про
нас пишуть:
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА МОДА “Ї”, або Про Україну - “Таку, як вона є”
Пригадую, як кілька(-надцять) років тому марно шукала українські “і” та “ї” на раритетній клавіатурі друкарської машинки, а згодом і серед клавіш перших ПК з адекватною назвою “Пошук”. Дефіцитне місце заповнювала універсальна й кострубата “1”. Така ж доля спіткала рідну літеру “є”, роль якої “по-братньому” доручали то антонімічній “э”, то абетковій посестрі “е”. Відтак мелодійний вкраїнський гомін нагадував інвалідне за“1”кання.
На щастя, таке словотворення тривало переважно в бюрократично-паперових кулуарах. Нині подібна бувальщина сприймається як чорно-біле кіно. Львівський незалежний культурологічний часопис “Ї” чи не перший з поодиноких правописно-грамотних українських видань та видавництв задекларував “харківський” правопис на своїх сторінках, а відтак і перспективи побачити українську абетку в чужомовних вікнах “Microsoft”…
Свою винятковість “Ї” продемонстрував і на столичній презентації в середині квітня. Заповнена актова зала Києво-Могилянській Академії свідчила як про інтерес до персони редактора цього часопису – відомого в Європі українського культуролога Тараса ВОЗНЯКА, так і про зацікавлення темою нового числа – “Федеративна республіка Україна”. Обговорювали й “зелений” сайт, який на цьогорічному Форумі видавців у Львові зажив слави найкращого Інтернет-видання, й галицький сепаратизм, як одну з тем у тому ж таки 23-му “Ї”.
Про “Ї” відтепер доцільніше говорити як про громадську організацію, котра, окрім того, що видає авторитетний часопис і друкує праці відомих політологів й культурологів України, – організовує семінари та конференції з навколо-суспільних питань, творячи власний культурологічний дискурс.
Більше ніж десять років видання досліджує “міжетнічні стосунки та цивілізаційні розлами”, аналізує особливості “формування європейської ідентичності”, екстраполюючи ці проблеми на українське минуле й сьогодення. Керуючись формулою, що “теми диктує життя”, укладачі часопису зініціювали появу щоквартальників, вже самі тільки назви яких у певний час стали подією: “Post Рим Візантія Росія?”, “Україна і юдеї, гебреї, євреї”, “Україна-Польща. Діалог над кордоном”, “Югославія, Косово, Европа”, “Україна, Росія, Білорусь: три проекти” “Ґендерні студії”, “Громадянське суспільство – Україна 2001” двомовне число “10 років "Проекту Україна"…
А починалося все “неполітичним професорсько-філософським самвидавом”, який виринув з українського інтелектуального часопростору абеткового (і не тільки) дефіциту. Тоді (1989 року) це були скромні зшитки з класичною й стильною чорно-білою графікою на обкладинці.
Твори Гайдеґґера, Ясперса, Ґадамера, Калинця, Жолдака й Андруховича наприкінці 80-х нарешті прорвали греблю вітчизняної філософської та культурологічної думки, яка вже почала трухнявіти.
Навколо-літературні й навколо-філософські блукання Європою згодом вивели часопис на українські виднокола. Відтак змінилася і його “обличчя”: незвичний квадратний формат, понад триста сторінок культурологічних текстів (публіцистичні статті, есеї, художні твори), розміщених у сторінкових паралелях, яскраве й органічне змістові “анти-ретушування” світлин на обкладинці. Розрісся й колектив авторів: Герман Ґессе, Томас Стернз Еліот, Мілан Кундера, Бруно Шульц, Микола Шлемкевич, Ярослав Дашкевич, Тарас й Іван Лучуки, Ярослав Грицак, Мирослав Маринович, Роман Кісь, Володимир Єшкілєв, Сергій Жадан, Ніла Зборовська…
До обговорення федералістського проекту редакцію часопису “надихнула” сучасна Україна з гіперцентралізованою владою, що, за словами Тараса Возняка, раз у раз прикметніше проявляється у “столично-реґіональних протиріччях”, поділі на “надбагату меншість” та “жебрацьку більшість”, а відтак і в появі марґінального сепаратизму на прикладі галицького. Для висвітлення цієї проблеми упорядники запросили як завжди різноголосих авторів: британського фахівця з теорії федералізму Престона КІНҐА – автора класичної праці “Федералізм і федерація”, швейцарського вченого Юрґа ШТАЙНЕРА (“Европейська демократія і федералізм”), львівського політолога Андрія КИРЧІВА (“Еталонний (швайцарьский) федералізм” та “Галицький подзвін золотого рубля?”), професорку Московського державного інституту міжнародних відносин Ірину БУСИҐІНУ (“Сучасне й майбутнє “Європи реґіонів”), політологів Антоніну КОЛОДІЙ (“Український федералізм: політичні аспекти”) й Олександра СУШИНСЬКОГО (“Ідея федералізму в конституціоналізмі України”).
Про моделі й перспективи галицької автономії на сторінках “Ї” запросили поміркувати краєзнавця Володимира ЧЕРНОВА (“Автономія Галичини – етюд історії легітимности”), історика Костя БОНДАРЕНКА (“Ще раз про сепаратизм”), аналітика Олега ХАВИЧА (“Чи можливий проект WESTUKRAINE.EU”), кандидата географічних наук Романа ЛОЗИНСЬКОГО (“Хто такі галичани, і чому вони стають сепаратистами”), харківського журналіста Олексія ПОПОВА (“Галицкие националісты и восточниые конформисты”), “маляра і карикатуриста” Влодка КОСТИРКА (“Чухраїнство”).
Однак те, що справді відрізнило презентований часопис від його попередників – це статті, набрані латинською абеткою або так званою “лучуківкою” (сучасну правописну систему якої розробив Іван Лучук). “Ї” знову повернувся до галицької мовної дискусії 1859 року, яка виникла навколо латинки, що нею послуговувалися ще козацькі гетьмани, і яку Йосип Лозинський 1834 року взяв за основу однієї з перших українських правописних систем. З ініціативи чеського вченого Йосефа Їречека саме латинський правопис мав сприяти розвиткові народної української мови.
Науково містку публіцистичну частини журналу доповнила творчість швайцарських й українських письменників: драматичного Макса ФРІША, морально-філософського Фрідріха ДЮРРЕНМАТТА, марґінального (за тематикою) Шарля Фердінанда РАМУЗА, поетичного Петра МІЛЯНКИ та радикального й різкого Дмитра КОРЧИНСЬКОГО…
На презентації анонсували й наступний квартальник, з яким вже знайомі читачі його Інтернет-версії – “Покоління і молодіжні субкультури”. З цією темою невгамовний український читач досі міг зустрітися хіба на сторінках поодиноких молодіжних і переважно клубних часописів, в той час як ті ж росіяни вивчали субкультурні проблеми та їх соціальні прояви ще з кінця 60-х років минулого століття, розробляючи відповідні теорії для курсів педагогіки, соціології, психології й мовознавства. Відтак можемо тішитися львівською ініціативою бодай частково заповнити цей тематичний вакуум.
До кінця року варто чекати ще два видання “Ї”: одне з них розкриватиме проблеми чоловічого ґендеру, в іншому йтиметься про постсовєцьку ментальність. Як бачимо, соус для “вишуканої салатки” (як називають себе інтелектуали з “Ї”) не псуватиметься ще принаймні три сезони.
/ автор: Юлія ВАСИЛЕНКО/