Для кого потрібна історія

Поступ, 1 квітня 2003 р. http://postup.brama.com

Ігор МЕЛЬНИК

Черговий семінар Незалежного культурологічного часопису "Ї", який відбувся минулої суботи у стінах Українського католицького університету, був присвячений темі "Сучасна конструкція та деконструкція історії на прикладі України та Польщі".

Доповідачі -- молодий львівський історик Андрій Заярнюк та відома журналістка і громадська діячка з Польщі Боґуміла Бердиховська висловили своє бачення цієї проблеми. Щоправда, якнайменше йшлося про українсько-польський контекст, а найбільше зверталася увага на загальні засади відтворення історичних подій фахівцями цієї науки.

Як наголосив Андрій Заярнюк: "Будь- який текст чи подія має різні значення". А оскільки минуле присутнє в сучасному і продукується ним -- то, відповідно, різні інтерпретації фактів представляються істориками, вірніше їх замовниками, як істина. Його виступ спонукав декого з присутніх поставити запитання:"Чи історія взагалі є наукою, що має строгі методи? І якщо ні, то чи, взагалі, вона потрібна, і чи історики не вимруть?"

Натомість Боґуміла Бердиховська намагалася звернути увагу на переважання в польській історіографії героїчно-мученицької візії минулого. На конфронтації двох моделей суспільного розвитку, які зродилися ще за часів поділів Польщі. Так, у прусській займанщині перевагу здобула модель органічної праці, яка приводила до позитивних результатів у піднесенні життєвого рівня. Натомість в польських землях під Росією переважала бунтівничо-повстанська модель.

Здається, що ці моделі суспільної поведінки характерні не лише для Польщі ХІХ століття. Навіть нинішній поділ Європи у ставленні до військових операцій в Іраку можна було б зобразити, як конфронтацію німецько-французьких вимог пошуку реальних механізмів впливу на Багдад з намаганням американського уряду вирішити усі проблеми "героїчною кавалерійською атакою".

Щодо "кінця історії", яку проповідують деякі постмодерністи, то академік Ярослав Ісаєвич та професор Леонід Зашкільняк, визнаючи, що історія таки потрібна політикам, партіям та ідеологіям, погодилися з тезою, висловленою нещодавно Наталією Яковенко, що треба розділити історію для дослідників від "історії для народу в руслі національного міфотворення"

Однак, на мою думку, українські історики, які намагаються наздоганяти своїх західних колег, знаходяться порівняно з ними в далеко неадекватних умовах. Не маю на увазі лише фінансові чи едукаційні проблеми. Насамперед варто звернути увагу, що модерністи в історії, як і в мистецтві чи літературі, не з'явилися на голому місці, а через потребу "перескочити" через класичні способи інтерпретації, які вже досягнули на початку ХХ століття свого апогею.

Адже у Франції чи Німеччині історикам на той час залишалося хіба що доповнювати останні сторінки готових уже історичних синтез подіями кількох останніх років, бо минувшина вже була в основному відображена "старими методами" в різних інтерпретаціях -- національній, державній, класовій... Тож, щоб сказати щось свіже, треба було шукати нові методи.

Натомість в Україні історичний модернізм та постмодернізм розвивається при відсутності довершеної "класичної" історіографії. Дуже легко сперечатися зараз з багатотомником "Історії УРСР" чи Грушевським, не кажучи вже про популярні історії Аркаса чи Лотоцького. Але ж варто було б одночасно спромогтися на дійсні синтези історії України чи українців, Галичини чи Львова, яких ми поки що не маємо взагалі. Хіба що якісь нариси та причинки...