про
нас пишуть:
Галицький кореспондент, 28 липня 2005 р.
Галичина без міфів
Львів'янина Тараса Возняка без перебільшення можна назвати універсальним чоловіком ренесансного типу: визнаний в Україні й за кордоном культуролог, політолог, перекладач, видавець і редактор гіперінтелектуального "товстого" часопису "Ї", чиновник з багаторічним стажем... Пан Тарас вісім років працює єдиним і незмінним радником губернаторів Львівщини — а за цей період їх було восьмеро — з питань міжнародного співробітництва, у зв'язку з чим його поза очі називають "міністром закордонних справ Галичини".
Попри таку багатогранність Тарас Возняк — чоловік цілковито цілісний і зосереджений на єдиній центральній ідеї та надметі. Ця ідея — Галичина в усіх аспектах її існування: політичному, історичному, культурному, естетичному, побутовому. Його вважають одним із найавторитетніших знавців Галичини як унікального геокультурного явища.
У розмові з кореспондентом "ГК" пан Тарас міркує про особливості нинішнього галичанства, про реальну вагомість фактора Галичини в полі-тичному сьогоденні країни, зокрема, в перспективі близьких парламентських виборів у березні 2006 року, зрештою, про серйозні виклики, які кидає нам непростий постпомаранчевий період.
— Що таке галичанин як істота політична, що його вирізняє на тлі всього українства?
Це вид гомо сапієнсу, який розмножується у той самий спосіб, як і всі інші люди... А якщо серйозно, то насправді — це рудимент, залишок, рештка певного культурного ареалу. В чому різниця історичної долі галичанина і решти українства? В першу чергу, в тому, що свого часу після розділу Речі Посполитої Галичина увійшла до складу Австро-Угорської імперії. І в ній витворився досить специфічний тип в тому числі й українця.
Що стосується політичного аспекту, тут треба зважати на те, що лібералізація на теренах Галичини почалася дуже давно. Скажімо, вибори в Галичині впровадили одразу після революції "Весни народів" 1848 року, і вони відбувалися до 1939 року. Ця традиція самоорганізації суспільства залишилася: починаючи від якихось шахових клубів до "Маслосоюзу". Вони творили тканину громадянського суспільства, відродження якого на теренах теперішньої Галичини з цих причин відбулося набагато швидше. Ще один істотний аспект — формування національної свідомості, що в Галичині творилася значною мірою як "дзеркало" до польської національної свідомості.
В цьому сенсі галичанин є найбільш європейським, точніше європеїзованим зразком українця. Втім, європейський не означає найкращий. Але всі переваги і недоліки центрально-європейської людності в такому самому об'ємі присутні в галицькій видозміні українців.
— Вам не здається, що галичанин — це дещо важка на підйом істота, але якщо вона вже зірветься, то спинити її важко? Я повертаюся до Помаранчевої революції, яку все-таки значною мірою зробили саме галичани поруч з киянами...
Не берім на себе відповідальність за те, що сталося під час Помаранчевої революції, — не тільки гонори, а й відповідальність. Бо ми насправді ще не знаємо, у що це виливається, хоча певні ознаки вже є не настільки райдужні, як ми собі уявляли.
А галичани зовсім не важкі на підйом. Вони є надзвичайно мобільними й організованими, і це ще одне, що сильно відрізняє нас від достатньо аморфної маси східної людності.
— Гаразд, якщо ми тут такі розвинені і громадянсько свідомі, то чи уявляєте ви собі Галичину, охопленою акціями протесту під умовною назвою, скажімо, "Україна без Ющенка", коли настане восени очікувана економічна криза, коли остаточно вигорить помаранчевий адреналін в крові?
А він вже вигорів...
