№93 29.05.2001 «День»

Євроскептики та євроциніки: хто має рацію?

Наталя ЛІГАЧОВА, «День». Київ—Львів—Перемишль—Київ

Учасниками Міжнародної конференції «Україна, Польща і розширення ЄС на схід» , яку провели минулого тижня у Львові Фонд Генріха Белля (Німеччина) та незалежний культурологічний журнал «Ї» (Україна), — були відомі вчені, політики, журналісти України, Польщі, Німеччини, Бельгії, Франції. Основну тему конференції — майбутнє України після розширення ЄС та входження Польщі в Шенгенську угоду з відповідним закриттям нинішнього безвізового режиму перетину кордону для українців — учасники конференції могли обговорити не лише теоретично. Пересвідчитися в ступені практичності та цивілізованості нинішнього порядку перетину та в облаштуванні кордону Польща — Україна в районах Шегині та Краківця вони могли наочно, під час поїздки в Перемишль, де до дискусії прилучилися представники української меншини міста, міської влади та польських політичних партій. На жаль, загалом більше як чотиригодинне перебування на кордоні — і це за режиму цілковитого сприяння учасникам міжнародної зустрічі! — стало для деяких європейських політиків зайвим доказом того, що не завжди безкоштовне (безвізове) — це оптимальне.

Узагалі ж, розмаїття думок під час багатогодинних дискусій, що відбулися, було дуже великим. Достатньо, скажімо, викласти крайні точки зору, висловлені під час конференції, з одного боку, нинішнім депутатом Європарламенту, який 1968-го був одним із лідерів французької молодіжної революції, — Данієлем Кон-Бендітом та, із другого боку, колишнім міністром закордонних справ України, а нині директором Інституту соціальних досліджень і міжнародних відносин при МАУП Борисом Тарасюком. Перший не бачить для України перспективи навіть асоційованого членства в ЄС протягом 40— 50 подальших років, відводячи нам, скоріше, роль певної буферної зони (як кажуть самі європолітики, — «мосту») між ЄС і Росією. А наш екс-міністр звинуватив ЄС у своєрідній «приватизації Європи», акцентуючи на географічній присутності в Європі не 15 країн — членів Європейського Союзу, а 47 і на тому, що розгляд перспективи членства в ЄС для деяких балканських країн, коли ігнорується в цьому сенсі Україна, є більш ніж дивним.

Учасники конференції не заперечували важливості деяких форм співробітництва та угод, надто прийнятої ЄС 15 березня 2001 року резолюції, в якій уперше було заявлено про те, що Україна має розглядатися як можливий член ЄС, а також поширеної минулого тижня заяви голови ЄС Йорана Перссона та голови Єврокомісії Романо Проді «Прогрес України має стати пріоритетом для всієї Європи». Однак багато хто підкреслював, що брак у Європейського Союзу чіткої концепції розвитку відносин з Україною здатний викликати негативні наслідки не тільки для нашої країни, але й для самої європейської співдружності. Сповільненість трансформаційних процесів унаслідок того, що немає європейської перспективи, може або підштовхнути Україну в обійми Росії, яка дедалі більше набуває сили, або надовго законсервувати непередбачуваність і нестабільність країни з напіврадянською системою господарювання, відсутністю громадянського суспільства й зростаючою для влади привабливістю авторитаризму. Утім, схоже, Росія, що стабілізується, справляє на Євросоюз дедалі більше враження — якщо не в сенсі прагнення до партнерства, то в сенсі прагнення до поваги її т. зв. національних інтересів. А половинчастість реформ в Україні дедалі більше визначає, з погляду європолітиків, реалістичний та прагматичний погляд на західну сусідку Росії вже навіть не як на буферну зону, а всього-на-всього як на певний додаток, становище якого, скоріше, визначатиметься не в самому Києві, а в Москві.

