Наше місто №51 28 грудня 2001

Мар’ян Нищук

Підсумок незалежності: сепаратизм у Галичині

2001 рік для України став роком підсумків. Влада, зрозуміло, підсумовує десять років незалежності по-своєму, а ті, хто в опозиції – зовсім протилежної думки. Але як підсумовує прожиті роки пересічний мешканець нашої держави? Чи розшарування на класи за тих десять років сягнуло такого рівня, що дати узагальнену оцінку просто неможливо?

Отож, кожен з нас підсумовує це десятиліття самотужки. Адже найхарактернішим чинником буття в Україні за цей період став шанс: комусь пощастило, а комусь – ні.

Справді, незалежна Україна дала кожному з нас можливість якось реалізувати себе. Водночас вона створила в особі державного апарату чимало перешкод, які можна розцінити як тиск на особу, на її задекларовані принципами демократії свободи. Тож людина опинилася на роздоріжжі і, відтак, кожного дня вона змушена вибирати між гідністю та приниженням, між мізерною зарплатнею та можливістю податися на заробітки у чужі краї, між прийняттям цього світу та протестом. Власне ця роздвоєність людини, її непевність у завтрашньому дні і стали головним підсумком останнього десятиліття.

Позитивні макроекономічні показники, ріст валового продукту, підйом економіки – усе це, чим деренчить сьогоднішня телевізія, нагадує мені звіти з часів комуністичної епохи. Не це головне, а головним є те, як почувається звичайний громадянин, і які думки нуртують у його голові.

Зрозуміло, що в об'єм газетної статті неможливо втиснути всю проблематику пройденого, тому я обмежуся лише кількома заувагами, які мали б стати пересторогою для тих, хто сьогодні в кабінетах та актових залах бере на себе відповідальність за подальшу долю народу.

За останніх десять років, видається мені, не відбулося того, що називають ще синтетичним аналізом суспільства. Можна до безконечності тішити себе зростом валового продукту чи, навпаки, піддавати все сумніву. Але без глибокого філософського осмислення того, що відбувається, неможливо осягнути об'єктивно дійсність. Можна, зрештою, вдатися до поводиря, якого нам постійно нав'язують в особі зарубіжних експертів. Але глибинну суть проблем можна збагнути тільки власними зусиллями.

Якщо на початку XX століття низка авторів у Росії в нашумілому збірнику "Вєхі" дала точну та вичерпну характеристику шляху, яким пішло тогочасне суспільство, і забило на сполох, передбачаючи революцію, то сьогодні нам доводиться читати лишень кон'юнктурні соціо-психологічні дослідження. Німецькі письменники – Герман Гессе у тридцятих роках, Генріх Бьолль у сорокових – дали також вичерпну характеристику тому, що відбувається у їхній країні, їх до певної міри було оцінено і дійсність була підсумована.

В Україні за останніх десять років не було надруковано жодного роману, не відзнято жодного фільму, які б дали змогу глянути суспільству на себе, як в дзеркало. Тому ми досі перебуваємо немовби у підвішеному стані і ставимо собі запитання: "Хто ми такі і звідки взялися?" Не маючи структурованої копії власного буття, народ мимоволі перетворений на маніпульовану масу, яку легко ввести в оману, засипати напередодні виборів обіцянками та задурити в будь-який інший спосіб.

Я веду до того, що останнім часом у деяких галичан виникла небезпечна тенденція вдаватися до крайнощів. А саме – оцінювати позитив та негатив по лінії: що по Збруч – то наше, що далі – чуже. Йдеться про нову, наразі не оформлену ідеологію галицького сепаратизму яка виникла на ґрунті розчарувань за останніх десять років.

