Іво Полулях

Европейський інтеграційний рух – ідея і дійсність

1. Роль Ріхарда графа Куденгове-Калєрґі та Отто фон Габсбурґа.

В журналі „Politishe Hefte 450”, видання фундації Ганса Зайделя – колишнього видатного члена баварської Християнської Соціальної Унії за січень-лютий 2006р., надруковано статтю „Україна по цей чи по той бік европейських кордонів”, в якій автор висловлює погляд, що Україна під історичним та культурним, а то і релігійним аспектом належить до Европи. З цієї причини не диво, що Уряд України намагається щоб наша країна стала членом Европейського Союзу, офіційна назва якого зараз „Европейська Унія”. Однак, автор статті ставить доволі гостре, але оправдане питання, а саме, чи Україна вже зріла для членства в цій европейській організації.

Щоб відповісти на це питання належно насамперед вияснити, що пересічний громадянин України розуміє на сьогоднішній день під поняттям Европа і що для нього значить термін об’єднана Европа. Мною опитувані розуміли під терміном Европа в першу чергу географічний об’єкт, а саме, континент з багатьма національними державами, національними культурами, національною історією і особливо національними економічними інтересами. Ті, які знали дещо про Европейську Унію, розглядають цю інституцію як тільки меркантильне об’єднання, яке приймає рішення про членство нових країн виключно на основі економічних критеріїв. Вправді, стратегічні моменти відіграють певну роль, однак мається враження, що тут дійсний принцип „до цієї межі, а не далі – інакше Москва може протестувати”.

В більшості переважає думка, що пан-европейський рух мав початок в 1957р. в Римі. Цей факт, що шлях до Риму був скомплікований і клопітливий, що сучасний европейський інтеграційний процес має свої коріння в ідеях Ріхарда графа Куденгове-Калєрґі – засновника Пан-Европейської Унії, про це ніхто з моїх співрозмовників не знав. Цяміжнародна організація після її заснування в 1922 році, почала діяти майже у всіх країнах Европи. До її речників зараховувались геніальний фізик Альберт Айнштайн, французький міністр закордонних справ Арістід Бріян, письменник Томас Манн, молодий мер міста Кильн, пізніший канцлер Німеччини Кондрад Аденауер, канцлер Австрії Бруно Крайске, президент Франції Жорж Помпіду, французький прем'єр-міністр Раймонд Бар та іспанський письменник і філософ Сальвадор де Мадаріяґа й Рохо. Прихильниками цієї ідеї були теж президент Австрії Карл Реннер, французький прем'єр Едуард Ерйо, лідер французького робітничого руху Лєон Блюм і особливо міністр закордонних справ Роберт Шуман. У Великій Британії – були це консервативний міністр Лєо Емелі та провідний політик Лейбур Парті Гендерзон Ерцор. Однак, найбільші заслуги в галузі поширення Пан-Европейської ідеї після Другої Світової Війни належать насліднику графа Куденгове-Калєрґі, довголітньому міжнародному президентові Пан-Европейської Унії і сучасному почесному президенту організації, нащадкові австрійських цісарів доктору Отто фон Габсбурґу.

^{В 2007 році минуло 85 років з моменту, коли то} молодий Ріхард граф Куденгове-Калєрґі опублікував у віденській газеті „Presse” та берлінській „Vossische Zeitung”, статті, які дали перший поштовх до виникнення Пан-Европейського руху. Його так званий „Пан-Европейський Апель" проголошений в 1922 р. притягнув увагу та викликав сенсаційну реакцію широких кіл европейських політиків, письменників та вчених в консенквенції чого Куденгове-Калєрґі постановив надати своїй ідеї організаційні форми. Таким чином мрія мала стати реальністю. Вже в 1923 р. писав Куденгове-Калєрґі в передмові до своєї монографії „Пан-Европа", яка була перекладена на майже всі мови світу і досягнула багатомільйонний тираж, таке:

„Ця книжка є призначена започаткувати грандіозний політичний рух, який дрімає у всіх народів Европи. Багато людей мріють про об'єднану Европу, але мало хто з них готовий її творити. Як тільки прагнення – остається вона неплодотворною – як воля матиме успіх. Єдина сила, яка може Пан-Европу реалізувати – це воля европейців. Таким чином в руках кожного европейця лежить частина долі його світу”.

Особливу увагу присвячував Куденгове-Калєрґі европейській молоді.

„Причина занепаду Европи" пише він „є політична а не біологічна. Не народи Європи є сенільні, а тільки їхня політична система. Тут реалізувати зміни, є завданням насамперед европейської молоді".

