучість у нашій пам’яті конфліктів XX століття?
Проте в цьому твердженні немає наміру виправдати інерційність нашого історичного
болю. Треба лише сказати собі на самому початку: той особливий момент,
комі душі людські віддають минуле Богові, не підвладний простій арифметиці.
2. Чи можуть люди доброї волі прискорити цей момент? На мою думку,
лише почасти. Тут усе, як у тій відомій молитві: “Боже, дай мені силу
витримати те, що я змінити не можу; дай снаги змінити те, що в моїх силах;
і дай мудрості відрізнити одне від другого”. Нам навряд чи вдасться
змінити воднораз ті об’єктивні чинники, що сприяють реанімації небажаних
синдромів. І так виглядає, що попереду в нас нелегке десятиліття.
Натомість що ми можемо зробити, так це, по-перше, добрими ініціативами
творити іншу, позитивну реальність і, по-друге, розчищати наші душі, зосереджувати
погляд на світлому, а не на чорному, визнати пріоритет християнської любові
над одвічною практикою зведення порахунків. Метанойя (зміна ментальності)
– велике поняття; вона значною мірою нейтралізує дію об’єктивних чинників,
зневладнює закладене в них зло.
3. Нам із вами – полякам та українцям – не вибудувати лінійну та однозгідну
картину нашої історії. Теоретично ми начебто всі це розуміємо, проте
на практиці, як мені здається, існують певні сподівання, що варто ще трохи
додати аргументів, ще трохи підправити перспективу, і всі історичні події
вишикуються в стрункий логічний ряд, однаково прийнятний для обох народів.
Проте “спільна історія” не є синонімом “уніфікованої історії”. Я не вірю
в декартові координати історії; остання вкладається лише в багатовимірну
геометрію Лобачевського. Тому принцип любові в прикладанні до історії
означає не уніфікацію, а розмінування історії, позбавлення її вибухової
та отруйної сили.
4. Я не вірю також у начебто благотворне забуття історичного болю, заганяння
його в підсвідомість. Радше навпаки: історичний біль слід психотерапевтично
витягнути з глибин підсвідомості, переосмислити в новому стані душі, а
відтак вилікувати (тобто розмінувати) саму історичну пам’ять. Неоціненною
в цьому плані (як про це йшлося на недавньому засіданні Капітули нагороди
поєднання) є роль, зокрема, таких постатей, як лауреати цьогорічної нагороди
Яцек Куронь і Микола Рябчук. Тобто йдеться про роль таких осіб, які працюють
задля ламання стереотипів у своєму власному народові. При цьому слід бути
психологічно готовими до рецидивів болю і гнівливого почуття, оскільки
вони можуть бути ознаками майбутнього одужання.
5. Справедливою, як на мене, є теза, що для українсько-польського
порозуміння можна використовувати досвід, скажімо, німецько-французького
чи німецько-польського примирення, але не можна ототожнювати самі ситуації.
Кожна з таких ситуацій має свої унікальні особливості, які вимагають чутливої
уваги.
6. Такою ж справедливою, з моєї точки зору, є теза, що до минулого
не можна прикладати логіку нинішнього часу. Нинішня європейська цивілізація
прав людини таки разюче відрізняється від Європи 30-40-х років, інфікованої
культом сили і вірою у всевладність насильства. Правильне усвідомлення
цієї відмінності не веде ні до виправдання минулого, ні до його засудження.
Своїх предків засуджує лише той, хто згодом буде засуджений своїми нащадками.
Виправдовує злочини своїх предків лише той, хто готовий їх повторити.
Мудрість полягає в тому, щоб минуле простити і за нього просити прощення.
Тільки в цьому випадку історія відкриває своє провіденційне призначення.