Галичина є заручником української національної ідеї, і поки не зникне остання надія на Ющенка... Бо я не думаю, що Ющенко — єдина "помаранчева" проблема. В оточенні президента є чимало проблемних, ніяких, сіреньких людей, які обсіли його тісним задушливим колом і нікого до нього не допускають. Ющенко, природно, має свої параметри і свої обмеження: рівень його освіченості, інформованості і т. д. Але попри ті всі недоліки, які в силу походження має кожен з нас (хтось із Хоружівки, а хтось із якоїсь Ковалівки...), все-таки на даний момент він є єдиним ґарантом якоїсь більш-менш пристойності і совісливості розгортання ситуації в Україні. Тому що інші, котрі близькі до нього, а також його опоненти, мають набагато більше недоліків, ніж цей, насправді простий сільський, не скажу хлопець, але чоловік.
— Є поруч із цим сільським чоловіком надзвичайно колоритна міська пані, до якої любов галичан і загалом українців нестримно зростає і скоро переважить пієтет до президента. Чим пояснити таку ірраціональну захопленість галичан Юлією Тимошенко?
Ющенко — це людина, яка десь глибинно не керується формальною логікою, він — східний українець, якому близька філософія серця Григорія Сковороди. Натомість, ця пані — абсолютно вкладається в табличку множення і ділення. Вона абсолютно логічна, інше питання: чи має ця логіка моральну компоненту? Логіка і математика до моралі як такої безвідносні. А галичани, як люди європейської, тобто раціональної традиції, Юлію Володимирівну розуміють. Але чи добачають вони, що в арифметиці моралі немає?
— Довгий час у Галичині був популярний один міф, який згодом вичах у період кучмізму, — "Галичина як український П'ємонт". Минулої осені він, очевидно, отримав новий заряд. А яка його подальша доля: він відімре в самоусвідомленні галичан назавжди чи якось трансформується?
Залежить від того, куди ми підемо. Якщо українці потраплять в Євросоюз, то, хочемо того чи ні, доведеться раціоналізуватися. Бо ЄС — це раціональне, передусім економічне, об'єднання. Останні голосування по європейській конституції довели, що для європейців раціональність і вигода стоять на першому місці, а допомога ближньому, поширення демократії, інші сентименти — на якомусь двадцять восьмому. І в цьому сенсі Україна в цілому має йти в напрямку європейського раціоналізму. Власне, Україну те й відрізняє від Росії, що вона має в собі більше того раціонального європейського духу, ніж вельми ірраціональна Росія з її якимись імперськими проектами та авантюрами чи в Чечні, чи Афганістані, чи в пошуках єдиної істинної церкви у формі московського патріархату тощо.
— Галичина зможе настільки ж ефективно виявити себе і організуватися в березні 2006-го на парламентських виборах, як минулої осені на президентських?
Галичиною дуже часто маніпулювали: і коли вона масово й патріотично голосувала за Кравчука, і за Кучму; і на виборах 2006-го її знову можуть загнати в глухий кут. Ризикну стверджувати, що Ющенко сам не репрезентований особисто ні в якій політичній силі: ні Народний союз "Наша Україна" — це не зовсім Ющенко, а радше якісь близькі до нього особи (Порошенко, Безсмертний тощо), ні "Батьківщина", ні тим більше інші. І в цьому сенсі Галичина не має зараз вибору, її знову заганяють патиками у безвихідь.
При тому всьому Ющенка треба розуміти як метафору, символ певного совісливого ставлення до України як долі нас самих і наших дітей. І я не певний, що ті політичні партії мають таку долю совісливості. Але є певна надія в більшості галичан і українців взагалі, що Ющенко ту совісливість має.
— А що стосується маніпуляцій, які нові маніпулятивні технології з'являться на виборах 2006-го, а які будуть продовжені й розвинені? Чи навесні 2006-го буде такою ж вагомою роль російських чи американських політтехнологів, як восени 2004-го?
Ви думаєте, російські по-літтехнологи не працюють вже сьогодні у структурах, які вже ющенківські? Вони працювали з Ющенком вже чотири роки тому, як тільки передбачили, що його будуть висувати.
А в кампанії будуть використовуватися всі ті ж стереотипи, що й завжди. Бо вони надійні. І мовна карта, і російська, і антисемітизм, і газовий і нафтовий рекет, і Тузла, що, як бачите, вже розігрується. Україну шарпали і дробили, як могли, і будуть це робити надалі.