Нещодавно з цього приводу навіть відбувся семінар, організований журналом "Ї", у якому брали участь львівські інтелектуали. На цьому семінарі вперше і, можна сказати, офіційно, було піддано оцінці новітню тенденцію галичан на виокремлення з України. Щоправда, мова йшла тільки про можливість Галицької автономії та, загалом, творення України за федеративним принципом. Семінар мав вельми промовисту назву: “Украина версус українськости”, тобто – Україна проти українськості. Наводилися аргументи “за” і “проти”. Спробуємо побіжно зупинитися на найголовніших.

Доповідачем від апологетів автономії виступав Орест Друль. Його основним аргументом було те, що “виокремлення Галичини постає чи не єдийою альтернативою для збереження українськости в нашому розумінні”. На його думку, сформована за останніх десять років Держава постала супроти того, на чому вона була заснована. Йдеться, що досі ми мали державу, якою користувалися як символом, а насправді люди, які представляли Україну, нічого спільного з нею, її історією, її свободолюбивим духом не мають. Галичина, зусиллями якої відбулася Україна, раптом стала занедбаною провінцією, без правдивого самодостатнього життя, з посадженою зверху угодовською владою. Навіть було вжито кілька термінів: маргіналізація, скраєлізація, креолізація, – якими, на думку інтелектуалів, – сповна було охарактеризовано теперішню ситуацію в Галичині.

Наводилися дані, проведені Політологічним центром Львівського університету, які буцімто засвідчили, що 32 відсотки галичан висловлюються за виокремлення Галичини. Разом з тим, було підведено й історичне підґрунтя цій тенденції. Насамперед, – це приналежність галичан до європейських засад побудови держави, на відміну від мешканців Східної України. Звичайно, тому посприяв католицизм, який і був носієм демократичних принципів європейського співжиття.

Перепало так званій панукраїнській ідеї, що зародилася в Галичині і була розбита об непорушні скелі азійської психології – там, на Сході. Тому хрестовий похід жменьки місіонерів з нашого краю розчинився у морі ворожого ставлення до будь-яких проявів національної свідомости. Як пророків було згадано і Томашівського, і Драгоманова, які ще при житті найбільшою небезпекою для майбутньої України вважали саме її централізований устрій.

Також було підбито підсумок нової української буржуазії, яка досі не усвідомила себе класом і по-лакейськи заграє з державою, постійно розраховуючи на спільні з нею незаконні оборудки. Водночас, на відміну від європейської традиції, українська буржуазія не посприяла розвитку культури – вона була і залишилася позакультурною. А головною причиною тому є традиція "понятійного", а не легітимного бізнесу у пострадянських країнах. Тому до Європи тільки один шлях – галицький.

І навіть принагідно до цього львівський поет Іван Лучук розробив новітню латинську абетку, адаптовану до української мови, зокрема до її галицького повноправного варіанту. Абетку так і назвали – "лучуківкою".

Дещо скептичніше віднісся до галицького федералізму культуролог та філософ Роман Кісь. "Чи можемо ми мати локальну ідентичність – ми, постколоніальний народ? – спитав він. – Чи зможемо ми вийти з Євразійської системи координат? І чи не стане ідея автономії черговою хуторянською ідеєю, на зразок тої, коли намагалися побудувати комунізм в окремій країні?"

Потім з сумом прорік кілька істин Богдан Гудь, директор Інституту європейської інтеграції, що також при Львівському університеті.

"Де галицька регіональна економіка, де її лідери? – спитав він. – Невже при такій ситуації хтось може створити економічне та ідейне підґрунтя для становлення федералізму? Мені прикро, Галичина дала себе зґвалтувати. Тому, коли мене хтось запитує, чи я галичанин, я уникливо кажу, що я подолянин, хоча і народився майже в самому центрі Галичини – в Бережанах".

Ось такі короткі підсумки семінару, які без вагань можна долучити до десятилітніх підсумків всієї України. Особисто я приєднуюся до думки Богдана Гудя, що довести федералізм до чіткого поняття в Галичині сьогодні вже неможливо, і що ідея люстрації – тобто очищення шляхом жертвоприношення – в умовах засилля масової культури є звичайнісінькою утопією. Але до часу остерігаймося...