7. Тепер кілька слів про геополітичні аспекти проблеми. З часу розпаду
Радянського Союзу можна навести чимало прикладів, коли поляки дбали про
українські інтереси більше, ніж самі українці. Я хотів би скласти всім
присутнім полякам сердечну подяку за цю підтримку – навіть з урахуванням
того, що в міждержавних стосунках присутній не лише один альтруїзм. Однак
сьогодні геополітична ситуація таки суттєво міняється. Україна, ослаблена
внутрішніми і зовнішніми чинниками, щораз більше скочується в кошик, дбайливо
підставлений для неї Росією. Для поляків тривожний пошук союзників у сьогодні
вже міфічному балто-чорноморському союзі змінюється на впевнену захищеність
у НАТО та Європейському Союзові. Отож, у певному сенсі Україна й Польща
геополітично знову розходяться, що несе в собі нові небезпеки.
8. Вихід тут очевидний: потрібно невпинно “прив’язувати” наші народи
одне до одного ниточками співпраці, і я певен, що сьогодні в цьому залі
прозвучить ціла низка добрих пропозицій. До речі, в пошуку таких ниточок
польська сторона є поки що динамічнішою: такі приклади співпраці як механізм
“Квасьнєвський-Кучма”, недавня конференція у Варшаві, польсько-український
батальйон, Капітула нагороди поєднання і багато інших – це таки заслуга
передусім поляків. “Український віл” розвертається, як правило, повільніше.
Однак позитивне значення цих ниточок беззаперечне. Вони допомагають зменшити
амплітуду геополітичних коливань, не допустити загрозливого для України
підлягання імперіалістичним амбіціям Росії.
9. Однак задля стабільності українсько-польських стосунків я не покладався
б лише на логіку практичного інтересу, оскільки ця логіка, як і історія,
віддавна була улюбленим інструментом Лукавого. Іншими словами, завтра
логіка може підказати нашим народам щось зовсім протилежне. Доброю ілюстрацією
цьому може послужити оптика “спільного ворога”. В цій оптиці чимало натхненних
польсько-українських конфліктів обернулися для нас неймовірною глупотою:
“Де двоє чубляться, користає третій”. І у вічному слов’янському трикутнику
“Польща-Україна-Росія” про силу цієї оптики ніколи не слід забувати. Проте
минає час, і логіка “спільного ворога” засвідчує свою двосічність. Здається,
ще трохи глупоти з боку правлячої еліти України, ще трохи кагебістської
вправності з боку путінської Росії, і логіка “спільного ворога” знайде
собі інші об’єкти прикладання. Тоді українцям не залишиться нічого іншого,
як знову відкривати свої фатальні подвійні “фронти”, а прихильникам польсько-українського
порозуміння – черговий раз відступити в тінь, фіксуючи нові конфлікти,
які наші нащадки знову назвуть неймовірною глупотою. Я особисто не бачу
тут іншого виходу, як з усією обережністю поставитися до горизонталі
“спільного ворога”, замінюючи її, де це можливо, вертикаллю “спільного
Бога”.
10. Згадані геополітичні зміни творять тло, на якому ювілейні річниці
2002-2003 років, пов’язані з боротьбою УПА й Армії Крайової, стануть новим
випробуванням для польсько-українських стосунків. Пам’ять про ці події
є, здається, парадигмальною: люди можуть говорити про Орльонт, але в серці
озиваються рани 30-40-х років. Загальна психологічна атмосфера не є особливо
сприятливою для катарсису. Якщо говорити про українців національно-демократичної
орієнтації, то негативні тенденції в державі, здається, знову розвивають
у них болісний синдром “на нашій – несвоїй землі” (Тарас Шевченко). В
такому стані націю захищають, а колишніх героїв – підносять на п’єдестали,
щоб вони своїм прикладом надихали молодих. У випадку поляків наростає
психологічна втома (часто умотивована!) від нереалізованих сподівань щодо
України. Тому польська готовність зрозуміти українців, здається, поволі
змінюється психологічною готовністю, образившись, їх засудити. В обох
випадках можна зафіксувати стан розчарування та недовіри: в поляків –
зневіра у спроможність України бути надійним партнером; в українців –
побоювання нового пакту розмежування, в якому Україну буде “закріплено”
за Росією. В цій атмосфері завдання “простити минуле і просити за нього
прощення” стає дуже непростим: воно потребує прецизійна розставлених
акцентів.