І все ж, хоч би як критично оцінювати позицію багатьох європолітиків, навряд чи можна заперечувати, що особлива відповідальність за європейську перспективу лежить усе ж на суспільстві та еліті самої України. Саме наше відставання в реформуванні економіки, політичних відносин, побудові інституцій громадянського суспільства стало причиною певного охолодження до України з боку європейських структур. Як сказав один зі співорганізаторів конференції, головний редактор журналу «Ї» Тарас Возняк , суспільство має нарешті навчитися активніше реагувати на те, що відбувається в країні. Не може суспільство продовжувати жити, начебто не маючи нервових закінчень, не відчуваючи болю, а якщо навіть відчуваючи, то, продовжуючи сподіватися на те, що можна відсидітися в нірці, не беручи на себе відповідальності за створення такої держави, в якій було б комфортніше жити всім його громадянам, а не абсолютній меншості.

Бачення перспектив України в Європі, а також ролі в цьому ЄС, Росії та Польщі — в коментарях для «Дня» деяких учасників конференції, які мають часто протилежні погляди і щодо внутрішньої ситуації в нашій країні. З-поміж іншого — і щодо вибору для ЄС суб’єктів для співробітництва в середовищі нинішньої влади або опозиції. Олена ПРОХОРОВА, політолог, російська редакція ВПС (Брюссель):

— ЄС після Амстердамського договору дедалі більше перетворюється на політичний простір, а з рішенням про створення й розвиток єврокорпусу — ще і на систему колективної європейської безпеки, яка, в принципі, хоче стати альтернативою НАТО.

Що ж до України, то в ЄС нині також іде переоцінка цінностей, і там дедалі більше відходять від концепції Бжезінського, за якою Україна для Заходу дуже важлива внаслідок свого геополітичного положення, завдяки якому її можна використати як певний засіб впливу на Росію — чи то як її партнера, чи то як противагу залежно від ситуації в Москві. Однак при цьому всі розраховували, що Україна розвиватиметься економічно, демократично, стане повноцінною державою, яка усвідомлює свої інтереси.

Мені здається, що завдяки розширенню ЄС на Схід поступово цей союз своєю культурою, також і політичною, економічною, своїми цінностями завойовуватиме дедалі більші простори і таким чином нібито готуватиме можливість природного входження в нього — згодом, звичайно ж — і України, і Молдови, і навіть, можливо, Росії.

Подвійні стандарти в підході щодо України пов’язані, звичайно, з тим, що як стратегічний партнер ЄС цікавить передусім Росія. Точніше, навіть не цікавить, а непокоїть. Бо хоч би які рішення приймалися щодо становища т. зв. «сміттєвої зони», завжди при цьому маячить образ Росії і те, як до цього ставитиметься Росія. Тому що, хоч як дивно, національні інтереси Росії на колишньому радянському просторі визнають, як і раніше, до них ставляться навіть із деякою повагою або розумінням, надто із боку США, тому що вони, у свою чергу, також мають свої дуже чіткі інтереси в різних регіонах. А для ЄС потреба формулювання свого ставлення до Росії пов’язана, передусім, з географічною близькістю. І мені здається, що логіка трикутника Росія — Україна — ЄС для останнього звучить так: ЄС — Росія... і Україна. Мені здається, ЄС прагнутиме вибудувати свої стратегічні відносини з Росією — і саме в це партнерство залучатиме Україну.

Ця нова ситуація поглибленого партнерства досить цікава як для Росії, так і для України... Багато в чому таку зміну ситуації продиктовано саме особистістю Путіна. На мою думку, ЄС було б зручніше і природніше розглядати свої відносини з Росією та Україною в комплексі. Тобто якщо раніше розглядали переважно дві моделі: або Україна і Молдова рухаються до Росії, або до Європи, то нині з’являється тенденція до просування прикордонних моделей, оскільки система «або — або» не спрацювала. І це прагнення розглядати прикордонні моделі переосмислювалося і тут, на конференції. Уже зрозуміло, що Україна не падатиме в обійми Росії — вона вже отримала незалежність, вона має її відстоювати, але в той же час і вступ України в ЄС також не видається реальним, оскільки надії на швидке трансформування України вже не виправдали себе, передусім навіть не в економічній сфері, а з погляду якогось середовища, політичної культури, культури громадянського суспільства. Адже це саме середовище створює ситуацію в державах, коли існування ринку та базових демократичних цінностей вже не залежить від приходу тих чи інших урядів, від того, хто стане президентом завтра... Система має існувати сама по собі — має бути створено механізми стримувань і противаг для того, щоб будь-яка особа, прийшовши до влади, не могла власною волею раптово її зруйнувати. Система має стати саморегулювальною, вона сама має бути гарантією своєї надійності. А для створення такої системи потрібні десятиріччя і навіть більше — і лише тоді можна буде всерйоз вести мову про справжнє входження в Європу.