Цікавою є пересторога Куденгове-Калєрґі стосовно орієнтації деяких тодішніх европейських політиків. Він пише: „В публічних дискусіях багато мовиться про европейські проблеми але не про проблему Европи, в якіх вони закорінені. Европа, яка втратила майже зовсім свою самовпевненість очікує допомоги ззовні. Одні від Росії другі від Америки. Оба ці сподівання є для Европи небезпечні. Ні Захід, ні Схід не хоче її рятувати. Росія бажає її завоювати, а Америка купити. Між Сциллою російської військової диктатури та Харибдою американської фінансової диктатури проходить вузький шлях, який веде до кращого майбутнього. Цей шлях це Пан-Европа".

Незважаючи на певні економічні аспекти, Куденгове-Калєрґі йшлось насамперед про сприяння розвитку особливостей европейської культури, про зміцнення почуття спільноти та духовного споріднення европейців.

У відповідь скептикам, які розглядали пан-европейську ідею як утопію, Куденгове-Калєрґі писав:

„На це належно відповісти, що кожна велика історична подія починалась як утопія, а закінчувалась як реальність. Питання, чи ідея залишиться утопією, а чи стане реальністю, залежить звичайно від кількості й енергії від інтенсивності дії її прихильників”.

В квітні 1994 року появився перший номер журналу „Пан-Европа", який був офіційним органом Пан-Европейської Унії. В 1926 році, в днях третього до шостого жовтня проходив у Відні перший конгрес цієї організації на якому було присутніх 2000 осіб із 24 націй. Куденгове-Калєрґі був обраний їїінтернаціональним президентом, а в 1927 році номіновано французького міністра зовнішніх справ Арістіда Бріян почесним міжнародним президентом Унії. Це був акт, який дав пан-европейському рухові можливість стати активним на міжнародному політичному державному рівні. В 1929 році Бріян на зборах Ліґи Націй в Женеві подав офіційну пропозицію почати робити заходи для створення унії европейських держав.

Однак коли в Німеччині прийшов до влади Адольф Гітлєр, шанси цього руху набагато зменшились. Пан-Европейську Унію в Німеччині нацисти заборонили, її членів почало переслідувати ґестапо а публікації Куденгове-Калєрґі знищено. Після т.зв. „аншлюсу" Австрії в 1938р. генеральний секретаріат у Відні закрито, а архів перевезено до Берліну. В 1945 році сов’єти забрали його до Москви де він знаходиться ще й на сьогоднішній день.

Коли Куденгове-Калєрґі отримав пересторогу, що гітлєрівці планують його арештувати, він втік спершу до Швейцарії а опісля до США. Там і зустрів він свого пізнішого найблищого співробітника доктора Отто фон Габсбурґа.

Після Другої світової війни наступив розподіл Европи, що змусило Пан-Европейську Унію обмежити свою діяльність тільки на Західну частину континенту. Однак лідери пан-европейського руху не погоджувались із новою ситуацією і надалі послідовно намагались реалізувати свою загальноевропейську концепцію. Куденгове-Калєрґі вирішив скликати т.зв. „Европейську Констинтуанту" і заснував в 1947 році „Европейську Парламентарну Унію”. Це сталось в результаті письмового опиту 3913 парламентаріїв 12-ти европейських держав який стосувався ( опит) організації Европейської Федерації в рамках Об'єднаних Націй. Вислід опиту перевищив всі оптимістичні сподівання, бо 97,2% опитуваних дали позитивну відповідь, що спонукало заснувати „Европейську Раду". Хочу тут вказати на факт, що український політик, тодішній голова Антибільшовицького Блоку Народів Ярослав Стецько брав активну участь в діяльності цієї Ради маючи таким чином можливість на міжнародному форумі пропагувати ідеї української визвольної боротьби. Европейська Рада – це була фактично міжнародна громадська організація, яка добровільно співпрацювала з офіційною т.зв. „Европейською Спільнотою". Першими членами цієї організації були бельгійці, данці, французи, англійці, ірландці, італійці, люксембурці, голандці, норвежці та шведи. Пізніше приступили Греція, Туреччина, Ісландія, Західна Німеччина, Австрія, Кіпр, Швейцарія, Мальта, Ліхтенштейн, Португалія й Іспанія. Метою було збереження та сприяння принципам свободи і спільної европейської духовної спадщини, забезпечення економічного та соціального прогресу.

В 1973р. помер Куденгове-Калєрґі, а на пропозицію президента Франції Жоржа Помпіду новим інтернаціональним президентом Пан-Европейської Унії обрано дотеперішнього віце-президента доктора Отто фон Габсбурґа, який продовжував вправді політику свого покійного попередника, але він вбудував теж нові компоненти в організаційну структуру Унії. Найважливішою інновацією було те, що він дотеперішню елітарну організацію, яку побудував Куденгове-Калєрґі, перетворив у майже масовий рух. Завдяки доктору фон Габсбурґу в 1957р. засновано спершу в Німеччині, а опісля і в інших країнах Європи молодіжну організацію Пан-Европейської Унії.