11. Я не можу позбутися відчуття, що, навіть працюючи на порозуміння,
ми чомусь переконані, що давні історичні суперники є глухими до ідеї прощення
й непереборно затятими. Проте насправді це не так. Мені доводилося розмовляти
з колишніми вояками УПА, які з сумом згадують (особливо тепер, перед порогом
Вічності) обличчя тих поляків, яких вони піймали колись на мушку. Я певен,
що такі самі обличчя, тільки українські, бачать сьогодні зі скрухою й
колишні польські вояки АК. Наше завдання – промовити до цього почуття,
спробувати увійти своїм примирливим словом у ті комірчини душі, в які
до цього навідувався лише Бог.
12. А звинувачення у хибності життєвого шляху лише замуровують згадані
комірки в серцях колишніх суперників. Бо визнати хибність свого життя
було б зрадою друзів, які пожертвували цим життям в окопі поряд з тобою.
Тому будь-який силовий тиск на людину з метою вирвати з неї каяття
треба вважати неконструктивним, а то й шкідливим (тим більше тиск
на міждержавному рівні). Так само шкідливою слід визнати і розмашисто-висміювальну,
знущальну лексику в суперечках зі своїми внутрішніми опонентами (як в
Україні, так і в Польщі). Така лексика не менш ефективно замуровує людські
душі, перетворюючи наші заклики до діалогу в пустодзвінне лукавство. Нам
важливо вивільнити совісливе, сповідальне почуття, а не заганяти людей
у глухі кути, в яких їм не залишиться нічого іншого, як оборонятися.
13. Моя молодість минула в атмосфері бунту проти радянської пропаганди,
яка називала моїх національних героїв бандитами. Сьогодні цю ж лексику
повторюють українські комуністи, чия критичність щодо УПА не є знаком
української метанойї, а лише рудиментом радянсько-російського ідеологічного
штампу. Історики в Україні, Польщі та Росії (і ми разом з ними) покликані
диференціювати суспільні образи тодішніх учасників бойових дій, які (образи)
сьогодні циркулюють в народній свідомості як моноліти. Це допомогло
б позбутися ідеологічної заданості й наблизитися до правди, яка була і
різноликою, і суперечливою. Для ілюстрації думки я дозволю собі подати
дві цитати митрополита Андрея Шептицького, роковини смерті якого ми сьогодні
відзначаємо. У першій Митрополит говорить: “Немає майже ціни, яку не треба
було б дати за створення Української армії” [1]. Тут логіка проста: без
власних збройних сил народ стає безборонним. Друга цитата просто вражає:
“Вся Волинь і частина Галичини заповнені бандами, які мають певний політичний
характер. Є банди, які складаються з поляків, інші – з українців та ще
інші – з комуністів. Поза тим є справжні бандити, серед яких є люди різних
національностей – німці, жиди, українці, поляки і росіяни” [2]. Між цими
двома правдами і треба шукати поле порозуміння.
14. Є й інша грань цієї проблеми. Перегляд власної історії якимось народом
дуже ускладнюється, коли його патріотизм однозначно прирівнюють
до націоналізму, а визвольні змагання – до бандитизму. Це ускладнення
якоюсь мірою пояснює певне спізнення українців у своїй метанойї. На сміливий
перегляд своєї історії може спромогтися лише народ, який відчуває себе
визволеним, як рівноправний партнер своїх візаві. І тут важливо, щоб
українці не мали відчуття, що російський і польський політикум тисне на
них з метою переформулювати історіографію українську на свою користь.
Тим більш негативними є наслідки, коли до такого тиску вдаються офіційні
державні чинники.
15. Проте все, сказане в попередніх двох точках, – це лише половина правди.
