на головну сторінку незалежний культурологічний часопис «Ї»

Традиційне святкування «Межа року»
і вручення нагород середовища «Ї»

15 грудня 2012
Львів, Палац Потоцьких


Промова Тараса Возняка
Промова Костянтинa Сіговa
Фоторепортаж із святкової церемонії
Відеорепортаж із церемонії нагородження відзнаками середовища «Ї»
Відеорепортаж із святкової церемонії каналу ТВі

Лауреати нагороди «За інтелектуальну відвагу»
2012 року

15 грудня 2012 Капітула Незалежного культурологічного часопису Ї традиційно провела церемонію вручення своїх відзнак.

Цьогоріч Орден «За інтелектуальну відвагу» зробили честь прийняти:

Кармелла Цепколенко - ініціатор створення, фундаторка та Голова правління Міжнародної громадської організації Асоціація Нова Музика - Української секції Міжнародного товариства сучасної музики/ISCM, натхненниця та організатор серії фестивалів і концертів, серед яких найвідоміші: «Мандрівна академія музики», «Prima Vista», низки заходів, присвячених сучасному мистецтву імпровізації, пластичному мистецтву та багатьох інших культурних подій та акцій

 

Костянтин Сігов - науковець і громадський діяч, директор Центру Європейських гуманітарних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія» та науково-видавничого об'єднання «Дух і Літера», головний редактор часопису «Дух і Літера»

 

Микола Княжицький - український журналіст, керівник телеканалу TBi

 

Кавалери Ордену НКЖ "Ї" "За iнтелектуальну вiдвагу" 2012 р.

 


 

Тарас Возняк

Промова на «Межу року – 2012»

Щороку ми збираємося під кінець року, щоб оглянутися на рік, що минув, і спробувати заглянути за лаштунки часу – у рік, що наступає. По різному нам видавалося і те, що минуло, і те, що надходить. Очевидно, що було у нас багато наївності, багато сподівань. Були й розчарування.

Однак, здається, цього року ми перейшли певний рубіж, який привів нас до регіонів, які за Музілем справді не мають властивостей. Ні, не регіонів Великої Єресі, хоч ми й обходили роковини Великого Бруно. А саме безбарвних просторів у яких все втратило свій сенс. Слово в’яне як вата і падає до ніг. Тому немає сенсу говорити. Щось промовляти у ці марнотні простори.

Ну як здолати вічне «Пінокіо прийде – порядок наведе»? Казка стара як світ. І байдуже, хто є тим Пінокіо. Головне, щоб ми нічого не робили – не думали, не брали відповідальність ні за самих себе, ні за своїх дітей. Бо ж «Пінокіо прийде – порядок наведе»… Тому все має дійти свого логічного кінця. Те, що має згнити, має згнити, те, що має згоріти, має згоріти. Одвічна істина української філософії…

 

Але у такі часи – часи безчасся – є й свої маленькі радості. Як у часи великого та вічного Леоніда Ілліча можна нарешті читати товсті книги. І навіть писати книги не менш товсті. Можна думати. Дивитися на сніг, що спадає за вікном. На самоті, звичайно. Як бачимо – групове осмислення та мислення неможливе. Бо все затоптує: «Пінокіо прийде – і замість нас порядок наведе»… То навіщо думати, напружуватися чи робити хоч найменші крочки один до одного.

Кілька останніх зим у мене знову появився смак до перечитування, о диво, великих поем. Не завжди людина готова читати. Тим більше поезію. А поеми й поготів. Для того потрібна певна погода духу. Однак, як на мене, перечитувати потрібно. Коли ти можеш це робити. Насправді це віднайдення себе у цих марнотних часах. Коли читає «Одісею», «Pana Tadeusza», «Онегина» чи «Зимову казку» людина молода – то це щось інше, ніж тоді, коли читає людина з певним досвідом. Досвідом радісним і печальним.

Я ще не підійшов до поезії справді зрілої. Гадаю, що мені ще буде необхідно з десяток-другий літ, щоб підійти до «Фауста» – поезії написаної не хлопчаком, а мужем. Бо ж і Міцкевич, і Пушкін, і Гайне насправді хлопчаки. Ризикну – як і Шевченко – Шевченко, який писав великі поеми, Шевченко до заслання. Такою ж хлопчачою є і їхня поезія. І це не образа – це констатація їхньої молодечості.

Гадаю, що сьогодні я десь підходжу до розуміння Бродського. Лишень підходжу… Лиш тільки розбираю «Части речи». Отож дорослішаю.

Тому цими марнотними часами добрим товаришем вдумливої людини може стати вогонь у печі, зручний фотель і теплий плед. Книга. Ну і келих добре витриманого  коньяку J.