Представники національних секцій Пан-Европейської Унії на зборах 10 грудня 1995р. в Штрасбурзі підкреслили, що ця організація – це міжнародний і понадпартійний рух, який надалі остається вірний політичним ідеям та ідеалам засновника Ріхарда Куденгове-Калєрґі. Представлена ним в 1922 році візія свободи, законності та миру не втратила на своїй актуальності теж після історичних перемін, які настали в післявоєнні роки. В прийнятій тоді т.зв. „Штрасбурзькій основній заяві” находимо, беручи до уваги тодішню ситуацію дуже цікаву для нас декларацію, яка заявляє, що:

„Визволення народів Середньої та Східної Европи від сов’єтсько-комуністичного ярма відкрило нову фазу европейської історії, яка відчутно збільшила шанси для об’єднання всієї Европи. З цієї причини Пан-Европейська Унія не погоджується з фактом, що теж після знищення комуністичного панування ще деяким европейським країнам (в тому числі і Україні, і т.п.) відмовляється право на членство в Брюсельському Европейському Союзі”.

На жаль ця заява не вплинула на рішення Европейської Унії (тоді ще Европейського Союзу), яка надалі веде політику ізоляції деяких корінних европейських країн, конформну з інтересами Кремля.

2. Брюссельська Европейська Унія.

Загально відомо, що Европейська Унія находиться зараз в критичній ситуації. З моменту негативних результатів плебісцитів у Франції та Нідерландах панує безрадність щодо вирішення питання куди і яким шляхом повинна іти ця брюсельська інституція. Прокламована в червні 2005 року нова програма осталась без наявних результатів. В нарадах домінували національні інтереси і таким чином загострили критичну ситуацію підсилену загально пануючим невдоволенням яке спричинили безглузді укази брюсельської бюрократії. Вимоги громадян країн-членів Европейської Унії вести европейську політику, яка назовні гарантувала б безпеку, а внутрі забезпечувала б добробут – реалізовані незадовільно. Негативні результати референдумів від 29 травня 2005р. у Франції і від 1 червня того ж року в Нідерландах виявили, що найвищим пріоритетом майбутньої політики Европейської Уніїмусить бути намагання поновно встановити довір’я громадян до цієї інституції, бо без їхньої акцептанції Европейська Унія існувати не може. Число громадян, які позитивно оцінюють Европейську Унію перманентно зменшується. В листопаді 2005р. їх було ще 44%, а в 2007 році вже тільки 39%. В західній европейській пресі постійно з'являються інформації про корупцію, „кумівство" та щонайменше незрозумілі укази в економічному та фінансовому секторі компетентних чиновників, яких в Брюселі аж 20 тисяч.

Замість розв'язувати важливі проблеми, ці 20 тисяч службовців займаються бюрократичними указами, які стосуються буденних, банальних питань. Давніше Европа була великою ідеєю. Сьогодні Европейська Унія – це тільки економічний конструкт.

На мій погляд причиною цієї безгосподарності є факт, що комісари Европейської Унії, а з ними й інші службовці віддалились від первісних ідеалів Калєрґі і почали служити ідолові мамони. Силою свого потужнього економічного потенціалу, Европейська Унія відтіснила на задній план пан-европейські рухи. До цього причинився теж факт, що деякі видатні діячі Паневропейської Унії стали депутатами штрасбурзького парламенту і таким чином "покровителями" комісарів в Брюселі. Однак ми не повинні втрачати надії, що майбутнє Европи будуть формувати візіонери в рамках спільноти пов'язаної духовними вартостями, яких основою будуть ідеали багатої історії европейської культури до розвитку якої внесла свій уділ і Україна.

Виявилось, що інституція, яка побудована на економічних сновах є менш стабільна, як та, щосперта на почутті приналежності до спільноти й є результатом політичної волі людей.

Романо Проді (Roman Prodi), колишній президент Европейської Комісії пізнав і усвідомив проблему. Він сказав: "Якщо ми – „брюсельці” надалі останемось ізольованим твором, який примусом нав'язує урядам і народам Европи непопулярні рішення, тоді не потребуємо дивуватись, що в громадянках і громадянах маліє зацікавлення, зростає недовіра, а то і відкрите відмовлення".

3. Наш дороговказ.