Другою її половиною є висновок, що роз’ятрювання старих ран, інерція
ворогування – це ті широко прочинені біблійні ворота, в які справді багато
хто ходить, але які, як відомо, ведуть до погибелі. В якомусь сенсі
нинішні рецидиви польсько-української ворожнечі є результатом браку культури,
зокрема християнської. Фатумом української історії було і, боюсь, залишається
відкривання двох фронтів. Це героїчно, але геополітично приречено. В народі
кажуть: “Розумне теля двох маток ссе”. Я міг би додати: “Дурне теля обох
маток кусає”. Демонізація суперника, натхненне плекання анти-почуттів
насправді не визволяє українців, а навпаки – узалежнює їх. І не тільки
з точки зору тверезого зважування власних сил. Фронт – це обов’язково
окопи й бруствери на тому місці, де мають пролягти канали співпраці. Українцям
не можна претендувати на роль моста між Сходом і Заходом і водночас блокувати
в’їзди з обох боків. Можу припустити, що теза про шкідливість демонізації
суперника є справедливою і щодо польської ситуації. Отож, здається, єдиний
шанс для обох наших народів (українцям – посісти врешті гідне місце в
історії, а полякам – не звернути на проторені манівці) – це здобутися
на метанойю, що є, власне, переглядом не так історії свого народу,
як його майбутнього.
16. Я переконаний, що по селах і містечках як України, так і Польщі є
багато добрих людей, серця яких уже сьогодні налаштовані на добро. Наше
спільне завдання – зробити їхні приязні почуття нормою нашого добросусідства,
головною опорою в ламанні стереотипів. Був час, коли українці молилися
до Бога, щоб порятував їх від поляків, а поляки молилися до того ж Бога,
щоб порятував їх від українців. Сьогодні настав час спільно помолитися
до Святого Духа, щоб Він “очистив від у сякої скверни” серця і одних,
і других.
1 В. Кубійович. Мені – 70. – Париж-Мюнхен: Вид-во НТШ,
1970. – С.61.
2 Лист Митрополита Шептицького до кардинала Тіссерана, 8 травня
1943 р. // Actes et Documents du Saint Siege relatifs a la seconde
Guerre Mondiale / Ред. P.Blet. – Т. 3. – Citta del Vaticano, 1967.
– С. 790.
Ярослав Грицак
Що нам робити зі своєю власною історією?
У наш пост-модерністичний і прагматичний вік лише простаки можуть повторювати,
що історія – це учителька життя. На початку третього тисячоліття виглядає
так, що історія досі нікого і нічому не навчила. У тих обставинах чи не
єдине, що залишається історикам – це розказувати свої історії для потіхи
(але не для науки!) тим, хто ще хоче їх слухати.
Я хочу розповісти три такі історії.
Історія перша: у червні 1940 р. син відомого українського поета Івана
Франка, депутат Верховної Ради Української РСР Петро Франко написав листа
до обласного Відділу забезпечення. У цьому листі він просив місцеву совєцьку
владу допомогти престарілій українській письменниці Уляні Кравченко, „що
завжди була щирою приятелькою Івана Франка та цілої нашої сім’ї”. Через
два з половиною роки, у грудні 1942 р. лист такого ж змісту був написаний
від Літературно-Мистецького Клюбу, котрий діяв під час німецької окупації.
Лист підтверджував, що найстаріша українська письменниця зламала ногу
і прикована до ліжка. Автор листа просив надати допомогу дочці письменниці,
котра є при ній секретаркою. Після закінчення війни, ще через три роки,
справу хворої письменниці порушило Towarzystwo Przyjaciol Zolnierza Polskiego
у Перемишлі у листі до влади відновленої Польщі. У ньому підтверджувалося,
що під час німецької окупації Уляна Кравченко залишалася польською патріоткою.
І що вона тим більше потребує допомоги, бо її син, Єжи Немєнтовський,
загинув у 1919 р. героїчною смертю „w walce z banda ukrainska".
Іронія полягає у тому, що усі ці 6 років, коли писалися три листи до
трьох різних влад, Уляна Кравченко безвиїзно проживала у Перемишлі і більшість
часу була прикована до ліжка. У її поведінці не було нічого такого, що
могло б давати підстави говорити про її особливу совєцьку, німецьку чи
польську лояльність.
Обставини виглядають ще скомплікованішими, коли придивитися до її біографії.