 

Сьогодні ми зібралися тут всупереч, а не завдяки. Бо ж марнотність і нікчемність вже, здається, затопила всі заводі, всі найвіддаленіші закамарки, де ще можна було заховатися адептам незалежних концепцій та вчень.

Але цей час, час, який ми шизоїдно переживаємо між першим Миколаєм і Миколаєм другим, першим Різдвом і Різдвом другим, першим Новим роком і Старим Новим роком є особливим. Мало сказати – чарівним. Він заворожує. Навіть людей, які давно зчерствіли, давно перестали вірити у Миколая, який уночі носить нам дарунки. Бо ж все-таки легка печаль опановує тим, хто не отримує маленького – є таке польське слово, яке мені не вдалося перекласти – upominku – бо воно означає не лише скромний подарунок, але й знак того, що про тебе хтось пам’ятає. Можливо найближчим перекладом є – подарунок на пам'ять.

В основі цього слова є саме пам'ять. Можливо дійсно – те, що ми пам’ятаємо одні про одних і є тим найбільшим, що ми можемо один одному подарувати. Бо ж вся та різдвяна тандита минуща – всі ці фарфорові ангелики та миколайчики, набори теплих шкарпеток та ґаджетів – це лише знаки, які вказують на щось більш істотне.

Будучи дітьми ми ці upominky просто з’їдаємо – бо ж вони з шоколаду чи крухого тіста. Подорослішавши ми їх зуживаємо в інший спосіб. І врешті-решт спільними зусиллями перетворюємо дитяче таїнство у маркетингову технологію та споживацький шал.

Однак пригляньмося до самої суті цього свята. Даруючи upominki, згадуючи, пам’ятаючи про іншого ми не лише згадуємо, що він десь є. Пам’ятати означає ще й піклуватися. Тривожитися за іншого. Щось для нього робити. Нехай навіть у такій символічній формі. Нехай навіть раз у рік. Це душевний відрух.

Бо ж, напевно, ви погодитеся з тим, що найнещаснішими чудесної ночі під Миколая є ті, про яких забули – але це не тільки такі собі лихі Ебенезери Скруджі (Ebenezer Scrooge), але й люди, що насправді загубилися у нетрях буття, люди про яких не знали, про яких забули, про яких ніхто у цьому світі не пам’ятає.

Знову вдумаймось у слово за-були, за-буття. Де є людина, про яку забули, людина, яка перебуває поза, за-буттям – чи існує вона? Принаймні для інших, для тих, хто про нього не пам’ятає… Може саме тут знайдемо витоки тієї скрухи людини, яка у цьому за-бутті перебуває. Перебуває заслужено чи незаслужено. А може й випадково… У житті буває по-різному.

Але що є піклування про іншого, як не дарування йому найдорожчого, що ми маємо – часу. Часу свого життя. Часу, який нам уділений, у-ділений, від-краєний - однак якого на жаль все менше і менше.

Таким чином, даруючи upominek на пам’ять,  ми не лише піклуємося про іншого, але й даруємо йому свій час, а, отже, впускаємо у своє життя.

Однак таке «впускання у своє життя» не може бути одностороннім. Upominki ми даруємо один одному. А тому й впускаємо у життя один одного. Ділимося часом – найдорожчим, що у нас є, один з одним. Пам’ятаємо один про одного. Згадуємо один про одного, витягуємо з «за-буття» один одного. Зрештою – допомагаємо один одному перейти ще одну межу, переживати як часи щедрі, так і часи марнотні.

І ще не відомо – хто отримує більше – чи той, хто отримує подарунок, той з ким діляться часом. Чи, може, той, хто дарує, – хто офірує свій час.

Такого сильвестрового вечора саме час про це подумати.

 

Зі святами вас, дорогі друзі!


 

Костянтин Сігов

Промова на «Межу року – 2012»

Міра творчоЇ події – 1 Пінзель

 

Якось за чаєм у видавництві «Дух і літера» Михайлина Коцюбинська пригадала жарт-парафраз Івана Світличного: «Світ ловив Сковороду, а спіймав Драча». Гумор не приховує тут перестороги, нагадування про небезпеку, яка чатує на кожного з нас. У цьому гуморі momento mori і для мене. Хто допоможе в цей момент? Тільки справжній друг скаже щиро: обережно, «світ» бере тебе за руку, «світ» бере тебе в полон, він майже поглинув твою душу… У мить небезпеки друг призначає мені зустріч «біля Сковороди».

Чи знаєте ви краще місце для зустрічі в Києві? «Біля Сковороди» – на Контрактовій площі, проти Києво-Могилянської Академії. «Біля Сковороди» любить призначати зустріч Валентин Сильвестров; тут натяк на виразну алюзію – біля думки Сковороди про волю від «світу», від фальшивих ілюзій.