— Що можна протиставити маніпуляціям? Як пересічному громадянину вберегтися від підкинутих і підказаних думок, навіяних емоцій, зберегти ясність погляду в час масованої атаки на його мізки з усіх ЗМІ?
Крім тверезого мислення, здорової недовіри до мас-медіа, до тих, в кого ти ледь не закоханий, нічого не врятує. Вірте своєму розуму, своїй інтуїції.
Коли галицький обиватель виходить на присадибну ділянку і бачить, що час такой бульбу підгортати, то він же не дивиться телебачення, він приймає раціональне рішення: треба брати сапу і підгортати бульбу. От нехай так робить і в своєму громадському житті, і на виборах. Єдиний спосіб захисту від маніпуляцій — це думати. Слухати всіх, дивитися на всіх, порівнювати, але приймати своє рішення. І не бути бараном, який невідомо куди рухається у стаді, бо козли, які поведуть це стадо, вже стоять біля огорожі.
— Ваші думки щодо сценаріїв на 2006-й? Якою буде конфігурація вибору між основними гравцями, як вони поділять ролі і, відповідно, електоральні симпатії галичан?
Що стосується Юлії Володимирівної, то мені вона нагадує не стільки Жанну д'Арк, скільки Евіту Перон, дружину аргентинського президента Перона, улюбленицю тамтешніх мас. Вона за державні гроші кидала невеличкі подачки найбіднішому люмпену, і він її до безтями кохав — до смерті, після смерті, через сорок років він далі кохає. Але насправді Евіта Перон була дияволом аргентинської політики. Втім, якщо б вона була у певних рамках, на своєму місці, то вона потрібна. Якщо вона вийшла за відведені їй рамки, перебільшила свою роль, то вона перетворюється в неминуче зло.
Серед користувачів Інтернету імідж Ющенка або тримається на одному рівні, або трохи падає, в той час як імідж прем'єра різко зростає. І це небезпечно, особливо зважаючи на методи формування провладних партій. Ми ж бачимо, хто туди йде: і циніки, і невдахи, і аферисти від політики. З іншого боку — "Регіони" чи СДПУ(о), які абсолютно дискредитували себе. От в такій ситуації опиняється виборець.
Очевидно, викристалізується й інша, значною мірою умовна, опозиція. Думаю, НСНУ, "Батьківщина" плюс партія Литвина розподілять ролі: хтось буде в "позиції", а хтось в опозиції. Гра буде між цими суб'єктами, тут буде найістотніше протистояння, тут буде і вибір. Бо Галичина не вибирає між "Регіонами" і НСНУ чи "Батьківщиною". Галичина і, зрештою, вся Україна може вибирати між НСНУ, "Батьківщиною", НПУ Литвина і соціалістами.
— І питання в якості постскриптуму: є ще один міф, пов'язаний з Галичиною, — так званий галицький сепаратизм. Його слід сприймати як естетичну забавку місцевих інтелектуалів, такий собі анекдот не для всіх, чи як все-таки потенційно небезпечне явище?
Очевидно, Росія намагатиметься в черговий раз цю карту розіграти. Починаючи з нової відомої комп'ютерної гри-"стрілялки" Ghost Reckon "Операція "Галичина" (за сценарієм гри після президентських виборів в Україні, на яких переміг проросійський кандидат, починаються масові заворушення в Галичині; гравець в якості російського спецназівця бере участь в каральних операціях проти галицьких сепаратистів — "ГК"). Ця гра творить із галичан якесь страшидло, ворога в очах усіх східних українців, які купують і бавляться у такі ігри. Більше того, це ж гра на перспективу: діти, які бавляться в неї, і через років сорок будуть пам'ятати, в кого вони стріляли в дитинстві, — у ворога. Це страшна насправді річ.
А що стосується галицького сепаратизму — його немає. Сепаратність, точніше інакшість Галичини полягає в тому, що вона тягне Україну до більш європейської моделі. А сам міф про сепаратизм найбільш небезпечний для самої Галичини.
Розмовляв Сергій БОРИС