Нині в Європі поширюється ідея Європи регіонів — певного постмодерністського постнаціонального утворення. Протягом віків Європа створювалася на основі національних держав. Однак тепер з’явилася нова хвиля — на початку 90-х, — коли політологи кажуть, що, можливо, сила майбутньої Європи — в посиленні регіонів, створенні партнерських міжнародних відносин. Зараз така ідея дуже серйозно розглядається стосовно Калінінграда. Питання полягає в тому, щоб переконати Росію в тому, що взаємне управління Калінінградом — із боку її та ЄС — взаємовигідне. Точно так само можна було б, напевно, казати і про Західну Україну, щоб, припустімо, не вся держава, а якась його окрема територія отримувала статус асоційованої території ЄС, маючи дотації Євросоюзу тощо. Це не повинно розглядатися як загроза державної цілісності, хоч історично такі побоювання виправдані. Але сьогодні, наприклад, і Західна Україна, і Київ, який економічно не «тягне» всю свою територію, могли би бути в цьому зацікавлені. (ВІД АВТОРА: — До речі, подібні ідеї висловлювалися під час конференції і деякими її учасниками із Західної України, одночасно викликаючи величезне здивування в колег, з-поміж них із Західної Європи, які бачили в цьому явну авантюру, тим більше опуклу, що з погляду економічних відносин Схід України значно більше розвинений. Тому «День» пропонує своїм читачам обговорити на сторінках газети ідею асоційованого членства в ЄС окремих регіонів. Що це: геополітичний експеримент, авантюризм, новаторська перспектива чи всього- на-всього екзотична гіпотеза? Чи можуть за нею стояти серйозні наміри? Чекаємо на ваші відгуки). Іна Ш’ЄНЕБЕРГ, фракція зелених Бундестагу, Німеччина:

— Важливо, щоб ті вимоги, які висуває ЄС до України як умову співпраці, не відрізнялися від вимог, які ЄС висуває до інших країн. Це демократизація політичної системи, підтримка вільної преси, розвиток громадянського, недержавного сектора — це найважливіше. Треба менше шукати винних у тих проблемах, які нині існують у відносинах ЄС та України, а більше вкладати енергії в спільний пошук їх розв’язання. Причому це не тільки проблема вищих структур, але й регіональних, не тільки державних, але й неурядових. Що ж до погляду, який тепер має певне поширення, — ніби Європа не повинна підтримувати структури нинішньої влади в Україні, працюючи тільки з опозиційними рухами, — то поки що я, наприклад, не розумію, що таке українська опозиція, які її завдання, хто її представляє... Доктор Анна Вероніка ВЕНДЛЯНД, історик, Гуманітарний центр історії та культури Східної Європи (Німеччина):

— На жаль, в Європі досі панує щодо України повна безконцепційність. У тому ж виступі Деніеля Кон-Бендіта дуже довго і навіть дещо місіонерськи розглядались засади, на яких створено власне ЄС, а для України у нього залишилося лише одне речення: мовляв, існує проблема кордону Польщі з Україною, ми його не механічно закриємо, а добре технічно обладнаємо, введемо в цивілізовані, гуманні рамки систему перетинання кордону — і все буде гаразд.

Безумовно, не може йти зараз мова про членство України в ЄС, не треба якихось нездійсненних обіцянок. Але я поділяю ту думку, що Європі треба співпрацювати з Україною для того, щоб допомагати самим українцям визначитися з цінностями, до яких вони прагнуть. Я згодна з Мирославом Поповичем, що Україні потрібно виробити консенсус у суспільстві, власну національну ідею — не щодо того, що всі мають розмовляти однією, українською, мовою — а щодо розуміння правової держави, розуміння людської гідності, прав громадян країни щодо уряду, суду і т.п. І це була б та ідея, яка б могла об’єднати і україномовних, і російських росіян, і Схід, і Захід України.