Уляна Кравченко – це літературний псевдонім. Її справжнє ім’я було Юлія
Шнайдер. Вона походила з німецької сім’ї, котра переїхала до Галичини
з першою хвилею австрійських чиновників. Юлія навернулася на українство
ще підлітком, коли жила у провінційному містечку Миколаєві, у будинку,
де колись виростав український поет Микола Устиянович. Тут вона вперше
закохалася, у французького інженера-соціаліста, який, між іншим, оповідав
їй про Паризьку комуну. Її найбільшою любов’ю був, однак, Іван Франко.
З ним вона познайомилася на початку 1880-х років, і він впровадив її в
українську літературу. Лише випадкові обставини перешкодили тому, щоб
вони стали чоловіком і дружиною.
Зв’язки із Франком, відомим у галицькому суспільстві enfant terrible,
коштували їй слави нігілістки і вільнодумниці. Польська Освітня Рада позбавила
Шнайдер права викладати в міській школі у Бібрці за український націоналізм.
З української жіночої школи, котру провадили сестри-василіанки у Львові,
вона була змушена вступитися сама – бо батьки відмовлялися віддавати своїх
дочок „під опіку нігілістки". Скитаючись по сільських школах, вона не
могла встояти перед тиском директора однієї з них, Немєнтовського, котрий
домагався її руки. Вони одружилися. Як це зазвичай бувало у мішаних родинах,
син пішов слідами батька, і під час польсько-української війни 1918-1919
загинув у лавах польської армії. Дочка залишилася при матері, як українка
і як її особиста секретарка. До самої смерті Уляна Кравченко диктувала
дочці спогади про свої численні романи. Але в центрі цих спогадів завжди
був Франко, – вона продовжувала кохати після його смерті, безвідмовно
і платонічно, присвячуючи йому свої численні вірші та поеми в прозі.
Старечі риси Уляни Кравченко не змогли знівечити слідів колишньої краси.
На підставі її фотографії з молодих років Бруно Шульц у роки першої совєцької
окупації намалював картину у стилі аґітки: молода Уляна Кравченко записує
під диктування Івана Франка його „революційні поезії”. У позі слухняної
учениці та стриманій фігурі Франка немає і натяку на їхнє пристрасне кохання.
Можна собі уявити, якою була б ця картина, коли б Шульц намалював її
на декілька років раніше. Його попередні картини, як і відомі оповідання,
святкують зовсім іншу любов – любов пристрасну, зовсім неплатонічну, зі
слідами сексуального збочення у стилі іншого славетного галичанина Захера-Мазоха:
молоді і оголені панянки проїжджають містом у відкритій кареті, або похітливо
лежать на дивані, а перед ними розпластавшись у покорі, звиваються покорені
ними чоловіки, уперемішку з молодими і повними статевої могутності огирами.
Бруно Шульц заслужив собі світової слави власне оповіданнями і повістями,
які наче служили ілюстраціями до його графічних робіт (чи, радше, навпаки
– ці образи наче ілюстрували його власну літературну фантазію). У 1930-х
роках він потрапив під вогонь польської націоналістичної критики, котра
вимагала відлучення Шульца, разом з іншим „жидівським літератором”, Юліяном
Тувімом, за їхні шкідливі для виховання польської молоді твори. Зрештою,
під зовнішнім тиском, Бруно Шульц написав лист-відречення про вихід із
юдейської громади.
Прихід совєцької влади врятував його від дальших неприємностей. Ціною
цього спокою став, між іншим, портрет Сталіна, який він малював у провінційному
Дрогобичі. Під час німецької окупації Шульц мусив малювати портрет Гітлера
і картини „для домашнього вжитку” начальника місцевого ґестапо, котрий
вдавав із себе мецената культури. Це, зрозуміло, лише відтермінувало,
але не відвернуло неминучу смерть митця. Він загинув від кулі німецького
офіцера під час однієї з облав на євреїв. Подейкували, що цей офіцер був
особистим ворогом начальника ґестапо, і вбивство Шульца стало способом
зведення його особистих порахунків.