Факт, що Брюсельська Комісія створила штучний, для України образливий „Cordon sanitaire”і таким чином ізолювала від Европи одну з найбільших европейських держав не може нам заперечити право на організацію масового громадсько-політичного руху в дусі солідарності з европейськими народами. Однак солідарність – це не уніфікація. Европа майбутнього – це не ливарня, це не тигель в якому сплавлено всі европейські культури, подібно як це діється в США. Американський громадянин незалежно від його походження хоче стати можливо швидко американцем. Не диво отже, що один видатний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка з Філядельфії, декілька років тому заявив у Львівському Телебаченні, що його "українські кости вже давно поросли грубим американським м'ясом". Інакше європейці. Незалежно від того де вони живуть, вони остаються надалі німцями, французами, італійцями, українцями. "Все, що фасцинує на цій малій території є пов'язане з цими чудовими багатообразними культурами" – каже англійський політолог Тімоті Ґартон Еш (Timothy Garton Ash).

Европа- це культурна багатообразність і це її сила. Про це мусять пам'ятати лідери европейського руху в Брюсселі і Штрасбургу і врешті почати диференціювати, а не втискати все в один псевдоевропейський корсет. Европа мусить себе заново визначити. Належно усвідомити, що наш континент ніколи не буде фінальним твором а тільки об'єктом перманентних процесів. Европейський прогрес – це історичний ланцюг намагань, експериментів та помилок.

Після гірких досвідів, невдач та розчарувань европейці повинні звільнитись від ідеї европейської над-держави. Спільні інтереси а не уніформована одностайність карбуватимуть обличчя майбутньої Европи.

Цей факт, що Куденгове-Калєрґі був першим, який конкретизував паневропейську ідею, але він не остався єдиним. Що раз то більше теоретиків висувають пропозиції стосовно розв'язання цієї проблеми. Французький політолог Жан-Марк Феррі /Jean-Marc Ferry/ в своїй студії „La question de l’Etat europeen” /”Проблема европейської держави"/ аналізує, для французів дуже дражливе питання зречення від суверенітету. Виходячи із форми федерації суверенних держав пропонує Феррі створити "космополітичну державу" народи якої зберегли б свою культуру, але формували б політичне буття на основі однорідного правового ладу. Це нового виду суспільство було б сперте на трьох "стовпах":

1. ”Esprit de la civilite” / дискусії, мистецтво компромісів, демократичний терпець /

2.”Esprit de la legalite” / загальнодійсне, наднаціональне законодавство/, та

3. ”Esprit de la publicite” / активна участь громадян в суспільному житті/

Кожна паневропейська концепція мусить виходити із реального положення: Належно усвідомити, що Европа – це конгломерат народів і що немає европейського народу. Можливо, що колись буде встановлена і ратифікована европейська конституція, яка нормуватиме співжиття европейських народів, але я сумніваюсь чи будь-коли постане европейська держава, бо не тільки англійці чи французи ніколи не відмовляться від свого повного суверенітету в користь европейської понад-держави, але теж і нові, визволені від комуністичного панування демократії Східної Европи. На погляд колишнього прем'єра федеральної землі Німеччини Баден-Віртенберґ Льотара Шпета /Lothar Späth/, концепція Сполучених Штатів Европи мусить бути передана до архіву а це просто тому, бо такої держави громадяни европейських країн не хочуть!

Паневропейські рухи заступаються за вільний розвиток самовідповідальної людини, за зміцнення сім'ї, заступається за Европу риси якої повинні бути принципи солідарності та субсидіярності, основані на християнській етиці. Християнство – це душа Европи. Основи християнської етики є сприємливі теж і не-християнам, які вклали певний внесок у духовно-культурний розвиток нашого континенту, що і є частиною його багатства.

Твердження Куденгове-Калєрґі про те, що майбутнє Европи творитимуть люди, які будучи з'єднані шляхотними вартостями, черпатимуть натхнення із багатої европейської історії культури, правильне й актуальне. Я впевнений в тому, що не химерні економічні інтереси а тільки духовні вартості будуть тим цементом, який скріплюватиме єдність европейських народів. Наша культура незасмічена надмірною цивілізацією може і повинна дати свій значний внесок у процес мирної, дружньої співпраці европейських народів і в цьому я бачу завдання нового паневропейського руху України. Питання, чи ідея европейської солідарності стане популярною в Україні чи, як пише Куденгове-Калєрґі "залишиться утопією, а чи стане реальністю, залежатиме звичайно від кількості й енергії, від інтенсивності дії її прихильників".

Завдання майбутньої діяльності українсько-европейського руху буде намагання дати свій позитивний внесок в процес реалізації представлених ідеалів. Таким чином створимо передумови для забезпечення суверенній Україні місця в „сім’ї вольній, новій" европейських народів, як рівної з рівними.