Вміло втікав від світу загадковий сучасник Сковороди – (не) відомий Пінзель. А світ брутально мстився, замикав кордони забуття. Натомість Пінзеля не забули, не замкнули у провінції минулого… І в цьому я вбачаю не лише культурну топ-новину цієї зими у французькій пресі, українських чи світових медіа. Подивимось глибше на «подію Пінзеля», розглянемо уважніше міру цієї події.

Люди за темних часів гостро потребують кожного променя творчої думки. Ми б цього вечора не бачили облич одне одного, якби не світло у 220 Вольт. Одиниця виміру напруги – 1 Вольт – була проголошена в середині XIX століття.  На півдорозі між нами і Пінзелем. Інша одиниця, яка вимірює силу – один Ньютон, а механічну напругу вимірює один Паскаль. Один Паскаль вимірює напруження, межу міцності на розрив… Досить фізики. Ви розумієте, до чого я веду.

Сьогодні вночі в поїзді Київ–Львів, коли погасили світло, я спитав себе: якою є міра творчої події? Не один Вольт і не один Паскаль. Відкриттям нашого часу є ця міра – один Пінзель. Лувр сьогодні засвідчує: Україна подарувала людству цю міру.

Перший парадокс цієї міри: у просторі, який освітлюють 220 Вольт і тисячі Ватт не потрібно двох, достатньо 1 Пінзеля.

Ця міра особиста, персоналістична.

Один Параджанов.

Один Сильвестров.

Один геній дає нам міру людської без-межності та без-мірності.

А учасники такої події запрошені бути правдивими свідками присутності цього світла навіть за темних часів.

Дар Божий не покинув Україну. Доказ? ­­– 1 Пінзель.

Сьогодні тут зібрались саме ті, без кого б мені не спав на думку цей «інсайт про 1 Пінзель». Власне, ім’я Пінзеля я вперше почув від мого щирого і щедрого друга – Леоніда Фінберга. Я збирався з Києва до Львова на конференцію про дружбу до Антуана Аржаковського в УКУ. Леонід Фінберг подарував мені своє свідчення про Пінзеля. Тарас Возняк мене зустрів з іменем Пінзеля, невтомно даруючи це ім’я кожній людині і всьому людству. Мирослав Маринович довірив видати свою книгу видавництву «Дух і літера»; для мене творча напруга Мариновича якраз і вимірюється цією мірою – 1 Пінзель.

Дозвольте бодай частково відкрити таємницю, про яку я ніколи не розповідав публічно (за всі 20 років існування «Дух і літери»). «Дух і літера» – це, перш за все, коло друзів, спільний задум нового смислового простору для єднання сенсу і форми, Духу і букви, і вже в третю чергу – для втілення задуму такої смислової перспективи – видання книг і створення нового контексту.

І сьогодні – свято нашої співдружності та смислової перспективи Дух-і-літера. Від дружнього кола «Духа і літери» – подяка й останній парадокс.

Так на закінчення дозвольте звернути вашу увагу на парадоксальність форми подяки. Як зазвичай на шкалі між минулим і майбутнім розміщують подяку? У минулому відбулася добра подія, і подяка дивиться в минуле, подає йому знак рукою. Але вдячність – то не інформація про минуле. Вдячність – про майбутнє, у майбутнє та заради майбутнього. У цьому, наприклад, сенс присвяти текста комусь. Вірш, пісню або книгу присвячено комусь – це знак дружби. Знак вдячності другу. Такий знак інтегрує пам’ять про зустріч, про подію, яка єднає. А куди зорієнтований цей знак, цей вектор? – у майбутнє.

І саме це дає відвагу.

1.    Відвагу не сліпу, не самозосліплену, сп’янілу, ні. Я дивлюся в очі друга, я

бачу вчинки друга – і це окрилює сміливостю.

2. Ця відвага не божевільна, не дурна, не колективно-ідеологічна. Не «безумству храбрых поем мы песню». Не про ту пісню йдеться. Не про «Буревестник».

Не пафосна, не ірраціональна, а саме інтелектуальна відвага – ось глибокий сенс і дар дружби. У розмові з другом я відкриваю розумну перспективу: шлях для відваги. Логос у нашому діалозі не дає збити з пантелику наші очікування та надії.

Філософія дружби надає конкретний та змістовний контекст цьому словосполученню: «інтелектуальна відвага». Рятує від спустошення формули, надає точний сенс.

Я почав зі сковородинівського запитання про волю від «світу». Ми пам’ятаємо ті часи, коли інтелігенцію нечасто запрошували до Золотої зали палацу Потоцьких. Невідомо, чи будуть дуже гостинними золоті зали в цьому столітті. Але відомо, наскільки важливо в майбутньому зберігати справжню міру, точний еталон, та вимірювати творчі події цією мірою –

1 Пінзель.


Дивiться фоторепортаж із святкової церемонії