Третя історія сталася яких шістдесят років по тому, коли картини Шульца
знайшов молодий львівський інтелектуал Юрій Прохасько. Знахідка стала
міжнародною сенсацією. А завершилася міжнародним скандалом: за нез’ясованих
обставин і при порушенні міжнародних правових норм картини були вивезені
до Ізраїлю та осіли в Яд Вашем. Саме приблизно в той час Юрко Прохасько
був у Єрусалимі. Його приймав директор Яд Вашему і дякував за знахідку.
По тому, коли скандал потрапив на сторінки преси, директор музею виправдовувався,
що це був єдиний спосіб спасти картини Шульца від неминучої загибелі –
бо, бачите, в Україні ніхто ніколи не цікавиться Шульцем і не розуміє
їхньої вартості.
Правдивість цих заяв спростовує хоча б той факт, що ось уже кілька місяців
поспіль у львівській пресі тривають дискусії, хто більший – Франко чи
Шульц? Ці дискусії є лише однією з тих численних і бридких культурних
воєн, які тривають повсюди на пост-комуністичному просторі, і в яких Львів
залишається однією з найчастіше атакованих і найвпертіше відстоюваних
фортець. Досить навести як приклад найсвіжішу історію, коли російські
депутати з Москви почали вимагати від влади у Львові повернути старе ім’я
вулиці, названій на честь покійного Джохара Дудаєва.
А понад тим усім висить велика тінь Цвинтаря Орлят – помпезний свідок
того, як історія перемагає сучасність. Перепрошую за банальність, але
за наших обставин не лишається нічого іншого, як повторювати прості і
банальні думки: з точки зору українських геополітичних інтересів немає
зараз настійнішої потреби, як підтримувати добросусідські стосунки з Польщею,
з останнім – справжнім, а не на папері – українським стратегічним партнером.
З цієї перспективи цвинтарні справи у Львові повинні були б відігравати
не першорядну, і навіть не другорядну, а п’ятнадцятирядну роль. Великою
честю для української влади у Львові мав би стати крок назустріч польським
умовам. Великою честю для її польських опонентів могла би стати відмова
від цих умов. Розумніший мав би уступитися першим. Але ніхто не хоче бути
розумнішим. Кожен хоче бути героїчнішим.
Що залишається робити історикам у такій тупиковій ситуації? Боюсь, що
небагато. Проте, тактика малих кроків може виявитися ефективнішою на довшу
мету. З перспективи такої тактики важливо почати розповідати, писати іншу,
негероїчну, але набагато правдивішу історію – історію, яка не іґнорує
складність і трагічність долі Уляни Кравченко і Бруно Шульца, а також
багатьох мільйонів її менш відомих або зовсім незнаних жертв. У чию героїчну
історію можна записати останні роки хворої та перестарілої української
письменниці німецького походження, син котрої став жертвою українсько-польського
братовбивчого конфлікту? Польського письменника жидівського походження,
котрий пробував вижити за всіх режимів, поки не загинув з рук нациста?
З усіх цих „негероїв” Уляна Кравченко мала один-єдиний привілей: вона
померла у своєму ліжку, діставши розгрішення. Цього привілею не мав Шульц.
Як і більшість тих, хто став героями – іноді мимоволі – польсько-українського
конфлікту. Вони потребують розгрішення. У тому числі через наше посередництво
і з нашою допомогою. Помогти їм є умовою нашого власного розгрішення,
якщо не тепер, то в майбутньому.
До останніх літ свого життя Уляна Кравченко згадувала один сон, котрий
приснився їй перед Новим 1884 роком: вона бачила себе серед білого, непроглядного
поля. Серед поля йшла дорога, заставлена саньми, а на кожних санях – труна.
Далі все зникло, і вона опинилася сама, знову у білому полі. Навколо неї
збираються постаті у святочних одягах, а вона стоїть перед ними на жертовнику
у білій льняній одежі, в омеловім вінку, „щоби присягу – обіт зложити:
труд життя рідній землі – Україні віддати...”.
Її коханий Іван Франко цей обіт формулював короткою, але влучною формулою:
більше поту, менше крові. Чи ради нашого спільного добра не варто прислухатися
до цієї поради – щоб ні нам, ані нашим нащадкам не мучитися кошмарами
нашої історії?
незалежний
культурологічний часопис «Ї»